Останній заколот

Самбук Ростислав Феодосьевич

— Й дивитимемось на Дніпрові простори — Чернігівську губернію нашу рідну, де під Бобровицею колись мали маєток. Так собі, поганенький, лише чотириста десятин, жебраки порівняно з Терещенком, але ж поміщики і ви, шановний Миколо Прокоповичу, полюбляли приїжджати туди з дружиною, хоча й виголошували промови проти поміщицького свавілля.

— Сьогодні ви не в настрої, — образився Микола Прокопович. — Навіть більшовики за розподіл праці та різну платню за неї. А я все своє життя працював, не шкодуючи сил.

— Старигани в розшитих золотом мундирах, члени Державної ради, певно, також уважали, що працюють, не шкодуючи сил, на благо Росії.

— Дозвольте, — спалахнув Микола Прокопович, — це не-достойний натяк!..

—

Вибачте, я не хотів порівнювати вас з придворними балабончиками. Ллє ж ви звикли до достатку, служниці, візників і ситих обідів. А токар Семен, що живе в підвалі, працює не менше за вас, а недоїдає.

— Пхи, Олежку, — закопилила губу Марія Данилівна, — таких, як Микола, в Києві можна по пальцях перерахувати, а простих робітників… Ти висловлюєшся, як комісар на мітингу.

— До речі, комісари на мітингах не проголошують дурниць — інакше б їх не слухали.

— Здається, полковнику, сьогодні ви встали з лівої ноги, — підвівся Микола Прокопович, не приховуючи, що ця розмова дратує його.

Полковник хотів щось сказати, та Марія Данилівна подивилася на нього прохально, й він лише безнадійно махнув рукою.

2

Фрося поралася на городі, зрідка позираючи на сусідський будинок. Садиби розділяла вузька смужка невисоких порічкових кущів, і все, що відбувалося на обійсті поруч, впадало в око. Батько давно вже збирався поставити дерев’яний паркан, та руки не доходили: їздив по навколишніх селах, скуповуючи в селян худобу, й перепродував Йоні Гольдройзу — колишньому купцеві першої гільдії, нині власникові ресторану в Бердичеві. Нарешті справдилися Тимченкові мрії: неп відкрив нові можливості, певно ж, не такі, як колись, але й Гольдройз мав до революції ресторан і магазин у Житомирі та, подейкували, торгував навіть з іноземцями, Берліном чи Парижем, а тепер сидить у Бердичеві й задоволений. Щоправда, казав Іванові Івановичу, ідо веде переговори про організацію на паях якогось акціонерного товариства в Києві, запрошував до компанії і Тимченка, однак Іван Іванович поки що утримався — дай боже, щоб чекісти, або депеушники, як їх називають тепер, хоч трохи забули про Козачу раду та його участь в її діяльності…

І треба ж так уклепатися: старий вовк, сивий і досвідчений, сам їздив по селах, вів розмови, умовляв, переконував, складав списки, щиро вірив, що піднімуться весною і повалять совдепи, видав навіть Фросю за петлюрівського офіцера, метушився, мов хлопчисько, а спитати б, навіщо? Де Козача рада й сотники та полковники, не кажучи вже про головного отамана Петлюру? Дяка богу, сам ледве втік, інших розстріляно чи посаджено у в’язниці, а він — тьху, тьху! — придбав у Бердичеві кам’яний будиночок з садком і юродом, та й їхнє товариство з Гольдройзом міцніє та розширюється. Бо кожен після розрухи й голоду прагне красивого життя — випити й закусити в ресторані з дзеркалами, хоч інколи, бодай раз на місяць, посидіти в залі за столиком, побачити ввічливого офіціанта, послухати музику — одне слово, почуватися якщо й не паном, то підпанком. Десь у райфілії чи якійсь іншій радянській конторі гнеш спину перед завідуючим чи комісаром, а тут, у Йони Гольдройза, сам собі комісар, і офіціанти схиляються перед тобою.

Іван Іванович вийшов на ганок у самій спідній сорочці, підставив груди теплому травневому сонцю, витягнув срібного годинника, клацнув кришкою. За півгодини зустріч з Гольдройзом, вони визначать, скільки свіжини потрібно на наступний тиждень, скільки слід закоптити, які ковбаси приготувати. А потім мусять їхати по селах, десять бичків закуплено лише в Семенівці, а вчора Івану Івановичу донесли, що туди приїжджали якісь чоловіки з Хмельника, Конкуренти кляті, отак і псують селян, піднімають ціни.

Тимченко гнівно пограв жовнами: ну чого пхатися в сусідній повіт? До речі, слід обговорити з Гольдройзом і цю проблему, нехай старий поїде до Хмельника, в нього всюди зв’язки та знайомі, треба досягти угоди з тамтими непманами, розподілити, кому куди подаватися; звичайно, комерція тепер вільна й вирвати шматок у конкурента сам бог велить, проте не так вже нахабно, як оце в Семенівці.

Іван Іванович пошкрябав груди й посміхнувся Фросі. Золото — не дочка, ні в кого нема такої красуні, як його кохана доня, до того ж розумниці, та ще й працьовитої. Ніхто її не підганяє, ніхто зранку не будить, а вона, тільки розвидниться, вже на грядках чи ще якусь роботу знайде, все в неї висапане, зеленіє і радіє сонцю, он троянди попід ганком вже викинули пуп’янки, скоро зацвітуть, тішачи око.

Фрося, угледівши батька, кинула сапку й піднялася на ганок, підставивши щоку для поцілунку.

— Я тобі яєчні насмажу з картоплею, — сказала, — і молока гарячого дам, вистачить?

Іван Іванович лише кивнув лагідно, й Фрося побігла до літньої кухні. Нарізала сала — батько полюбляв яєчню з салом, щоб великими шматками й добре підсмажене, — розбила аж півдесятка яєць, апетит у нього нівроку, нехай їсть, невідомо, коли обідатиме, можливо, до вечора доведеться перебиватися сяк-так.

Сало зашкварчало на гарячій пательні, Фрося дрібно порізала картоплю, перегортала ножем, аби не підгоріла й рівномірно підсмажилася, бачила, як батько натягує чоботи, непоспішливо й статечно, й нараз згадала ту жахливу ніч, коли тікали з Почуйок. Перехрестилася дрібно, крадькома від батька, дякуючи богові за спасіння — адже є бог на світі, здається, тільки батькові й вдалося врятуватися. Миколу розстріляно, інших трибунал засудив на різні строки ув’язнення — їхнє щастя, що тої ночі була страшенна віхола й чекісти забарилися в Насташці, дісталися Почуйок лише вранці, а вірна людина від Борового примчала раніше — попередила… Вони з батьком покидали в сани найнеобхідніше, запрягли двійко ситих коней і, обминувши Білу Церкву, подалися на захід. Тут, у Бердичеві, жила батькова сестра, вона й знайшла їм оцю кам’яницю, батько ходив навколо неї і завзято торгувався, хоча й казав: продають мало не за безцінь. Дяка богові, голова міської ради добре знав тітку Горпину й швидко, не заглиблюючись у суть справи, оформив купівлю.

Фрося з жахом згадувала ту темну, морозну, вітряну ніч, коли батько гнав коней, обминаючи села — всюди ввижалися чекістські засідки, — й трохи заспокоїлися лише вранці під Фастовом: там переднювали в знайомого селянина; добре, коли скрізь є знайомі, до того ж село віддалене, лісове, міліція до нього рідко коли потикається…

Далі до Бердичева їхали вже спокійно, та все ж перша жахлива ніч, мабуть, далася взнаки: невдовзі у Фросі почалися перейми й народилася мертва дівчинка. Фрося поплакала трохи, проте швидко заспокоїлася, либонь, не тому, що кохання давно перегоріло й лише інколи згадувала Миколу Якубовича, вона й не побачила тої істоти, не відчула доччиного тепла, тітка Горпина поховала немовля біля церкви, і Фрося іноді з гіркотою думала, що її навіть не тягне на доччину могилку. Все, пов’язане з Якубовичем: і перше освідчення під грушею, і вінчання в насташківській церкві, і образа та гнів, коли писала на нього листа, виказуючи сільрадівцям, — усе видавалося давнім і не вартим уваги. Перегоріло, минулося і забулося — відкраяний шмат…

Фрося мимоволі зиркнула на сусіднє подвір’я й зашарілася. Скоса глянула на батька, чи не помітив її збентеження, та Іван Іванович, узувшись, зосереджено солив великий кусень чорного хліба — завжди починав сніданок саме з цього, вважаючи, що саме чорний хліб та сіль додають чоловікові сили й снаги: недарма ж у людей звичай — зустрічати дорогих гостей хлібом-сіллю. Пращури були не дурніші за нинішнє покоління й знали, що роблять.

Батько вже доїв яєчню і випив молоко, а за порічковими кущами ніхто не з’являвся, і Фрося затривожилася: невже прогавила?