Останнi орли
Шрифт:
У цей час повернулася дiвчинка з корячком свiжої води. Вiд кiлькох ковткiв її Сара вiдразу опритомнiла. Вона розплющила свої великi очi й обвела всiх безтямним поглядом. А потiм, пригадавши все, нараз затремтiла й почала благати рятiвникiв своїх, щоб зглянулись над нею й пустили б її з цього свiту.
— Навiщо вам мої страждання? — ламала вона руки. — Навiщо? Ривко, пожалiй мене! В тебе ж є теж дочка. Ой пустiть мене! Пустiть!
— Ой вей, мамеле! — несподiвано й iстерично заридала на цi благання Естерка. — Пустiть її, не мучте! Вона така добра… очi в неї… ой вей, не бийте панни, не бийте! Пустiть: менi так її жаль!
Це благання дитини, висловлене так щиро, прорвало нарештi гiркоту, що назбиралася в змученому Сариному серцi, й вона,
— Не плач, панно, не плач, адамант мiй! — втiшала Сару жебрачка, цiлуючи її холоднi руки. — Велике в тебе горе, та око Єгови його бачить, а раз всемогутнiй береже тебе од грiха, то не на муку ж, а на радiсть… на його терезах наше життя, i ми не смiємо переступити його волi… Вже яке гiрке моє життя, простягнутою рукою дитинку годую, а на бога батькiв наших не повстану.
Цi простi, теплi слова чужої стражденної людини пiдбадьорили Сару, а сльози, крiм того, полегшили бiль, що стискав їй груди. Вона поцiлувала жебрачку, ще раз притиснула до грудей її дочку, навiть обняла Ривку й, прошепотiвши тихо: — Так, ще не пробила моя остання година, ще треба терпiти, — пiдвелася з зусиллям на ноги й сказала своїм супутницям: — Ведiть мене, не бiйтеся!
Коли вони спустилися до пiднiжжя гори, то в глибокiй улоговинi лежав уже густий морок. Гершко з своєю бричкою стояв давно бiля корчми коло в'їзду до мiстечка.
— Де це ти, стара вiдьмо, так довго тинялася? — накинувся був зразу Гершко на Ривку.
Але та не розгубилася й собi закричала у вiдповiдь:
— Де тинялася! Несла на руках разом' з цiєю жебрачкою рiдну дочку ребе Гершка… На ноги стати не може, погляньте якi! Нехай господар дасть лiхтаря — од мотузкiв це. Та й до того двiчi зомлiвала вона, iх бiн аїд!.. Я гадала, що ми донесемо мерця… Ой вей, вей! Що робиться на свiтi!
— Ну, гершду, годi! — зупинив її Гершко, але не гнiвним, а лагiдним, нiби благальним голосом. — Слабка, хвора… Ну, ноги й теє… А ти, якщо втомилася, можеш пiдкрiпитися пивом.
— Дякую, ребе, але й вона, ось ця бiдна жiнка, вибилася з сили… та й Сару пiдкрiпити слiд було б.
— То налийте нам два ока пива, — наказав Гершко й дав жебрачцi ще трояка.
Стояла вже над Кам'янкою нiч, коли Гершкова бричка з гуркотом зупинилася бiля однiєї брами, що сховалася серед акацiй ближче до Днiстра. Сара, сидячи в бричцi, вiдчувала по розлитiй у повiтрi вологiй прохолодi близькiсть води.
Гершко довго стукав у браму й гукав; нарештi у дворi заметушилися, з страшенним гавкотом, брязкаючи ланцюгами, заскакали собаки, i ворота розчинилися.
З брами вийшла жiнка, висока на зрiст, трохи сутулувата. У непевному свiтлi лiхтаря здавалося, що на всьому її обличчi переможно панував лише довгий, гачкуватий нiс.
— Ану, покажи лишень менi, покажи, братику, свою Сару! — заговорила вона ласкаво, пiднiмаючи вище лiхтаря.
Ривка пiдштовхнула до неї дiвчину, яку досi мiцно тримала за руку. Сара мовчки поцiлувала родичцi руку.
— О, красуня! Очi, як у небiжки… немов бачу її. Тiльки шлехт — хвора вона в тебе! Як вiск личенько, а сама, мов очеретинка, хитається… Ну, та ми її тут швидко поправимо! — говорила вона привiтно. — У мене всяке зiлля є, я ж знахарка! — засмiялася стара й, погладивши по щоцi знiяковiлу Сару, звернулася до Гершка: — Спасибi, спасибi, братику, що завiтав до нас. Тепер багатi родичi цураються бiдних, та й часи такi, що кого рiк не бачив, то вважай краще за мертвого. Ну, хай буде благословен бог Авраама, Iсаака й Iакова! Хай прийде з вами радiсть i мир у дiм мiй!
Гершко пiдiйшов iще раз до руки своєї родички й разом з нею та Сарою ввiйшов у свiтлицю. Низенька невелика кiмната, з розмальованою стелею i товстими стiнами, прикрашеними вишитими птахами i яскравими килимками, приваблювала своїм затишком i прохолодою, а накритий стiл, заставлений пляшками та полумисками, надив щедрою гостиннiстю… Та й господиня так i упадала коло своїх родичiв. Вона голубила й пригощала Сару, хоч дiвчина ледве
А Сара, лiгши на своїй новiй постелi, вiдчула тiльки зараз, як змучилось її тiло, як натомились i опухли ноги й руки, як надiрвалися, неначе розбитi на шматки, її груди. Ця надмiрна знемога не давала їй заплющити очi, та й пережитий страх стояв iще перед її очима.
Щирi слова жебрачки дзвенiли в її вухах i вiдлунювалися в биттi серця. "Грiх великий не вiрити в милосердя бога!" — сказала єврейка, — а християнка повинна б iще бiльше вiрити в любов i милосердя розп'ятого бога! — зринали в її розгарячiлiй головi думки. — Мене одчай штовхав на страшний грiх, а мiй любий сокiл, мiй рай, мiй Петрусь iще може знайти свою Сару й вирвати її з неволi! Адже все у божiй волi… Та що це я, вей, вей! Хто мене зможе знайти тут? Хто перенесе дорогому Петрусевi стогони мого розбитого серця? Я на тому свiтi, живцем похована в могилi! Ох, i кiсток моїх не занесе на батькiвщину ворон!" — Сара почала до болю ламати свої руки й застогнала. Потiм нараз блискавкою майнула перед нею тривожна думка й примусила пiдвестися. "А може, батько вiддав до рук катiв i Петруся, i його батька, й батюшку? Але нi, батько останнi три днi не вiдлучався з корчми й на мить. А Петро, ой мамо моя, вiн i догадатися не мiг, куди ми поїхали, iнакше б нас догнав… Я три днi його ждала, а потiм утратила надiю. Ой не взнає вiн нiколи, нiколи, куди мене завезли… i завезли на погибель!.. Що ж, до останньої хвилини я терпiтиму… Та якщо силою свого домагатимуться, то… тодi прости мене, боже!"
Сарi пригадалось лагiдне обличчя батюшки i його тихi, сповненi щирої ласки слова: "Дитя моє, зло на цьому свiтi не вiчне; вiд дихання любовi воно тане i втрачає свою отруту, а серед людей розвивається все бiльше й бiльше любовi…" Нарештi втома взяла своє, й дiвчина заснула мов убита.
Наступного дня пiзно прокинулась Сара й, не розплющуючи очей, намагалася розiбратися в хаосi вражень i знайти рятiвну нитку в нових обставинах свого життя. Батько, звичайно, все розповiв хазяйцi i вкупi з нею обмiркував найсуворi-ший нагляд за кожним її кроком, за кожним поглядом i за кожним ударом серця; треба скоритися — це неминуче; щоправда, на те є один спосiб — але вона присяглася милосердному боговi терпiти до останнього… Та й, крiм того, сторожа її, напевне, буде пильна й завбачлива… Сара розплющила очi й уважно обвела ними свою кiмнату. Її вразило, як усе змiнилося навколо вiд учора: стiни зовсiм оголилися, а вчора в них було понабивано багато гачкiв i цвяхiв, на яких висiв одяг i всяке домашнє начиння; шафу з ножами, виделками й посудом, котру вона бачила онде в тому кутку, зараз було винесено, одно слово — в кiмнатi лишилося тiльки два лiжка та один ослiн, i спальня вiдразу перетворилася на камеру одиночного ув'язнення.
"Отак, — усмiхнулася Сара. — Вони дуже заклопотанi тим, щоб зберегти ув'язнену живою до приїзду головного ката… Але як полегшити тугу ув'язнення, як пом'якшити серця приставлених сторожiв? Ривка хоч i жорстока, та її завжди можна було купити за кухоль меду, а от як тiтка? Вона схожа на сову — i очi пронизливi, i нiс гачкуватий… Вчора вона була ласкава, а от сьогоднi, пiсля ради… О, якщо вона мене вiзьме в свої кiгтi, то не втекти менi…"
"От хiба що, — стрепенулася Сара, — менi одне лишилося: вiдтягти час, i на це в мене один спосiб — хвороба. Отже, треба всiляко не пiддаватися лiкуванню знахарки-тiтки, а приспати її ласкою… I, крiм того, треба на грiзний час мати пiд рукою такий порятунок, котрий би кожної хвилини мiг мене вирвати з рук катiв… Це головне, головне! — захвилювалась вона. — Тiльки так я зможу терпiти й спокiйно ждати останньої хвилини".