Останнi орли
Шрифт:
Архiмандрит сповiщав, що вiн одержав скорботного листа вiд iгуменi жiночого Пречистенського монастиря, од чесної матерi Серафими: пише, що пани й ксьондзи грабують i вже роблять спроби заволодiти монастирем i повернути його на латинський кляштор, що вони пробують пiдкупити її, матiр iгуменю, та матiр економку i панотця iєромонаха, обiцяють вiдпустити всiх черниць з миром i дозволяють навiть забрати з собою православнi святинi; але якщо монастир у своєму дикому безумствi опиратиметься, то погрожують забрати все гвалтом i не помилувати вже тодi нiкого. "Внаслiдок цього, — додає iгуменя, — iде в обителi вагання,
У своєму листi архiмандрит просив Дарину, щоб вона поїхала в монастир, передала од нього послання iгуменi, при цьому додане, i сама своїм палким, пройнятим вiрою словом змiцнила в них надiю на господню ласку. Вiн же, з свого боку, напише i найяснiшiй царицi, щоб заступилася за одновiрцiв i не попустила б храму святого на розтерзання, а також дасть знати i її батьковi, щоб поспiшив до неї в монастир.
Усе це Дарина прочитала не одразу: тремтячий почерк i слов'янський правопис страшенно утруднювали читання й примушували її замислюватись i напружувати думку майже на кожному словi. Прочитавши вдруге листа, Дарина звернула увагу на таку фразу: "Сiє послання моє барзо розумному чорноризцю доручаю; оний же посланець розповiсть тобi, вельможна панно, ширше й про стогiн нещасних черниць, i про моє молiння".
Дарина звелiла зараз же ввести цього посланця од владики, а сама вся поринула в послання, яке зняло в нiй цiлу бурю почуттiв.
Тихо рипнули дверi, i хтось несмiливо ввiйшов до свiтлицi; але Дарина, заглибившись у читання, нiчого не чула… Нарештi прибулий ненароком чи з намiром кашлянув.
Панна здригнулась i, обернувши до вхiдних дверей обличчя, побачила чорну постать коло одвiрка… Нараз вона тихо скрикнула й вiдсахнулася вiд несподiванки: перед нею стояв Найда!
— Ти? — радiсно вирвалося в Дарини; вона швидко пiдвелася з мiсця й мимоволi подалася вперед. — Звiдки? Як? — Дихання спинилося в її грудях, обличчя зашарiлось, i вона стала посеред кiмнати, розгублена, збентежена, з листом iгумена в руках.
— Мене прислав до твоєї милостi, ясновельможна панно, превелебний отець i молiльник наш iгумен печорський, — вiдповiв, шанобливо вклонившись. Найда.
— Справдi… так… Вiн пише про це… — отямилась дiвчина й почервонiла ще дужче. — Але я не сподiвалася побачити… Я гадала, що тебе вже немає тут… ми були з батьком ще раз у Печерах… i не бачила тебе…
— Я нiколи не виходжу з своєї келiї… ранiше я стояв коло ящика з свiчками, а тепер попросив, щоб мене увiльнили вiд цього послуху… Я сьогоднi вперше виїхав… Але де ясновельможний пан, батько твiй? Отець iгумен наказав передати йому уклiн…
— Батька немає… вiн поїхав у справах вiйськових на лiвий берег i досi ще не повернувся.
— То ти тут сама?
— Сама з думами своїми, — додала тихо Дарина, й голос її прозвучав чомусь сумовито.
— Сама в такому вiдлюдному лiсовому хуторi? Хiба мало що може тут учинитися! — з тривогою промовив iнок.
— Ну, зi мною живе старенька тiтка й челядь. Ляхи сюди не поткнуться, а гайдамаки не страшнi менi… Та чого ж ти стоїш? Розкажи, що знаєш; пан iгумен пише, що ти маєш щось на словах менi передати.
Дiвчина знову сiла на своє мiсце коло столу, а Найда присiв на один з ослiнчикiв, що стояли бiля вiкна, й почав розповiдати
Дарина слухала мовчки слова молодого ченця; її довгi вiї були опущенi й прикривали очi, але груди високо пiдiймалися, виказуючи глибоку схвильованiсть дiвчини.
— О господи! — промовила вона, коли Найда замовк. — Що ж робити тепер? Батька немає, i не знаю, коли вiн повернеться… А мого слова не послухає нiхто. Та чим тут допоможуть нашi слова?.. — Вона махнула рукою й додала швидко: — А що, чи не чути чого вiд отця Мельхiседека?..
— Немає нiяких вiстей!
— От i батько поїхав на той берег Днiпра. Дiстав наказ заготувати для вiйська провiант, а куди тi вiйська рушать — не знає, тiльки думка була, чи не на Польщу.
— Нi, панно, на це мало надiї, - вiдповiв чернець. — Москвi немає коли клопотатися нашими справами, та хоч би й схотiла вона, то не могла б заступитися, бо сусiднi держави не дозволили б.
— Ну, вони їй не страшнi, та й батько завжди казав, що Росiї бажано було б прийняти пiд свою протекцiю i правий берег.
— Про це нема чого й сперечатися… i буде це напевне… та тiльки тодi, як розпадеться Польща… а що вона незабаром розпадеться, в цьому я можу ручитися своєю головою.
— Доки сонце зiйде, роса очi виїсть! — зiтхнула Дарина. — Що ж буде з цим краєм до того часу?
— Руїна, — похмуро вiдповiв чернець.
— Ох, не говори так холодно, так суворо! — зойкнула з болем у голосi Дарина й навiть мимохiть простягла руки до молодого ченця. — Тепер пiдiймається таке повстання, яке було за славної пам'ятi гетьмана Богдана!.. Воно вiдiрве назавжди вiд Польщi Україну! Так, вiдiрве!.. Не дивися ж так холодно, так суворо! Не однiмай у мене цiєї останньої надiї, без якої вже немає менi щастя на землi!
У голосi Дарини пролунала така щира журба, що чернець швидко пiдвiв опущенi додолу очi й здивовано глянув на дiвчину.
— Авжеж, — пiднесено говорила дiвчина, — тепер не те! Ти покинув свiт, ти замкнувся в своїй келiї й не знаєш, не бачиш нiчого, а я знаю! До мене сюди, на наш хутiр, навiдуються лiсовi гостi, вони розповiдають про те, що робиться навкруги. Народ скрiзь готовий, вiн тiльки жде гетьмана й гасла! Ось i сьогоднi прибилося до нас п'ятеро таких калiк… Вони йдуть шукати у Печорський монастир ватажка.
— У Печорський монастир? — здивовано промовив чернець.
— Так, у Печорський монастир; вони кажуть, що по всiй Українi розiйшлася чутка, нiби в Печорському монастирi ховається од свiту уславлений лицар Найда, який живе ще з часiв славного гетьмана Богдана, й що, коли вiн скине рясу й пiднiме булаву над Україною, тодi, — натхненно говорила Дарина, — всi зберуться до нього, загримить давня слава України, пiдлетять останнi орли, й одiрвуть її вiд Польщi, й понесуть на своїх крилах до нової слави й долi!..