Останній заколот
Шрифт:
Микола Прокопович відчув: хвиля роздратування підкотила до горла й заполонила його гіркотою та злістю. Адже могла б існувати незалежна Україна — то пусте, що створена з дозволу й завдяки підтримці німців, — суверенна країна з гетьманом Скоропадським на чолі і власним урядом, де тон задавали вони з Дорошенком.
Боже мій, скільки сил та енергії доклав він особисто, аби примирити запеклих націоналістів з кадетами, якось, хоч теоретично, зблизити різні погляди.
Микола Прокопович невдоволено поплямкав губами. Особисто йому зовсім байдужа ідея відокремлення України від Росії. Він
Микола Прокопович іноді ловив себе на думці, що розчулено згадує так звану царську реакцію, коли його, члена кадетської фракції у Думі, після вбивства Столипіна заарештували й допитували в жандармерії.
Однак хто допитував! Не якийсь там чекіст у шкіряній куртці, а сам начальник губернського жандармського управління підполковник Кулябко. І допит скоріше нагадував бесіду двох інтелігентів, котрі чомусь не знайшли спільної мови. Щоправда, він тоді нервував і наговорив Кулябкові багато несправедливого, обурювався і навіть ображав підполковника, але той сприйняв це спокійно, більше того, з відтінком іронії, як і належить освіченій, розумній і стриманій людині.
Тепер вони з підполковником Кулябком стояли б по один бік барикади, тим паче що невдовзі після вбивства Столипіна Кулябка звільнили зі служби й він очолив якусь контору по продажу в Росії швейних машин “Зінгер”.
Миколі Прокоповичу зробилося сумно. Так, життя дивна штука, то розкидає людей, то знову об’єднує. Вони з рідним братом Костею колись гризлися, як пси. Костя ходив навіть у “нелегалах” — хоч і меншовик, проте соціал-демократ, а царська охранка тоді не дуже розбиралася в політичних відтінках: соціал-демократи були для неї навіть небезпечнішими за лівих есерів, у есерів усе на виду, ну, кинуть бомбу чи застрелять якогось губернатора, то на його місце давно зазіхають двоє чи троє, а соціал-демократи злигалися з робітниками, у них — організація, страйки з політичними гаслами, демонстрації, свої газети — спочатку “Искра”, потім “Правда”.
Микола Прокопович згадав, як колись лаяв Костю, намагався напоумити, як сперечалися до піни на губах, мало не билися. Потрібен був час, невблаганний час, аби брат опам’ятався — і у всьому винні більшовики з їхнім догматизмом, впертістю та прямолінійністю.
Микола Прокопович побачив Костю здалеку. Переходить Велику Володимирську від університету — у вишиванці, піджак наопашки, вітер куйовдить чуприну, ще не старий, хоч і густа сивина у вусах.
Микола Прокопович не втримався від злостивої посмішки: прийшла коза до воза. Тепер у них спільна платформа, тепер Костя сам готовий мало не лягти за кулемет і чергами косити більшовиків — де ви були раніше, шановний, з вашим лідером Плехановим? У демократію гралися, промови проголошували, вдавалися до красивих жестів, коли Борис Вікторович ставив питання руба: демократія або більшовики, іншого шляху нема, і більшовиків треба усунути з історичної арени. Застосовуючи аж крайні заходи!
Тоді Плеханов злякався, не проголосував
Костянтин усівся поруч на лавочці, обтер спітніле чоло зіжмаканим носовичком і запитав:
— Давно чекаєш?
Микола Прокопович дістав із жилетної кишеньки срібного швейцарською годинника, клацнув кришкою. Хотів сказати, що Костя спізнився на дев’ять хвилин, і прочитати невеличку лекцію про пунктуальність, яка є ввічливістю королів, але брат надто добре знав його і випередив, пояснивши:
— Тобі добре — від Тарасівської кілька хвилин пішки, а я мало не півгодини чекав трамвая, спробуй не запізнитися!
Микола Прокопович вже хотів був зауважити, що в таких випадках беруть візника, та вчасно схаменувся: при скромній зарплатні службовця губстатбюро не дуже розвернешся — навіть йому, професору інституту народного господарства, сутужненько, а в Кості ще молода жінка, яку треба одягати…
— Вчора я одержав твою записку, — мовив примирливо, — і, як бачиш, з’явився для розмови.
Останнім часом вони спілкувалися рідко: у кожного свої справи, до того ж, Марія Данилівна не дуже симпатизувала Костиній Наді, вважаючи її трохи вульгарною. У глибині душі Микола Прокопович не погоджувався з жінкою — справді, Надя одягається виклично, оголюючи те, що з пуританського погляду Марії Данилівни слід приховувати, але хто сказав, що цей погляд єдино правильний? Бо Наді справді є що демонструвати, й сам Микола Прокопович не раз задивлявся на її вміло підкреслені жіночі достоїнства.
Костянтин Прокопович огледівся і повідомив притишено:
— Цікаві новини, Миколо. І потребують обговорення.
Микола Прокопович провів ціпком по піску пряму лінію.
— Черговий заклик більшовицьких лідерів? — промимрив зневажливо. — Наслухалися!
— Я б не турбував тебе заради цього… — Костя скинув піджак і сперся на спинку лавочки. — Справа в тому, що до Києва приїхав Вакар.
— Микола Платонович?
— Власною персоною. Твій колишній колега по партії.
— Наскільки мені відомо, Вакар у Парижі.
— Існують залізниці та інші шляхи сполучення.
— Невже це справді можливо? Із самого Парижа до нашого ведмежого барлогу!
— Ідеї! — повчально мовив Костянтин Прокопович. — Ідеї рухають світ. Завдяки ним і прибув до Києва Вакар.
— Проте існують кордони, прикордонники, чекісти…
— Не будь таким наївним. Я сам перетинав кордон з фальшивим паспортом.
— Мабуть, ти маєш рацію. І як тебе знайшов Вакар? Чого він хоче?
— Прагне того, що й ми: повалення більшовицької диктатури. Заради пустопорожньої балаканини навряд чи приїхав би з Парижа.
— Так, так… Звичайно, в Миколи Платоновича світла голова, до того ж я чув, що він брав участь у створенні за кордоном якоїсь антисовдепівської організації.
— Усі емігрантські організації не визнають більшовиків, — ствердив Костянтин Прокопович. — Та й не тільки емігрантські. Вакар вийшов на мене через Чебакова.
— Що за один?