Останній заколот
Шрифт:
— Якщо у людини може виникнути така потреба, — одповіла, — то вона вже людиною не зветься. Навіть звір убиває лише тому, що голодний, а своїх ніколи не зачепить.
— Облишмо цю розмову, дочко, бо вона мені неприємна.
— А мені, гадаєш, приємна?
Іван Іванович відсунув порожню миску.
— Усе? — запитав, щоб перевести розмову на інше.
— Котлети ще…
— Давай, котлети в тебе смачні, смачніші за ресторанні. Гольдройз казав: нехай мого кухаря навчить.
— Задурно
— І правильно, — пожвавішав Іван Іванович, — нехай Гольдройз платить, не скапцаніє, пика зажерлива.
— Компаньйон же ваш…
— Кумпанія одна, а гроші нарізно, — пояснив Іван Іванович і начебто ненароком запитав: — А твій де?
— Казала вже: на бандитів подався.
— Це вже чув, а куди саме?
Підозра вжалила Фросю:
— Для чого вам?
— Просто так, цікаво. Завтра маємо по бичків їхати, не дай боже на війну наскочити…
Фрося сіла навпроти батька, запитала, не спускаючи з нього уважного погляду:
— І чого це ви, тату, так мене не любите?
— Я!.. Тебе?.. — здивувався щиро.
— А Сергія?.. Бо не любити Сергія — значить, не любити й мене.
“Ти мені, дочко, казок не розповідай”, — хотів одповісти Іван Іванович, натомість сказав:
— Звідки взяла?
— З усього: як дивитеся, що кажете… Здається, навіть знаю, що думаєте…
— І що ж думаю?
— Ото, батьку, ви самі й розкажете…
“Сказала — батько, а не тато. Вперше так…” — відзначив про себе Іван Іванович. Відповів:
— А думаю я, дочко, що ти маєш бути щасливою.
— Без Сергія?
— Чого так гадаєш?
— Але ж так хочете! Бо тепер все ваше життя таке — насупротив.
— Життя, звичайно, таке, — погодився Іван Іванович, — але, поки живемо, його завжди можна повернути. Куди схочеш…
— Я б хотіла, тату, щоб ви одною стежкою з нами йшли.
— Чи не завузька та стежка?
— Люди з нами йдуть — дорогою стане. Широкою.
— Люди завжди протопчуть, — ухильно погодився Іван Іванович. — На те вони й люди. А я ось про що хотів тебе спитати: вчитися ти справді збираєшся?
— Це, тату, не від мене залежить.
— А не можна так, щоби Сергій поїхав, а ти лишилася?
— Без Сергія не зостанусь! — одрізала Фрося.
— Я до того, що у великих містах тепер сутужно: голоднувато, й по кутках доведеться потерпати.
— А нам з Сергієм всюди гарно, — сказала безжурно Фрося, — аби удвох.
Іван Іванович потихеньку зітхнув: кохання завжди засліплює, й може, шкода, що йому не довелося такого пережити. Батько оженив на Євдокії, бо за тою давали аж п’ять десятин доброго чорнозему. І він не шкодує: Євдокія виявилася незлою й роботящою, народила йому Фросю, життя в них начебто складалося, збудували дім у Почуйках, прикупили землі, потім — паровий млин, і їздив він уже в ресорній бричці. Ну, а кохання? Про кохання не було часу й подумати: весь час робітники, млин, чим землю засіяти, як заплатити менше… Круговерть…
А може, подумав раптом, і млин, і десятини не варті гарної дівки, від якої крутиться голова?
Однак він бачив багато дівок, але чомусь від жодної не запаморочилася голова. Зрештою, кохання можна купити, он біля їхньої з Гольдройзом “Фіалки” скільки таких гарних кружляє, навіть вродливіших за Фросю…
Раптом Іванові Івановичу стало соромно за те, що порівняв отих ресторанних шльондр з коханою дочкою. За що б’ється весь залишок життя? Навіщо викинув сьогодні десять золотих червінців? Кому придбав золоту згарду, яка й досі без діла лежить на дні скрині? Усе життя їй, Фросі, а дяка? Нема дяки й не буде, ніколи не буде, якщо він сам не подбає про це.
І ще подумав Іван Іванович: усе в житті влаштоване так, що коли одному гарно, іншому погано. Він десь чув чи читав, що існує така вельми мудра наука хвілософія — навіть вона стверджує це, кажуть про якусь боротьбу протилежностей… І що за цю хвілософію виступають більшовики. То чому ж і йому не скористатися їхньою наукою? Зараз комполку Сергієві Вариводі добре, а йому, Іванові Івановичу Тимченкові, відповідно погано, а слід зробити навпаки, тобто рано ще вішати носа, добродію, гра тільки почалась. Перший крок виявився невдалим, подивимося, як буде далі.
28
Навколо села виставили посилену охорону, й ще два верхових пікети контролювали підходи до нього. У Трощі зібралася велика нарада: до отамана Длугопольського приїхали сам командувач Повстанською Волинською армією Панас Григорович Петрик, його найближчий помічник і начальник штабу Лукаш-Костюшко та старшина з особливих доручень Пилип Михневич. Для зустрічі високих гостей отаман Длугопольський вишикував на церковному майдані чоту, яка тричі дружно гаркнула “слава” й відсалютувала залпом з гвинтівок, а потім у церкві місцевий священик відслужив урочистий молебень.
Панас Петрик стояв попереду всіх перед вівтарем — в офіцерському френчі, перехрещеному ременями, високий, стрункий, білявий красень з великими очима, тонким носом і густими, акуратно підстриженими вусами. Широко хрестився, і очі в нього світилися справжньою вірою. Урочиста зустріч, гвинтівочний залп, мерехтливе світло свічок, запах ладану, спів диякона — все це вселяло в нього впевненість і віру в те, що їхня справа справедлива, що нарешті вона починає набирати масштабності не на словах, як відчував дотепер, а на ділі, і що сьогодні зроблено вирішальний крок до перемоги.