Останній заколот
Шрифт:
— І довго ви виношували цю геніальну ідею?
— Досить тривалий час, — одповів Олег Данилович спокійно й навіть сухо. — Невже ви гадаєте, що я змирився з роллю вашого нахлібника?
— Що ти кажеш, Олежку! — раптом вигукнула Марія Данилівна розпачливо.
— Хіба ж це не правда?
Микола Прокопович витер серветкою і без того сухі губи.
— Вельмишановний Олегу Даниловичу, — почав мало не патетично, — ви ображаєте нас з дружиною, і я б попросив…
— Облиште, — заперечив полковник, — у вас нема маєтку і ви не купець першої
Марія Данилівна заперечливо замахала руками, та полковник вів далі твердо:
— Ми дорослі люди й маємо дивитися правді у вічі. Поки в мене були кошти, якось не зазирав уперед, а бути дармоїдом для мене нестерпно.
— Однак ви не зареєструвались, як колишній офіцер!
— Відсиджу, скільки належить. Багато не дадуть: у білій армії не служив і в заколотах участі не брав.
— Так вони й розбиратимуться…
— Чи пан, чи пропав — двічі не вмирати.
— Не пущу! — схопила брата за руку Марія Данилівна, однак той легко вивільнився і підвівся. Обвів рукою простору й гарно вмебльовану вітальню.
— Парадокс, та я почав пліснявіти в цій сонячній оселі.
Микола Прокопович гнівно зсунув брови й зауважив:
— Не гарячкуйте, мій дорогий, дослужилися до полковника, а офіцерської витримки так і не навчилися.
— Який я офіцер? Інженер в полковницькому мундирі…
— Сподіваєтесь, більшовики оцінять ваші інженерні таланти? Та в них же розруха, заводи стоять, і це один з вирішальних наших козирів. Повірте, Совдепія доживає останні місяці, моє політичне чуття підказує це.
— На що ж ви розраховуєте? Генерал Врангель навряд чи знову зважиться на інтервенцію, а іншої реальної сили, здатної повалити більшовиків, я не бачу.
— Революція! — з пафосом вигукнув Василенко. — Вона назріває зсередини, хіба не відчуваєте? Більшовики чіпляються за владу з останніх сил, вигадують різні непи, аби хоч трохи відстрочити свій кінець, але антибільшовицький переворот неминучий, і тоді знадобляться такі люди, як ви, полковнику. Не петлюрівці з їхніми абсурдними гаслами незалежності й не денікінці, у яких руки в крові, а помірковані військові й політики, котрі дадуть народові давно очікувану демократію.
— Дивуюсь я вам, Миколо Прокоповичу, — заперечив Олег Данилович, — ви шукаєте підтримки в мене, царського полковника, але ж до революції вас самого піддавали остракізму, навіть заарештовували вас з братом, хоч і належали ви з ним до діаметрально протилежних за переконаннями партій. Ви, здається, до кадетів, а Костянтин Прокопович був соціал-демократ…
— Меншовик, — уточнив Василенко.
— Я погано розуміюся на політичних відтінках партій.
— Однак більшовиків уже встигли розкусити?
— Принаймні збагнув, чого вони прагнуть.
— Чого ж?
— Сильної і безкомпромісної влади пролетаріату.
— Вас це влаштовує?
— Ще не дозрів до категоричної
— Нічого, візьмуть за барки — швидко дозрієте. А нас ця влада не влаштовує, як не влаштовує і кінцева мета більшовизму. Насмілюсь твердити, не тільки мою партію, а всі партії Росії. Розумієте, всі, починаючи від октябристів і кінчаючи меншовиками, навіть лівими есерами, всі ми зараз в одному блоці. На жаль, пізно дійшли до цього. Якби Керенський мав більше кебети й міг ударити кулаком по столу, все було б зовсім по-іншому, ми прийшли б до демократії без бунтів і громадянської війни, наслідки яких ще й досі терзають багатостраждальну Росію.
Олег Данилович подивився на Василенка з цікавістю і подумав: професорський пафос, якого набув з роками, незнищенний і виявляється у всьому. Певно, на кафедрі Микола Прокопович неповторний: у міру розкуйовджений, із зсунутою на бік смугастою краваткою й палаючими очима…
А вдуматися: проголошує банальні істини, заяложені ідеї — він інтерпретатор, можливо, інтерпретатор здібний, але ж ніколи не мав власних оригінальних думок та ідей, що, зрештою, і відрізняє його від справжнього вченого.
— На тому тижні я зустрів на Хрещатику Василя Семеновича Левицького, — сказав Олег Данилович, — мусите знати його: служив у департаменті освіти. Був він у Москві й бачився з давніми приятелями. Розповідають: граф Бобринський працює в Парижі таксистом, а генерал Воронов, мій колишній командир дивізії, став кравцем. Пішов у офіціанти, а потім вивчився на кравця, кажуть, непоганий майстер і заробляє добре. Йому б і раніше годилося бути кравцем, а він — столбовий дворянин, закінчив Пажеський корпус, та й ще в Петербурзі руку мав, у генерали за вуха витягли, дивізію дали, а він половину її поклав у Пінських болотах.
— Іронія долі, — стримано докинув Микола Прокопович.
— Яка там іронія! — спалахнув Олег Данилович. — Просто дорвалися до корита, пхалися один перед одного — звання й чини, голуба кров! Хіба ви самі не виступали проти цього в Думі?
— Граф Бобринський — простий шофер! — округлила очі Марія Данилівна. — Жахливо!
— Світ від цього не змінився й каштановий цвіт не осипався. Невідомо, хто корисніший: полковник у білих рукавичках чи простий слюсар? Принаймні — і червоні довели це — слюсарі можуть командувати цілими дивізіями, а от не кожний полковник зуміє полагодити звичайний замок.
Микола Прокопович зиркнув на бездоганно відполіровані нігті Олега Даниловича й мовив не без єхидства:
— Тому, хто звик щоранку голитися й доглядати свої нігті, навряд чи сподобається шурувати вугілля в паровозній топці.
— Звичайно, ми раби своїх звичок. Згоден: важко відмовлятися від усталеного й нажитого, та що вдієш — треба.
— Самі кладете голову на гільйотину?
Марія Данилівна зазирнула братові у вічі.
— Це — спалах! — заявила безапеляційно. — Спалах емоцій. Ти заспокойся, Олег. Сьогодні підемо на Володимирську гірку, забув, що обіцяв мені?