Останній заколот
Шрифт:
Петрик ступив півкроку назад до Длугопольського, міцно й вдячно потиснув йому лікоть і прошепотів:
— Дякую і ніколи не забуду…
Длугопольський ледь помітно кивнув, і Петрик збагнув, що відтепер матиме справжнього спільника.
Незважаючи на нечекану пишноту зустрічі, Петрик усе ж відчував отаманову холоднувату відчуженість і розумів причину її. Кому хочеться добровільно, навіть в ім’я великої справи йти під начало іншого й виконувати чиїсь накази? Тут, у Трощі, сам собі хазяїн і слухаються тільки тебе, а віднині власноручно патягаеш на себе ярмо, та ще й можеш чекати, що тебе підганятимуть…
А чи пішов би він сам під руку Длугопольського, зненацька подумав Петрик. Відразу
Молебень закінчився, й Петрик перший попрямував до виходу. На це мав право: у Трощі він гість, а добре вихований господар завжди поступається дорогою гостеві.
На паперті та навколо неї стояли озброєні козаки, вони знову загорлали “слава”, тепер не так дружно, однак все одно це було приємно, і Петрик, натягнувши офіцерського кашкета, відкозиряв їм. Озирнувся до Длугопольського й запитав жартома:
— А як дивиться на все це голова сільради?
— Він — наша людина й сьогодні, аби не заважати й не ставити себе та нас у незручне становище, поїхав по хуторах.
— Тоді до діла?
— Воно не терпить, — погодився Длугопольський, бо й справді кортіло послухати, з якими саме пропозиціями приїхав до нього цей колишній інженер-залізничник, що став командувачем так званої армії.
У яблуневому саду стояв довгий стіл, на ньому карафки з квасом і склянки, більш нічого, урочистий обід планувався після прийняття угоди. Петрик сів не на чолі столу, а посеред нього, вказавши на стілець праворуч Костюшкові. Ліворуч зайняв місце Михневич, а навпроти них розташувалися Длугопольський, Грунтенко та Петро Вовк.
— Ми раді бачити таке шановне товариство, — почав Грунтенко, — вважаємо цей день багатообіцяючим і помітним в нашому національному зрушенні. — Він сплів пальці, сильно стиснув їх і вів далі: — Єднання завжди корисне, а в нашому становищі — особливо, історія нас вчить цього. Мені видається: саме сьогодні маємо такий історичний день, і дай боже, аби я не помилився. Велика честь приймати таких шановних гостей, як командувач Повстанською Волинською армією та його найближчі помічники. — Він трохи підвівся і вклонився Петрикові. Сказав: — То слухаємо вас, панове.
— Так, уважно слухаємо, — ствердив Длугопольський, ображений тим, що його відсунули на другий план. Визнав за можливе пояснити: — Володимир Антонович Грунтенко обіймає у нас, так би мовити, посаду головного ідеологічного провідника, а прапорщик Вовк, — кивнув на Петра, — начальник розвідки. Прапорщик щойно повернувся, — бундючні нотки з’явилися в його голосі, — з Парижа та Варшави, де мав контакти з вельми впливовими особами, які активно борються з совдепами. Мав зустріч також з полковником Ступницьким — сподіваюсь, панове, вам знайоме це прізвище?
— Начальник організаційного відділу Центрального штабу? — уточнив Петрик.
— Саме з ним, але про це трохи згодом. Чекаємо вашого слова, Панасе Григоровичу.
Петрик підвівся. Стояв над столом, спершись на нього пучками, дивився на червоні яблука, що обтяжували дерева, й думав про вічність природи та благодатність її плодів, про мінливе людство — завжди недозволене й шукаюче, про бога, який створив усе це і якому вони щойно возносили молитву. Думка про бога надала йому впевненості — почав твердо, аніскілечки не сумніваючись у правоті своїх суджень:
— Ми — частина народу, багатостраждального й великого, який, на жаль, проспав свій зоряний час. Наш великий Богдан підняв народ на священний герць, гетьман і зрадив свій народ, не повіривши в його сили. Він виявився слабодухим, він уклав угоду в Переяславі, покликавши на допомогу старшого брата. Цей брат приніс на Україну свої порядки, можливо, проти деяких з них і важко заперечити, та царі накинули на нас ярмо, зліквідували Січ та залишки самостійності, закріпачили народ.
“Так, — подумав Вовк, — політика царату й справді була ганебною, та для чого взагалі кидати тінь на брата? А справжнім братом був той же знедолений російський мужик”.
А Петрик казав далі:
— Вибачте, панове, за довгий історичний екскурс, самі все це знаєте, та я дивлюсь зараз на ці червоні яблука, на бані простої сільської церкви, на вас, мої великі побратими, на нашу чудову землю від Карпат до Чорного моря, і щось велике й тепле пробуджується в душі, немов летиш, як писав Тарас Григорович, над українською землею і проймаєшся її просторами та величчю. Прийшла нарешті і на Україну революція, вона повалила ненависний царат, і навіть Ленін проголосив рівність народів. Ми й стали вільні, ми створили свій уряд, ми ясно сказали, як хочемо жити. А більшовики, задуривши голову народу, оголосили Радянську владу, створили й на Україні Совдепію. Та український народ не прийняв її, народ хоче, аби москалі пішли геть з нашої землі. Зрештою, всіх уже не виженеш, але нехай лишаються тільки ті, хто сприйме наші порядки й присягне на вірність Україні. Цю велику мету — вигнати більшовиків і москалів з України — ставили перед собою наші визначні провідники Симон Петлюра та Юрій Тютюнник. Разом з генерал-хорунжим Тютюнником ми рік тому перейшли кордон і намагалися поновити національну владу на Україні. На жаль, не вийшло, десь припустилися помилки, програли. Проте, і я глибоко переконаний в цьому, програли тимчасово, у нас усе попереду, і найкращий доказ цього — наше з вами сьогоднішнє зібрання. З краплі починається море, а в нас, панове, не крапля, а добре озброєні й дисципліновані військові загони. Якщо ми дійдемо сьогодні згоди й приймемо рішення про об’єднання, Повстанська Волинська армія значно зміцніє, народ побачить це, бо народ усе бачить і не може помилитися, кращі сини його прийдуть до нас, а з народом ми непереможні.
Длугопольський, скориставшись паузою в промові Петрика, сказав голосно:
— Я цілком згодний з вами, Панасе Григоровичу, і підтримую вас. — Очі в нього світилися так само, як у Петрика, неземним світлом. — Ми — остання надія українського народу, яскравий смолоскип, від якого запалав вогнище повстання. Маємо чесно подивитися правді у вічі й визнати: наша справа смертельно небезпечна, попереду лише смерть чи перемога, гадаю, більше шансів загинути, проте з радістю йду на це, на смерть в ім’я народу, бо нема більшого щастя, ніж умерти за свій народ!
Грунтенко прикрив очі повіками, спостерігаючи за присутніми з вузьких щілинок, аби по очах не здогадалися про його справжні почуття.
“Нерозумні ідеалісти цей Петрик і той Длугопольський, щоправда, не можна не поважати їх. Сміливі, гарячі, віддані, однак для чого це все? Ну, загинуть десь у бою з червоними, обов’язково загинуть, і не лишиться про них навіть згадки в народі, бо хто пам’ятає переможених? На переможених плюють, їхні могили переорюють, їх паплюжать де тільки можна, і, зрештою, це правильно. Бо переможець — сильніший, а право сильного завжди рухало світом, слабкіші зникали, іноді не полишивши навіть сліду. Де ті половці чи печеніги? Прийшли монголи й стерли їх з лиця землі. А потім перемогли й монголів — де ця велика нація, що підім’яла під себе півземлі? Так буде і з Україною, — визнав з болем у серці, — бо її перемогли, і ще царі накинули на неї міцну вуздечку. Отже, треба тікати — й тікати не зволікаючи, за найпершої зручної нагоди”.