Останній заколот
Шрифт:
— А очі вирласті, — раптом відірвався від паперу Мальцев, — і погляд самовпевнений?
— Точно, дивиться нахабно.
— Оце правильно підмітив — нахабно, — підтримав Мальцев, — я ще тоді звернув увагу й доповідав…
— Що доповідали? — здивувався Горожанин.
— Про випадок на Гоголівській, — нагадав Мальцев, — про того типа, який пропонував уроки латинської і гімнастики. Товариш Осьмушко описує його точно…
— А ми зняли спостереження за будинком на Гоголівській, — докорив
— Хто міг знати! — спробував виправдатися Колесников. — Людей обмаль — на пальцях полічити можна. Ще товариш Вовк доповідав про Гоголівську, але вирішили, що там рядова зв’язкова, й обмежилися стеженням за садибою Павловського.
— Треба поновити стеження за будинком на Гоголівській, — розпорядився Горожанин. — Як прізвище зв’язкової? — обернувся до Колесникова.
— Громадянка Шарій Тетяна Пилипівна.
— Працює?
— Працювала друкаркою в губосвіті. Навесні звільнилася. Вродлива, і я гадаю…
— Що?
— Ну, що той тип, вусатий і в капелюсі, приїхав з Парижа. Вовк доповідав: вони мали днями отой журнал “Новь” до Києва закинути. Не здивуюсь, якщо він уже тут.
— Правильно міркуєте, товаришу Колесников, — схвалив Горожанин. — А як з Павловським? — обернувся до Мальцева.
— Давно не виходить з дому, і лікаря запрошували. Я з сусідкою розбалакався: всі упевнені — помирав Павловський. “Лікар це служниці сказав, яка тепер за ним ходить. Я ще подумав — чи не варто нам до Богдана Юліановича завітати? Так би мовити, з незаперечними доказами його контрреволюційної діяльності. Ми ці докази на бочку — й подивимось, що він нам скаже… Може, перед смертю совість прокинеться, він розколеться…
— Павловський? — вигукнув Колесников. — Розколеться? Його до стінки постав — мовчатиме, а тепер!..
Горожанин нерішуче клацнув пальцями.
— Якось воно негарно, — мовив. — І хочеться, і колеться… — Подумав і вирішив: — Не треба, не можемо ми до вмираючої людини вриватися. До того ж, Колесников правий… Павловський — твердий горішок.
— А якщо він цілий місяць помиратиме? — засумував Мальцев. — Не вічно ж нам з Осьмушком там крутитися…
— Поміняємо, — вирішив Горожанин, — ви там очі вже намозолили. Розпорядіться, товаришу Колесников, нехай Пацеру з Миколайчуком на Голосієво кинуть. А ви, товариші Мальцев і Осьмушко, постежите за Яковлєвим та Швайковським. Ще двох оперативників — на Гоголівську. Щоб миша там не проскочила… Що в нас з Яковлєвим? — обернувся до Колесникова.
— Працює у Цукротресті. Вечорами зустрічається з артисткою російського театру Лялею Підвойською. Гарна жіночка, гадаю, не лише Яковлєву голову крутить. Двічі ходили до “Континенталю”.
— До “Континенталю”? — замислився Горожанин. — Там ціни — не по кишені працівникові Цукротресту. Де Яковлєв бере гроші?
— Можемо тільки здогадуватися.
— А якщо не Швайковський? — засумнівався Горожанин. — Ми з нього очей не спускаємо, а він чистий, мов скло.
— Контра, — вирвалося в Мальцева. — Якщо з Яковлєвим водиться, не може не бути контрою!
— Швидкий ти, товаришу Мальцев, — осудливо сказав Горожанин. — Якщо кожного контрою вважатимемо, знаєш, скільки дров наламати можна?
— Ліс рубають — тріски летять…
— А ми ліс не рубаємо — вирощуємо.
— Найкращі ліси проріджують… Я недавно в Пущі-Водиці був, там такі дуби височать, а роздивишся — дуплисті, гнилі всередині…
— Ваше порівняння, товаришу Мальцев, — обірвав його Горожанин, — несприйнятне й взагалі шкідливе. — Побачив, як густо почервонів Мальцев, і трохи пом’якшив удар: — Дбайливий лісник за деревами ходить, лікує їх, а дуплистий дуб ще двісті років простояти може на радість людям…
— Що з Центром дії робитимемо? — поцікавився Колесников. — Якщо справді той журнал “Новь” уже в Києві, вони його поширюватимуть. А тут ми й погуляємо…
— Згоден, — сказав Горожанин. — Найголовніше зараз — встановити зв’язки Центру дії. Тоді й вийдемо на шпигуна з округу. Не можемо не вийти.
Колесников похитав головою:
— Певно, він особливо засекречений. Від усіх.
— Звичайно, — погодився Горожанин. — Але це не виправдовує нас.
27
Фрося збирала падалки під яблунею і не помітила Сергія. Той просковзнув між деревами безшумно — хотів налякати дружину, несподівано затулити долонями очі, та в останній момент Фрося озирнулася і просяяла.
— Чого так рано?
— Маю чверть години, — пояснив. — Ординарець з конем чекає на вулиці.
— Знову на банду?
— Що вдієш, така вже наша доля — поки всіх не переловимо…
— Умивайся, — розпорядилася Фрося. — За чверть години я тебе хоч нагодую. Борщ ще теплий, а котлети розігрію.
— Котлети? — здивувався Сергій. — Царська їжа, і де це ти все береш?
Фрося лише махнула рукою й побігла до літньої кухні розпалювати плиту. Добре, сухих дров досхочу, — Сергій нарубав учора ввечері.
Фрося швидко поралася на кухні, куточками очей спостерігаючи, як чоловік вмивається. Скинув гімнастерку, бризкається під рукомийником, сильний і веселий. Невже це справді її чоловік? Одразу осмикнула себе: час уже звикнути й не сяяти очима з будь-якого приводу. То її чоловік до скону життя, можна трохи й заспокоїтися. Але знала також: не заспокоїться, може, взагалі ніколи не заспокоїться й навіть старою радітиме Сергієві, як недосвідчене дівча.