Останній заколот
Шрифт:
Але червоноармієць зиркав люто, ненависть світилася в його примружених очах.
— До стінки! — наказав отаман.
Хтось підштовхнув полоненого прикладом гвинтівки у спину, однак той відступив на крок і попросив:
— Дайте кашкета.
— Навіщо тобі? — зареготали хлопці. — Однаково зараз тобі гаплик.
— Він під зіркою хоче смерть прийняти! — здогадався один з мельниківців. — Та не допоможе тобі червона зірка!
Червоноармієць відступив ще на крок, нахилився над шинеллю, на якій лежав кашкет. Раптом упав, наче знепритомнів. Хлопці розступилися,
Вдруге вистрілити червоноармієць уже не встиг, хлопці навалилися, викрутили руки, обеззброїли.
Грунтенко став на коліна, приклав вухо до грудей отамана, хоч і так було ясно, що Тарган мертвий. Грунтенко повільно підвівся, обвів хлопців уважним поглядом, мовив так, що всі збагнули, хто віднині перебрав отаманову владу:
— Цього, — кивнув на червоноармійця, — повісити! Ти, Федько, і ти, Кирило, решта — вивантажувати… — Показав на запечатані мішки з грішми. — Швидше!
Усі заметушилися, виконуючи наказ, а лікар відкликав набік Длугопольського, сказав стиха:
— Тепер тобі, Миколо, бути отаманом. Бери владу в руки, поки не отямились. Анархії не допустимо.
— А може, ви, Володимире Антоновичу?
— Я для них лікар. Не командир, а лікар. А вдвох ми приборкаємо загін, нам разом належить перетворити його на військову частину, яка підлягатиме Центральному штабові.
— Згоден, — одповів Длугопольський коротко. — Але ж вони звикли самі обирати собі отамана.
— Це я беру на себе. — Грунтенко глибше насунув на чоло кашкета, наказав владно: — Тачанку сюди, навантажувати!
Через чверть години бандити, галасуючи й стріляючи в повітря, почали відходити від пограбованого поїзда. Дехто тягнув поцуплені в пасажирів мішки та валізи. Посідали на коней і поскакали глухою лісовою дорогою.
До богом забутого села Піщане дісталися перед вечором. Тут відчули себе безпечно й поховали Мельника. Дали залп з гвинтівок, і слово взяв Грунтенко. Виступив уперед, зняв кашкета на знак поваги до товариства, мовив голосно й твердо:
— Наш отаман Тимофій Мельник був справжнім борцем з совдепами. Вій відважно бився з червоними, й ми пам’ятатимемо його. — Затнувся, бо хотів сказати, що треба припинити гульню й картярство, поповнити загін ідейними борцями з більшовизмом, та зустрівся поглядом з безвусим юнаком, якому не виповнилося ще й двадцяти років — він устиг десь хильнути самогону, очі в нього були веселі й горіли нетерпінням, і Грунтенко збагнув: слова його впадуть на невдячний грунт і не знайдуть відгуку — цьому хлопцеві та й, мабуть, більшості Тарганових вояків байдужі ідейні гасла, вони вже настроїлися на вечірню гульню з пиятикою та дівчатами, хочуть відсвяткувати вдалий наліт на поїзд. І замість того, щоб вчити їх політиці, проголошувати гасла, треба просто взяти владу, а вже потім, не поспішаючи, акуратно загнуздати всіх так, аби й думки не виникло перечити начальству. Тому, обвівши всіх пильним гострим поглядом, запитав: — Кого хочете отаманом, товариство?
Запала тиша, цього й треба було Грунтенкові, він уже підвів руку, вимагаючи загальної уваги, хотів назвати Длугопольського, та зненацька той же юнак з п’яними очима вигукнув тонко й весело:
— А Федька хочемо! Значить, Федора Кириленка, он він як сьогодні з “максима” строчив!
Хтось ще вигукнув: “Хведора!”, і Грунтенко почув легкий шум, провісник загального схвалення і захоплення. Не можна було втрачати жодної миті, бо Федько й справді мав авторитет — його тачанка завжди встигала в найнебезнечніші місця.
— З “максима” строчити — це добре! — вигукнув Грунтенко, наче схвалював обрання Федька. — Але отаман не лише тверду руку повинен мати, а й світлу голову. А Федько сьогодні самогоном заллється, завтра ж голова в нього вже не варитиме як слід, чи не так?
— Опохмелиться! — Заперечив здоровань з водянистими очима, але піхто не підтримав його — видно, збагнули, що цей розумний і освічений чоловік, який, до речі, й вилікував Федька, має рацію.
— А кого ж? — запитав хтось розгублено. — Начебто всі ми з одного тіста…
Цього тільки й чекав Грунтенко: підвів стиснутого кулака і кинув у натовп різко й владно:
— Длугопольського!
— Так новий же він і мало знаємо… — це був голос Федька. Він підвівся на тачанці, видно, відчув себе вже отаманом і ще не хотів визнати поразки.
— Добродій Длугопольський, — рішуче заперечив Грунтенко, — бився з червоними, коли ти, Федько, ще й пороху не нюхав. Був сотником у петлюрівському війську, хоробрий вояка і відзначився в боях!.. — де саме відзначився Длугопольський, не доказав, та й, зрештою, це вже було ні до чого, бо хтось підкинув кашкета і загорлав відчайдушно:
— Хочемо Длугопольського!
Грунтенко скосив око на того, хто підтримав його. Своя людина — Микита Чміль, і як вчасно втрутився.
— Длугопольського! — ствердив. — Хто за?
Підвівся рідкий ліс рук: голосували явно не всі, можливо, не було навіть половини, та Грунтенкові вистачило й цього.
— Отже, отамана обрано, — заявив тоном, що виключав заперечення. — А тепер до села, бо отамана слід обмити, правда ж?
Загули схвально, тільки й чекали на таку пропозицію, а тепер відчули, що з обранням нового отамана нічого не змінилося. То хіба не все одно, хто наказує — Длугопольський чи Тарган, аби лишень випити й добре попоїсти, а якщо вдасться, затиснути в темному кутку гарну дівчину.
Федько підвівся на тачанці, свиснув по-розбійницькому, заклавши два пальця до рота, пустив коней вчвал, а за ним, гергочучи й стріляючи в повітря, понісся весь загін.
Грунтенко притримав коня, порівнявся з Длугопольським, мовив, скосивши на нього око:
— Перший раунд виграно, Миколо Костянтиновичу.
— Й без жертв.
— Усе ще попереду.
— За Федьком слід постежити, певно, не змириться.
— Чміль поклав би його, якби не здався.
— 1 правильно б учинив.