Останній заколот
Шрифт:
На мить Фрося подумала: либонь, не дуже гарно таїтися від такого відкритого і, мабуть, порядного чоловіка, не личить обманювати його, але цей докір сумління як з’явився, так і зник одразу: ніякий це не обман, просто в неї буде своя маленька таємниця від Сергія, а в кого з жінок їх нема?
Та й чоловіки не святі. Цей Сергій, певно, вже бавився не з одною дівчиною — цілував і милувався. Лише від думки про це Фросі зробилося моторошно, вона уявила, як обіймає Сергій дівчину, чомусь схожу на насташківську Зіну,
І знов відчула: думка про це не засмутила її — нехай буде червоний, нехай хоч сам чорт, тільки б схожий на Сергія. Таж, поспішила запевнити себе, хіба може диявол так щиро усміхатися й випромінювати таке світло з очей?
Хоча насташківський отець Амбросій твердив, що диявол тому і називається дияволом, що може прибирати будь-яку подобу, влізти в душу людини, наслати на неї лихо, затьмарити розум. І ще отець Амбросій натякав, що все червоне, збільшовизоване — від диявола.
Невже й Сергій?..
Але такі припущення чомусь не лягали тягарем на серце — адже такому дияволу можна віддати всю себе, чого ж лякатись, коли самий його погляд зігріває і сповнює душу радістю та щастям.
А хіба радість і щастя можуть бути від диявола?
Під вечір приїхав батько. Він відмовився від обіду, пояснивши, що трапезував у Семенівці, від нього тхнуло самогоном і мав гарний настрій, як завжди після доброї чарки. Скинув піджак і чоботи, простягнувся під горіхом, збираючись подрімати, але, угледівши, як чепуриться Фрося, запитав:
— До тітки?
Фрося вирішила не критися: однаково побачить її з Сергієм, тож повідомила:
— На концерт до червоноармійського клубу.
— Куди-куди? — Аж підвівся Іван Іванович.
— До клубу, кажу.
— Хіба пустять?
— А мене запросили.
— Хто?
Фрося кивнула на сусідську садибу.
— Сергій.
— Що за один? Чи не той червоний охвіцер?
— А хоч би й він!
— Збожеволіла?! — Випростався Іван Іванович.
Фрося зупинилася навпроти батька, подивилася йому просто у вічі й ніби видихнула:
— Скажете: червоний, і вони всі нас ненавидять?
— Хіба не так?
Фрося засміялася враз полегшено.
— Таж вони тепер мало не всі червоні! А я Сергія кохаю!
— Не смій і думати таке!
— Не можу, тату, кохаю, і все. Пальцем поманить — піду…
— Доню, ти ж завжди була розсудлива!
— А тепер втратила розум?
— Певно, так.
— Ні, тату, ви ж знаєте мене, справді кохаю.
— Ти ж самими поцілунками не задовольнишся, давай правду одне одному казати — не дівча вже. Та й він не схоче тільки у вічі тобі дивитися. Припустимо, освідчиться тобі, візьме заміж, а я непман, тобто класово ворожий елемент для нього, це тепер він гадає, що я заготівельник райфілії, але ж колись неодмінно дізнається, чим насправді займаюсь.
— А ви, тату, облиште це, — раптом вирішила Фрося. — Кидайте справи з Гольдройзом, вам і платні заготівельника цілком вистачить.
— Тепер точно упевнився — збожеволіла! — Зсунув брови Іван Іванович. — Люди навколо такі справи роблять, а я щоб сидів удома, склавши руки?
— То й робіть свої справи, — відчайдушно кинула Фрося, — а я піду до Сергія.
— Не бути цьому! — гнівно зблиснув очима Іван Іванович.
— Хіба не знаєте мене, тату? — Фросі нараз зробилося легко, наче скинула з плечей важкий тягар, що гнітив її. — Мені ж нічого не треба — ні грошей, ні вашого золота.
Іван Іванович згадав, як легко віддала Фрося золоту згарду слідчому таращанської міліції Форняку лише за обіцянку випустити на волю поручика Якубовича, й зітхнув скрушно.
— Ще не відчула, що таке гроші, — сказав упевнено. — В них влада, а влада — найголовніше.
— Помиляєтеся, тату. — Раптом Фрося наче вся засвітилася зсередини, жилка на шиї в неї запульсувала й вилиці загострилися. Іван Іванович помітив це й відчув, що дочка вперше в житті відштовхнула його, зробилася наче чужа. — Не влада найголовніше, а любов. Як жити без кохання?
— А ненависть? — Зненацька розлютився Тимченко. — Червоні, більшовики, голота, незаможники — всі вони стали нам напереп’ят, мені й тобі, дочко, забула, як ми тікали з Почуйок?
Фрося лише похитала головою: ні, вона не забула. Тоді, в ту страшну ніч, їй здавалося: не забуде ніколи, вік пам’ятатиме й люто ненавидітиме всіх, хто завдав їй болю і страждання. Та, виявляється, все минулося, й досить було приязної Сергієвої усмішки, щоб образа і ненависть полишили її.
— Ну й що? — сказала безжурно. — Життя, тату, бачите, яке світле, — обвела навколо себе руками, немов справді щойно усвідомила це: і терпкий запах горіхового листя, і червоні вогники тюльпанів попід хатою, і біло-рожевий цвіт якихось квіток, — і воно все ще попереду, чого ж його ненавидіти?
Іван Іванович відчув у грудях порожнечу. И не лише в грудях — та порожнеча утворилася ніби й довкола, мов насунули на нього прозорий ковпак, відгородили незримо від усього світу. Опустив руки, раптом знесилившись, проте одразу отямився, подумавши: дочка сприйме його слабкість за поразку, а мав боротися — за себе й за неї одночасно. Зітхнув і сказав розсудливо:
— Давай усе обміркуємо, дочко. Ну, закохається в тебе цей червоний, поберетеся. Почне доскіпуватися, звідки ти, як ми жили раніше й де. Про все брехати не зможеш. І кине він тебе, дізнавшись, що була за петлюрівським поручиком. Кине й зненавидить, та ще й донесе ДНУ. Мене заарештують, він тебе полишить, з чим зостанешся? Як житимеш?