Останній заколот
Шрифт:
Нарешті Варивода вихопив наган і, ще відчуваючи нестерпній біль, все ж випростався і послав кулю навздогін чоловікові у свитці.
Чоловік метнувся за паркан, Варивода, пересиливши біль, кинувся до завулка, проте час уже втратив: чоловік у свитці був уже далеко — повертав до сусідньої вулиці. Варивода вистрілив у нього, не влучив і вирішив, що далі переслідувати не варто. Вернувся до місця нападу, підібрав наган. Покрутив барабан, побачив лише один стріляний набій і раптом усвідомив, що тільки випадково щойно уникнув смерті. Зазирнув у чорне дуло нагана, з якого мав одержати кулю — холод торкнувся потилиці, похитав головою, підкинув наган на долоні
“З банди Длугопольського, — подумав. — Вони дізналися, де я живу, й вирішили перестріти…”
Що ж, сьогодні не вийшло, і треба розпорядитися, аби з завтрашнього дня за ним заїжджав кінний патруль. Напевно, бандити не відважаться повторити напад, та слід пам’ятати: ворог не спить…
Тепер Варивода остаточно оговтався і пригадав чоловіка у свитці. Кремезний, обличчя голене, високе чоло під лакованим козирком, темні очі. А може, потьмянішали від люті й ненависті?
Але ж сильна людина, навіть дуже сильна, і якщо б Сергій не встиг схопити його за руку…
Варивода похитав головою, уявивши, що б сталося. Побачив себе в труні під червоним прапором і поруч Фросю з заплаканими очима. Себе не було шкода, а за Фросю зробилося боляче, й Сергій приспішив крок: треба виставити на виїздах з міста посилені патрулі й повідомити про чоловіка у свитці міліцію. Хоча навряд чи нападуть на слід: той бандит тепер залізе у щілину, мов тарган, відсиджуватиметься десь у контриків — їх ще в Бердичеві гей-гей, ловити й ловити…
25
— Мишко! — радісно вигукнула Тетяна Пилипівна й широко розчинила двері. — А я вже гадала…
— Що я зник навіки?
— Чесно кажучи, не чекала… Але рада, й навіть дуже. — Тетяна Пилипівна подала руку для поцілунку, проте Павлюк стиснув її щоки долонями й міцно поцілував у губи. Тетяна Пилипівна обійняла його за шию, відповіла довгим поцілунком, притиснулася міцно.
— Я скучив за тобою, — сказав Павлюк і нарешті переступив поріг. — От і знову побачились. — Він затягнув до передпокою велику валізу й саквояж, причинив за собою двері й сів на табурет.
— Втомився? — захвилювалася Тетяна Пилипівна.
— Мені б зараз дві—три години поспати. Підводою з Полонного, а шлях цей — нерівний і неблизький. — Павлюк зняв запилюжені чоботи, скинув піджак і лишився в темно-синій сатиновій косоворотці.
— Митися, — розпорядилася Тетяна Пилипівна. — Іди до ванної голитися, а я зараз нагрію води.
За півгодини вони сиділи за столом, на якому кипів самовар. Павлюк жадібно спорожнив дві чашки чаю, відмовився від їжі й завалився спати. Тетяна Пилипівна з цікавістю огледіла важку валізу, спробувала підняти, але тягар виявився їй явно не по силах. Тетяна Пилипівна обстежила замки на саквояжі й валізі, вони були замкнуті, й господиня, наморщивши гарного носика, подалася на кухню. Вона знала Мишкові смаки: зварила квасолевий суп з сушеними грибами й приготувала печеню, поклавши багато перцю й лаврового листя. Певно, Павлюка розтривожив аромат печені, бо не встигла вона добре втушитися, як просунув голову на кухню й поцікавився:
— А чарка знайдеться?
— Для тебе, любий, завжди.
Тетяна Пилипівна вже давно збагнула, що Мишко приїхав з Варшави чи принаймні з Рівного, а звідти він ніколи не прибував з порожніми руками — чекала подарунків і готова була пожертвувати не лише пляшкою.
Вона накрила на стіл, поставивши в центр карафку з горілкою, настояною на цитринових скоринках, знайшла минулорічні мариновані гриби, приготувала салат із свіжих помідорів та огірків з цибулею, й вони випили із срібних чарок, дивлячись одне одному у вічі й радіючи одне одному.
Павлюк справді скучив за Тетяною, хоча у Рівному, де перебував останні три тижні, не дотримувався чернечого способу життя. Гроші мав, не дуже великі, але пристойні, — вистачило на умебльовану кімнату й ресторан середньої руки. А в таких ресторанах завжди крутяться дівчатка, й можна вибрати на свій смак. Такою виявилась панна Магда — тоненька, мов очеретинка, зовсім ще дівча, сімнадцятирічна, але досвідчена й невтомна у вигадуванні розваг. Павлюк не перечив їй, але коли дівчина почала вимагати шампанське, дав їй рішучу відставку, то більше, що все одно вже мав повертатися до Совдепії. І відразу забув про Магду. Розкішнішої жінки за Тетяну Пилипівну, певно, не знайти у всьому Рівному. Іноді Михайло думав, чи не варто одружитися, та завжди задкував: Таня все ж старша за нього на п’ять років, та й взагалі, чи можливий шлюб у його неспокійному житті? Ніколи не знаєш, де сядеш і де злізеш, сьогодні чи завтра можеш наштовхнутися на прикордонний патруль, або, ще гірше, на чекістів, чи, як тепер їх називають, депеушників. А з ними раніше, ніж через кілька років, не розлучишся, і то дякуй богові, що трибунал не поставив тебе до стінки…
А гріхів у Михайла Олексійовича Павлюка накопичилося вдосталь. От би здивувалися депеушники, якби дізналися, що саме він перевіз через кордон у валізі з подвійним дном частину мобілізаційного плану Київського військового округу. Але про це Павлюк заборонив згадувати навіть самому собі — досить і того, що й Павловський в курсі справи, а Богдан Юліанович старий вовк, його, коли й візьмуть, навряд чи “розколють”: знає, що за військове шпигунство не помилують.
Закусивши смачними білими грибочками, Михайло лукаво зиркнув на Тетяну й позадкував до передпокою. Тетяна Пилипівна одразу здогадалася — для чого, й, округливши очі, подріботіла за ним. Павлюк розчинив саквояж і, загадково позираючи на жінку, почав копирсатися в ньому. Тетяна Пилипівна мимоволі подивилася на велику валізу, повз Павлюкову увагу не пройшов цей погляд, він підморгнув жінці й, зневажливо пнувши валізу ногою, пояснив:
— Там для тебе нічого цікавого. Повна валіза літератури, і я руки обірвав, поки допхав сюди. Журнал “Новь”, паризьке видання для тутешньої інтелігенції.
— “Новь”? — запитала жінка. — А нових мод у цьому журналі нема?
— Суцільна філософія і критика Совдепії. Кажу: для вошивої інтелігенції.
— Знайшли що друкувати! Й заради цього надриватися?
— Ти, Танюшик, у це свого носика не пхай, — просюсюкав Павлюк. — Для такого гарного носика знайдеться щось пікантніше… — Він витягнув із саквояжа щось легке, прозоре, мереживне, змахнув у повітрі з виглядом фокусника й показав на піднятих руках шовкову спідню сорочку.
— Комбінація! — вигукнула Тетяна Пилипівна. — Яке чудо!
— І ще не все: повний комплект для коханої жінки! — Павлюк з тими ж рухами фокусника викинув з саквояжа бюстгалтер і панталони. — І на закуску! — поставив на розчепірену долоню флакон парфумів.
— Любий! — Тетяна Пилипівна потягнулася до дарунків. — Ти завжди знав, що мені подобається.
— Ні, — відсунув дарунки Павлюк. — Тільки приміряти…
— Ну що ти!.. — Тетяна Пилипівна вдала, що засоромилась, однак Павлюк притягнув її до себе й почав розстібати гудзики халата. — Чекай, печеня перестоїть…