Останній заколот
Шрифт:
Наталчин будинок стояв на розі Садової та Олександрівської, добротний житловий будинок, де колись їхня сім’я займала п’ятикімпатну квартиру. Батько, відомий київський адвокат, помер у шістнадцятому році, й вони з матір’ю перейшли до менш комфортабельного трикімнатного помешкання, а тепер їх ущільнили: підселили родину робітника з “Арсеналу”, токаря з жінкою, тихих і непомітних людей, що не завадило Серафимі Володимирівні мало не тиждень втрачати свідомість і хапатися за серце. Здасться, вже заспокоїлася, бо Берта Абрамівна з четвертого поверху, вдова колишнього члена правління Азовського банку Файнштейна, популярно пояснила: дякуйте богові, що лишили дві кімнати, могло статися навпаки — отим пролетарям дали
Наталя швидко налагодила стосунки з новими сусідами. Тендітна, тиха Євдокія, котру Серафима Володимирівна Демонстративно не помічала, якось пригнічено посміхалася їй, та Наталя влаштувала чай, запросила Євдокію з Тихоном, вони просиділи цілий вечір, і Олег Данилович переконався: з сусідами можна не тільки мирно співіснувати, але й підтримувати гарні стосунки. Звичайно. Тихін не був обізнаний з давньогрецькою історією і мав слабке Уявлення про політекономію, проте був першокласним токарем, доброю людиною з досить твердими житейськими переконаннями. До більшовицької партії не вступив, однак очолював на “Арсеналі” якийсь профспілковий осередок. Тепер, крокуючи широкими сходами, Олег Данилович подумав, що вони з Тихоном — одного поля ягода, й ця думка не подратувала його. То нехай Серафима Володимирівна приндиться разом з Бертою Абрамівною, а вони з Наталею після обіду підуть до парку чи подадуться на Тарасівську до Василенків — сьогодні слід якомога скоріше зникнути з дому, аби не бачити зневажливі погляди Серафими Володимирівни, якими обдаровуватиме новоспеченого робітника.
Певно, шкодує, що Наталя порвала з Олексою…
Думка про Яковлєва не потішила. І треба ж таке: з’явився, коли у них з Наталею тільки почалося життя, під час медового місяця, щоб ложкою дьогтю зіпсувати цей мед. Пусте, вирішив, ніякий дьоготь не зіпсує їхнє життя.
Та все ж думка про Яковлєва не полишала Олега Даниловича, і він пригадав, що ж йому відомо про Олексу. Колись Серафима Володимирівна завела з Бертою Абрамівною в його присутності розмову про Яковлєва. Мовляв, який вихований, інтелігентний та розумний юнак, не те що деякі… Тоді Олег Данилович ще не вважався “деяким”, до нього ставилися як до полковника, а цей чин колись у цивільному табелі про ранги прирівнювався до статського радника. Серафима Володимирівна аж захлиналася від пихи, згадуючи, що в них колись бували сам цукровий магнат Терещенко і дійсний таємний радник Волобуєв, її познайомили навіть з самим Родзянком — які це були благословенні й неповторні часи! А тепер в сусідах арсенальський токар…
Але все ж — про Яковлєва…
Олег Данилович дізнався тоді, що Олекса — син чиновника, вчився в університеті, та рекомендував себе як театральний критик. Здається, служив прапорщиком, потім був демобілізований з армії через хворобу, працював у театрі “Летюча миша” і з ним під час громадянської війни подався до Одеси. Але скоро театр припинив існування, і Яковлєв став одним з фундаторів нового театру “Червоний факел”. Потім повернувся до Києва, написав драму “Гедзь”, займався перекладами з французької…
Розповідаючи про це Берті Абрамівні, Серафима Володимирівна скоса поглядала на Олега Даниловича, а Берта Абрамівна підтакувала:
“Боже мій, який здібний юнак! Це ж треба: самому написати драму, письменницький талант дарований не кожному і його слід плекати. Сам Лєрмонтов був, здається, лише прапорщиком, однак хто не знає Лєрмонтова?”
Олег Данилович у душі посміхався прозорим натякам Серафими Володимирівни. Зрештою, вони з Наталею мали окрему кімнату, ту саму, нефешенебельну, з вікнами у двір, але яку не поміняв би на найкращі зали Марийського палацу. Для чого палаци, розкішні квартири, оббиті атласом фотелі й срібні свічники на фортепіано — у них у кімнаті стояли лише тахта, шафа, письмовий стіл та кілька стільців. Єдиний предмет розкошів — персидський килим над тахтою і шабля в срібних піхвах на ньому. Цією шаблею, за родинними переказами, нагородив їхнього пращура сам Потьомкін за якусь битву з турками, де капітана Яновського тяжко поранили. За віру, царя й батьківщину, як казали ще зовсім недавно. І він, полковник Яновський, також воював за віру, царя й батьківщину. Олег Данилович лише посміхнувся цій думці й переступив поріг своєї квартири, чекаючи не без душевного сум’яття зустрічі з Серафимою Володимирівною.
9
Хвіртка зарипіла, й Фрося, побачивши прапорщика Вовка, злякано сховалася за яблуню.
Прапорщик роззирнувся, попрямував до дому, і Фросі вистачило цих кількох секунд, щоб оговтатися. Очі потьмарилися: кляте минуле суне на неї і нікуди від нього не подінешся. Цей прапорщик ходив у Якубовича в помічниках, як же йому вдалося вціліти? Котра паршива, так і подумала, забувши, що зовсім недавно крутилася з Миколою та цим прапорщиком в одній компанії. Минулося і забулося — якою вона була наївною, зовсім дитиною — бо тільки дурне дівчисько могло хоч на хвилину повірити в перемогу національного зрушення і відчайдушно кинутися у цей вир…
А що, як покликати людей, зчинити галас, пояснити, Хто такий насправді отой жевжик, що так упевнено ступає До їхнього дому?
Проте Фрося одразу й рішуче відкинула оцю думку. Ну, чого досягне? Заарештують прапорщика, засудять, проте візьмуть і батька, а головне — все її минуле виплине на поверхню: Сергій дізнається і про поручика Якубовича, і про їхній шлюб, і про дитину… Дізнається, розлюбить 1 покине, а так вона колись сама розповість про Почуйки та помилку молодості — тепер Фрося точно знала, що то була помилка, — нікого, крім Сергія, не існувало для неї в житті.
Фрося виступила з-за яблуні й мовила спокійно, мов учора бачилися і стоїть вона на садибі у Почуйках:
— Добрий день, прапорщику.
Вовк здригнувся від несподіванки, рвучко повернувся на голос, та, побачивши Фросю, всміхнувся полегшено:
— Ви? — запитав і одразу подумав, що дурніше запитання важко було б уявити.
— Не чекала вас побачити…
— Справді, — погодився Вовк, — я чудом уберігся, а про ваше перебування в Бердичеві дізнався від Зіни Борової.
— Сорока… — несхвально сказала Фрося.
— Вона довірилася тільки мені й, сподіваюсь, недаремно.
Фрося зміряла Вовка пильним поглядом: куди гне? Не знайшовши відповіді, вирішила, що розмовляти в садибі негоже: ніхто не знає, що тягнеться за цим прапорщиком, та й Сергій може повернутися додому, побачити з незнайомим чоловіком, а він тільки вчора освідчився їй у коханні.
— Прошу, — показала на відчинені двері дому й попрямувала перша, не озираючись.
У кутку вітальні, встеленої вовняними смугастими доріжками, стояв лапатий фікус, а під ним канапа. Фрося вмостилася на ній, а прапорщикові вказала на стілець поруч. Сиділа незворушно, прямо і дивилася очікувально.
— Я прискочив до вас аж у Бердичів, — почав Вовк не дуже впевнено, — бо не мав іншої ради. Усіх прихильників та підлеглих вашого… — хотів сказати колишнього чоловіка, та останньої миті вирішив, що це буде не дуже тактовно, — поручика Якубовича заарештовано. Зіна Борова звідкись дізналася, що чекісти захопили в Дударця списки підпілля, саме цим і пояснюються масові арешти. Я врятувався випадково, бо хворів на тиф і лежав в уманській лікарні під іншим прізвищем. Виходить, — звів на Фросю якийсь безнадійний погляд, — наше національне зрушення, яке розгорталося під Таращею та Білою Церквою, тимчасово обезголовлене й пішло на спад, проте, і я впевнений у цьому, знову скоро набере великої сили. Все залежить від нас самих, нашої енергії та наполегливості.