Останнi орли
Шрифт:
— Чували й ми це… поголоска йде, — обiзвався Довгонос, високий i тонкий, мов голобля, з невеликим, зовсiм приплесканим носом. — Чули, що православна Москва захистить нашу вiру й нас вiд напасникiв та й забере край пiд свою руку… Тiльки коли те буде?
— Це ж саме i я кажу: на iнших покладайся, а своїх рук не складай! — знову подав голос Лящ. — Так ось яка друга моя рада: поки повернеться з лiсу Петро, часу гаяти не слiд: вдома збирати й ховати збiжжя, добро, худобу вигонити, хворим i дiтям знайти заранi сховок, а самим готувати ножi, та списи, та шаблi й рушницi, в кого що знайдеться…
Сухорлявий, але ставний i мiцний тiлом Качур, що весь час мовчав, схвально крекнув i пересунув кивком голови шапку; мiсячне свiтло впало на його праву щоку й осяяло зяючу яму вибитого ока, вiд котрого йшов синiй шрам по щоцi до самого вуха.
— Добра твоя рада, Ляще, — сказав титар, — тiльки от замок руйнувати без гасла, без наказу пана полковника не слiд, не годиться свавiльно, для власної потiхи: цим можна пошкодити загальнiй справi.
— Так побити команду, а самим пiти в лiс до загонiв або розсипатися по всiх селах з добрим словом — ось моя третя рада. Почулися схвальнi не то зiтхання, не то гомiн.
— Добра твоя рада, — промовив, пiсля короткого мовчання, титар. — Господь умудрив тебе розумом i надiлив серцем козачим, лицарським: тiльки от, не одкидаючи твоїх порад, чи не можна було б придумати чогось, щоб не дати Гершковi брехати на нас… Це було б найкраще: ми б готувалися, i ляхи б сидiли… до слушного часу. Ех, якби вдержати Гершка!
— Це найпростiше, — обiзвався нарештi Качур, — пiти й зарiзати його, як барана!
— Хе, пане дядьку! — вiдповiв Петро. — I я так попервах подумав, та не виходить дiло. Гершко ж сказав усьому кагаловi про гайдамакiв. Раз Гершка буде вбито, то всi жиди кинуться до замку й роздзвонять про нас i про гайдамакiв: на другий же день у нас будуть замковi гостi.
— То всiх перерiзати й корчму спалити, — запропонував Качур.
— Теж не гаразд, — засмiявся Петро. — На пожежу злетяться з мiстечка, довiдаються, в чому рiч, й заварять тут червоне пиво. — Якщо нам i три днi мало для порятунку, то однiєї ночi, та ще й короткої, то вже й зовсiм буде мало. Дозвольте, панове, i менi ще сказати слово… Молоде воно, щоправда, але од серця, а ви його змiцнiть сивим розумом, то, може, воно й пригодиться. Три днi, ось дiвчина Сара каже, Гершко нас не зачепить: цадика виряджатиме, укладатиме свої речi… Адже так, Саро?
— Так, так!.. — поривчасто вiдповiла Сара, ледве вимовляючи слова вiд хвилювання. — Щонайменше їм треба три днi на свої справунки. Тiльки на четвертий день… i то навряд чи можна зiбратися.
— Отже, нам за цi три днi, — провадив Петро, — слiд зробити все те, що радив Лящ, тiльки, додам я, треба стежити за Гершком, не спускати з нього ока, стерегти й тiнь його, а на четвертий день, як вiн вибереться звiдси й подасться в мiстечко, то перейняти його й…
— Посадити на палю, — перебив Качур.
Сара скрикнула, Прiся поспiшила забрати її в сiни.
— Перелякав, пане-брате, дiвчину, — зауважив титар. — Вона, як сестра, прибiгла сповiстити нас, а ми її батька на палю!
— Еге ж, тату! — говорив далi Петро. — Я теж їй заприсягся,
— Сину мiй! Радiсть моя! — вигукнув зворушений титар. — Що, панове, думаєте? — звернувся вiн до всiх. — Як його думка?
— Та пошли, боже, й нам на старiсть таку, — промовив Довгонос. — Звичайно, дiло говорить.
— Воно так, — погодився й Качур, — а все б краще порiшити його, — почухав вiн потилицю пiд шапкою.
— Та не вискочить вiн, пане дядьку, з пашенної ями, — посмiхнувшись, з певнiстю сказав Петро. — Головою ручуся — не вискочить. А от як доведеться брати замок, то вiн нам i пригодиться: вiн, шельма, знає там усi ходи й виходи… та, крiм того, може пiдкупити й жида замкового.
— Ну, то поки що х й йому дiдько! — згодився Качур. Усi якось пiдбадьорилися й повеселiшали, але вибiгла з сiней Прiся й збентежила всiх несподiваною звiсткою.
— Тату! — заговорила вона тремтячим од слiз голосом. — Панотець кличуть… Батюшка вiдходять…
— Господи! — скрикнув приголомшений звiсткою титар, звiвши руки до неба. — Твоя воля!
Усi, поскидавши шапки, побожно перехрестилися.
— Панотець усiх просять, щоб зайшли попрощатися, — додала Прiся й, не маючи сили стримати плачу, вибiгла в сiни. Титар теж поспiшив слiдом за дочкою, а за титарем рушили й усi. Освiтленi мiсячним сяйвом, пiдходили постатi до дверей i поринали в чорну млу, неначе зривалися з порога в якесь провалля.
Запрошенi боязко ввiйшли до свiтлицi й, перехрестившись, спинилися пiвколом бiля дверей. Перед їхнiми очима постала така картина: на полу лежав умираючий; обличчя його, виснажене стражданнями, було зовсiм спокiйне; якась невиразна усмiшка блукала коло зiмкнутих уст; напiврозплющенi очi були спрямованi на тих, що ввiйшли. В головах отця Їларiона стояв мiсцевий священик i шепотiв одходну молитву.
— Нашого молiльника й заступника кличе до себе творець милосердний, розлучає нас… Його свята воля! Попрощайтеся! — сказав отець Хома, закiнчивши молитву; голос його тремтiв вiд скорботи, рвався вiд жалю.
Усi перехрестилися, зворушенi тяжкою хвилиною, i безнадiйно посхиляли на груди голови. Тяжке зiтхання повисло безсилим стогоном у низькiй i похмурiй свiтлицi.
— Як же їх щадити, наших мучителiв i катiв? — пролунав серед цiєї гнiтючої тишi якимсь дисонансом сповнений обурення й протесту голос Качура. — Як же щадити? Дивiться — це ж дiло їхнiх рук! Хто не знав дорогого нам панотця? Коли в нуждi хто — вiн останнiй свiй шаг несе, останнiй свiй шматок переломить! Скривдять кого — iде, заступається… до диких звiрiв iде… i ось розтерзали за нас нашого батька!.. Ось вiн, наш милостивець, наш заступник, лежить нерухомо, а ми, сироти, стоїмо склавши руки й тiльки зiтхаємо! — говорив збуджено й дедалi голоснiше Качур. — Стоїмо й зiтхаємо, — пiдвищив вiн голос, — а кати, глитаї бенкетують i смiються з нас! Як же нам їх щадити? О, присягаюся перед цiєю святою страдницькою душею помститися за все, за все i за цього мученика!