Останній заколот
Шрифт:
— Ти бачив його руки? — не здався Колесников. — Без жодного мозоля.
— Мозолі — діло наживне, — посміхнувся Горожанин, — подивишся на нього через місяць… А автомобілі ремонтувати треба. Сьогодні на Брест-Литовському зупинилися — й ні туди, ні сюди. Соромно казати, кіньми потягнули автомобіль до гаража. А я від Євбазу аж на Єлизаветинську пішки.
Яновський вийшов з будинку ДПУ, все ще не вірячи, що його відпустили. Постояв на розі Катерининської і повернув до Марийського парку. Ішов і всміхався. Думав: усе складається якнайкраще. Добре, що до кабінету того першого чекіста зазирнув другий, у гімнастерці
Ну ось і досяг того, що заслужив: Микола Прокопович як у воду дивився — тепер він лише колишній полковник, нинішній слюсар-механік, так би мовити, пролетар. А що, посміхнувся в душі, пролетар за теперішніх часів не так уже й погано — гегемон, робітничий клас, і мусить називати країну вже не Совдепією, а Радянською республікою.
Від цього зробилося трохи смішно, проте не гірко, адже справді доля вихлюпнула його пращурів з низів у дворяни, а тепер інша хвиля повернула все на круги свої. Хоча, осмикнув сам себе, його пращури ніколи не були аристократами. Так собі, середньої руки дворянчики, пнулися, щоправда, нагору, дід за Миколи Першого до статського радника дослужився, якоюсь губернською канцелярією завідував, ну й що? А він хоч і полковник, але за покликанням, фактично, механік — це ж треба, прийшов цей чекістський начальник, і все владналося, мов за помахом чарівної палички…
Як сприйме цю новину сестра? А її бундючний чоловік-професор?
Зрештою, вирішив Яновський, нехай думають будь-що, нехай відвертають свої напіваристократичні носи — дарма, головне — як поставиться до його метаморфози Наталка.
Яновський проминув Інститутську й вийшов на Олександрівську. Тут годину тому розпрощався з Наталею — надовго, бо не сподівався повернутися. І треба негайно поділитися з нею радістю: адже він вільна людина… І вони можуть думати про своє майбутнє.
Олег Данилович перетнув вулицю, і йому видалося, що поміж дерев Марийського парку майнула знайома рожева сукня — певно, примарилося, адже Наталя мала йти додому, якісь там домашні справи… Проте рожева сукня наближалася — Наталя бігла до нього, збуджена й стривожена.
— Передумав, милий? — запитала, схопивши за лікоть і зазираючи у вічі. — Не пішов?
— Ти чекала на мене?..
— Хотіла вже йти, та не змогла. Серце віщувало, що побачу тебе. Але що трапилося?
— Усе добре, люба.
— Не ходив?
— Чому ж, навіть розмовляв з якимсь високим депеушним начальником.
— І вони не заарештували тебе?
— Навпаки, влаштували на роботу.
Наталя не повірила, це він прочитав у її очах.
— На яких умовах тебе відпустили? — запитала.
— Відпустили, і все! — Раптом щасливо зареготав Яновський. Підхопив Наталю під пахви й навіть трохи підняв, мов дитину. — З завтрашнього дня я механік у виконкомівському гаражі, і всі наші неприємності позаду. — Яновський навмисне уникнув слова “слюсар”, говорячи про свою нову посаду, проте все одно дивився на Наталю очікувально: як сприйме новину?
Однак дівчина запитала просто:
— Тобі подобається бути механіком?
— Зараз про це можна тільки мріяти.
— Я радію разом з тобою.
— А як поставиться до цього Серафима Володимирівна?
— Мама вважає: маю вийти
— Полковника Яновського вона терпіла лише тому, що була переконана: перед ним могли відчинитися будь-які двері. Але ж тепер з ілюзіями покінчено.
— Тебе дуже хвилює мамина думка?
— Мені важливо, що гадаєш ти.
Наталя не відповіла — взяла Яновського під руку й притиснулася до нього. Вони проминули Марийський палац і спустилися до театру “Шато-де-Флер”. Кілька років він не діяв, тепер з’явилися афіші, що свідчили: на початку червня відкриється мюзик-хол — велика програма за участю провідних і молодих артистів. У кафе поруч вони поласували морозивом, і полковник Яновський вирішив, що життя не таке вже сіре й безпросвітне, яким уявлялося йому ще вранці.
4
Весь кут кімнати, мало не від підлоги й під самісіньку стелю, займали ікони. Темні, почорнілі, старовинного письма й новіші, у срібних окладах — лики Ісуса Христа й діви Марії. Перед ними день і ніч горіли великі лампади, і у кімнаті завжди стояв специфічний гіркий запах ладану, лампадного масла й ледь підгорілих гнотів.
Отець Леонтій тричі широко перехрестився, поправив гніт у лампаді й мовив:
— Слава тобі, господи, повернувся без пригод, тепер можна й відпочити.
Він скинув підрясник, залишившись у бавовняній сорочці, й зробив широкий жест рукою, запрошуючи гостей до кімнати. Брат Федір і Тимофій Мельник відсунули стільці від овального стола, повсідалися, а отець Леонтій зупинився під кіотом, дивлячись на них очікувально. Щойно він прибув з сусіднього села, де також мав парафію, хрестив там двох немовлят, батьки були заможні й щедро винагородили його, тож отець Леонтій був у доброму гуморі, і цей настрій не зіпсувався, навіть коли побачив на подвір’ї брата із зовсім незнайомим чоловіком: приїзд брата, та ще й з незнайомцем, не віщував нічого гарного, принаймні означав якісь клопоти, а в цей травневий світлий день хотілося спокою та умиротворення, смачно пообідати й подрімати під яблунею, чуючи лише дзижчання бджіл і теленькання жайворона над ближнім полем.
— Зараз Меланія нагодує нас обідом, — сказав отець Леонтій, — то, може, відкладемо розмову? — Він усе ще не хотів псувати собі настрою, відчуваючи наперед і обпалюючу радість від першого ковтка горілки, настояної Меланією на калгані, і гострий запах та смак холодцю з часником, такого холодцю не з’їсти ні в кого в повіті, Меланія готує його з півня, яловичини та свинини, додаючи лише їй відомі спеції. Потім вона подасть тушкованого коропа чи лина з овочами — риба зготована так, що можна їсти просто з кістками, вони тануть у роті.
Згадка про лина сповнила отця Леонтія мало не ніжністю, він всівся за стіл навпроти гостей, зобразивши на обличчі приязну усмішку, проте Федір не перейнявся його настроєм, він взагалі ще з дитинства відзначався сухістю і діловитістю, ніхто краще за нього не міг на Великдень приготувати “кріпенника” — висмоктував крашанку й наповнював її воском, потім хвалився сотнею чи навіть двома розбитих у змаганнях з сусідськими хлопчаками яєць… От і зараз сухо подивився на брата і сказав:
— Поки Меланія опікується обідом, поговоримо про справи. Познайомся — Тимофій Гаврилович Мельник, чув про Таргана?