Останній заколот
Шрифт:
— Чесно кажучи, й такі мотиви не виключаються. Особливо спочатку так здавалося, а потім усе пішло, так би мовити, за течією.
— Чому не пішли на службу до Денікіна? Адже, судячи з усього, Радянська влада вам не до смаку.
— Вибачте, але для таких тверджень у вас нема підстав.
— А те, що чотири роки просиділи в Києві фактично в підпіллі — це не підстава? — зірвався Колесников.
— Я не брав участі в протиурядовій діяльності, — одповів полковник твердо.
— І ніде не працювали? —
— Ніде.
— На які ж кошти існували?
— Мав деякі заощадження.
— А тепер вони скінчилися, і ви вирішили повинитися, щоб хоч якось улаштуватися?
— Не можу цілком спростувати це ваше припущення. Але в основному керувався не такими мотивами.
— Якими ж?
Яновський розгублено погладив тильним боком долоні чисто виголену щоку, трохи подумав і сказав:
— Складна розмова починається. Я, щоправда, готувався до неї, та от не знаю, з чого й почати.
— Ви дворянин?
— Так.
— Поміщик?
— Батьки мали маєток, чотириста десятин у Чернігівській губернії.
— Поміщик, дворянин, — почав загинати пальці Горожанин, — царський полковник… До речі, рано дослужилися До полковника. Мали зв’язки в Петербурзі, високого покровителя?
— Уявіть, ні. Все брав власноруч, та ще… Просто мене помітив колись Брусилов. У ділі, коли наводили переправу через річку.
— Сапер?
— Мав честь очолювати інженерну службу в армії.
— І за освітою інженер?
— Скінчив Петербурзький політехнічний інститут. Потім ще набував знань у Берліні.
— У Берлін нездар не посилали, — протягнув Горожанин невизначено.
— Тішу себе надією, що до таких не належу.
— А зарозумілості вам не позичати, — вставив Колесников.
Горожанин зиркнув на нього несхвально.
— Отже, полковнику, — сказав, — на що сподіваєтесь ви, дворянин, у більшовиків?
Яновський блиснув на нього очима.
— Який я дворянин? Мої предки були селянами і орали землю. Одному з них пофортунило. Разом з Розумовським був помічений імператрицею Єлизаветою, потрапив до Петербурга, а там уже не знаю: чи дуже кланявся, чи справді мав здібності, але пожалували дворянство, то й одержав маєток у Чернігівській губернії, а його нащадки уявили, що справді вищі й достойніші за інших, хоч мали ще діда гречкосія. Однак рідко хто витримує спокусу владою чи суспільним становищем. Олексій Розумовський хлопчиком ходив босий і брат його Кирило бігав у драних штанях. А скінчили життя вельможами й гнобили своїх. Гнобили й зневажали. І звідки це в людини береться?
— Що хочете цим сказати?
— Що я не столбовий дворянин, рід якого ведеться десь аж із сивої давнини. Маю пам’ятати своїх пращурів і ще не навчився зневажати їх. Монархічні ідеї не всотані кров’ю, хоч, не кривитиму душею, вони не викликали в мене і особливої відрази. Просто плив за течією, сприймав чини й нагороди виключно як власні заслуги, зрештою, десь так воно й було, бо багато вчився, а потім працював, не шкодуючи себе.
— Дворянство твоє прокладало тобі шлях, — заперечив Колесников. — Я, гадаєш, не хотів би вчитися? А працював на баржі матросом — і точка.
— Революція відкрила ж вам дорогу, — відповів Яновський просто й без ворожості.
— А перед тобою опустила шлагбаум!
Горожанин застережливо підвів руку.
— Припиніть суперечку. — Подумав трохи й додав: — Заарештовувати вас, громадянине Яновський, не будемо. Бо самі повинилися. До речі, — запитав, — на техніці ж ви розумієтесь?
— Я військовий інженер і свого часу командував батальйоном броневиків.
— Тобто знаєте автомобілі?
— Досконало.
— Ну й добре, — пожвавішав Горожанин, — виконкому потрібний слюсар-механік. Підете?
Колесников зневажливо кивнув на крохмальні манжети полковникової сорочки.
— Куди йому? Там руки бруднити треба.
Яновський подивився на нього мало не весело, обернувся до Горожанина.
— Я приймаю вашу пропозицію, — відповів.
— Ви справді беретесь лагодити автомобілі? — не дуже-то й повірив Горожанин.
— Навряд чи хто в Києві краще за мене знає автомобільні мотори, — заявив Яновський. — Коли ставати до роботи?
— Завтра. — Горожанин узяв аркуш паперу, запитав: — Адреса? Де мешкаєте?
— Либонь, вам відома адреса професора Василенка, — не без іронічного підтексту відповів Яновський. — Однак про всяк випадок запишіть. Тарасівська, двадцять.
— Я зателефоную до виконкому, — сказав Горожанин. — Завтра звернетесь до товариша Шубравського.
— Якщо можна, не кажіть йому, хто я насправді.
Горожанин подивився на полковника з цікавістю.
— Добре, — пообіцяв.
Коли Яновський зачинив за собою двері, Колесников запитав здивовано:
— Не розумію тебе, товаришу Горожанин. Навіщо ти відпустив його? Адже Яновський — царський полковник, мало не чотири роки крився від нас, і отак, без перевірки, на всі чотири сторони…
— Не забувай, він сам прийшов сюди, так учинити йому було не дуже легко. Звичайно, перевіримо Яновського, доручи товаришеві Мальцеву, нехай сьогодні ж піде на Тарасівську. І щоб без галасу, накажи розпитати сусідів і працівників житлового відділу, тільки обережно, потихеньку. Але певен: з цим полковником — ажур. А що він полковник — дурниці. Скільки колишніх царських офіцерів на революцію працює, є й генерали. Тут, товаришу Колесников, гнучким слід бути, бо дров нарубати можемо багато.