Останнi орли
Шрифт:
— Вища за тебе! — палко мовила Дарина. — Та коли б вона була навiть королевою, то не могла б стояти вище за рятiвника вiтчизни!
— Рятiвника вiтчизни! — повторив з гiркою усмiшкою Найда. — Не кожному пощастить урятувати вiтчизну, хоча б вiн поклав за неї тисячу разiв своє життя. Колись рятiвникiв вiтчизни ждали булава, й шана, та слава, а тепер їх жде тiльки шибениця й паля.
— Що таке шана, й булава, й слава! — палко мовила Дарина. — Той, хто загине за вiтчизну, стократ дорожчий за того, хто доживе до славного кiнця. Для такого лицаря можна забути все на свiтi. За ним можна з радiстю пiти всюди, навiть на шибеницю, на палю, на тиранськi
— Це говориш ти, вельможна панно, дочка генерального обозного? — скрикнув у свою чергу Найда, пiдходячи до Дарини.
— Так, я, вельможна панна, — твердо вiдповiла Дарина, не одриваючи вiд Найди сяючих очей, — така ж сама козачка, як i ти. Там, де йдеться про моє серце, я не поступлюся нi перед ким…
— I ти б вiддала його… — завмираючим голосом промовив Найда. I, не закiнчивши фрази, зупинив на Даринi палкий благальний погляд.
— Я вiддам його тiльки тому, хто не пошкодує життя заради батькiвщини, — твердо промовила Дарина, не одриваючи вiд Найди очей.
У цей час коло дверей почулися кроки, хтось постукав i сказав голосно:
— Брате Iоанне, владика кличе тебе негайно до себе.
— Зараз буду, — вiдповiв Найда i взяв Дарину за обидвi руки. Якусь хвилину вiн дивився на неї сповненим кохання й захвату поглядом i потiм промовив рочисто, стискуючи її руки в своїх руках. — Пам'ятай же, Дарино, що ти сказала менi.
— Буду пам'ятати й ждатиму.
XI
Лiвий берег Днiстра, зокрема мiж Могилевом i Ямполем, являє собою гiрський кряж, який то вiдступає, то наближається до рiки. Цi вапняковi, з гранiтними брилами гори спускаються до Днiстра страшними кручами, прямовисними скелями, увiнчаними подекуди природними бiйницями, котрi народ прозвав "чортовими пальцями". Вузька долина, вiд пiднiжжя гiр до рiки, що подекуди губиться зовсiм, геть уся вкрита виноградниками, i її весела зелень контрастує з похмурими урвищами, що пооранi, нiби зморшками, блiдо-жовтими трiщинами. Бiля мiстечка Кам'янки лiвобережнi гори досягають найбiльшої височини й грiзно насуваються на рiку своїми скелями та бескидами.
Догоряв жаркий, задушливий день. Темно-червоний диск сонця опускався й тонув у рожевiй iмлi, що оповила безмежну широчiнь, яка ховалася ще за крутим пiдйомом кам'яної дороги. По дорозi, гуркочучи й пiдскакуючи на камiннi, тяглася довга бричка, без буди, з накиданими в задку бебехами'. Серед тих бебехiв стирчали, немов загрузли в них, двi людськi постатi: голова чоловiка була прикрашена знизу рудою бородою, збитою в бруднi ковтуни, а зверху прикрита оксамитною, посiрiлою вiд пилу ярмулкою, з-пiд якої телiпалися мокрi, розкрученi, мов мачула, пейси. Голова жiнки була запнута й закутана хусткою. Бричку тягли добрi конi, але далека дорога виснажила їх зовсiм. Пара була припряжена до дишля самими шлеями й ледве йшла ступою, спотикаючись i зупиняючись досить часто. Вiзник не звертав на коней нiякої уваги й, уткнувшись головою в подушку, дрiмав. Та коли конi дiйшли до сторчуватого каменя, за яким одразу обривалася дорога й розверза-лося страшне провалля, вони не тiльки зупинилися, але навiть позадкували i цим рухом так трусонули бричку, що вiд поштовху у вiзника впала з рудої голови ярмул-ка i весь вiн стрепенувся вiд переляку.
— Ой, гевулт! — злякано крикнув єврей i зашарпав вiжками. Конi, круто повернувши назад, почали дертися на кам'яну кручу, ковзатись i битися; бричка перехилилася.
— Ферфал! — закричала стара єврейка, скидаючи з голови
Вiд цього крику схопилася в бричцi й третя людина, що лежала в довгому передку. Це була молода й надзвичайно гарна дiвчина, але на її худому, блiдому личку з великими чорними очима лежав вiдбиток нелюдських страждань, немов смертельна недуга доїдала ледве розквiтлий органiзм. Молода єврейка злякано озирнулась i почала теж кричати.
— Тпру! Тпру! Проклятi! Щоб ви здохли! — заспокоював вiзник переполоханих коней, насилу вискочивши з брички. — А ви, мешiгене, мовчiть! — повернувся вiн до жiнок. — Тiльки коней лякаєте! Ну, Сара — дитина ще, їй i бог простить, а тобi, Ривко, старiй дурепi, соромно.
— Oй пане Гершку, випустiть iз брички, на бога! — волала Ривка, не звертаючи уваги на слова господаря.
Так, це були нашi давнi знайомi, якi зникли безслiдно з Малої Лисянки. Але Гершко не мiг одiйти вiд коней; вiн тiльки лаявся, держав їх за вуздечку й намагався повернути на дорогу. Жiнки безпорадно борсались у бричцi й злякано верещали. Нарештi Ривцi пощастило вискочити, але Сара не могла цього зробити, бо в неї були зв'язанi ноги.
— Ой вей! На бога! Рятуйте! У мене зв'язанi ноги… Я не можу! — благала Сара, охоплена страхом, бо бричка щомитi могла перекинутися.
— Вiзьми ось ножа! — крикнув Гершко.
Ривка пiдскочила до брички, мерщiй поперерiзувала вiрьовки, що повпивалися в бiле тiло темно-червоними рубцями, й допомогла Сарi вилiзти з брички. Дiвчина була така квола, що стояти не могла i зараз же сiла на кам'яному виступi.
Довго прововтузився Гершко з кiньми, поки заспокоїв їх, вивiв на шлях i перепряг, бо бричка майже була перекинулася.
— Заждiть мене тут, я огляну спуск, — сказав нарештi вiн, додавши пошепки Ривцi: — Ти гляди, стара, за Сарою, — з ока не спускай!
Та за Сарою нiчого було наглядати; вона, мов тiнь, безсило сидiла на каменi, i хiба що вiтер мiг пiдхопити її i понести в золотисту млу…
Довго не повертався Гершко; вiн блукав десь поблизу, бо чути було лайку то лiворуч, то праворуч. Та ось нарештi почувся його голос по той бiк навислої скелi. Йому вiдгукнувся жiночий.
— Другого спуску пуриц' не знайде; нашi конi до нього звикли й самi спускаються, iх бiн аїд, — казала, виходячи з-за скелi й розмахуючи руками, не дуже стара, досить приємна єврейка, одягнута в лахмiття. — А ви загальмуйте колесо й зведiть свої конi за вуздечку.
— Що ж, нiчого не зробиш, доведеться скакати з цiєї кручi, — бурчав Гершко, чухаючи потилицю.
— Я можу провести жiнок… я знаю слiчну стежку, — запропонувала жебрачка свої послуги.
— Хоч їм допоможи, добра iзраїльтянко, — зiтхнув Гершко й, звiвши до неба очi, додав: — А Єгова заплатить тобi за добре дiло сторицею.
— I заплатить Єгова через вас, шановний мiй пурице. Я жiнка бiдна, убога, живу тiльки милостинею й щедротами обранцiв божих…
— Добре, гiт, тiльки проведи їх!
Єврейка низько вклонилася Ривцi й Сарi на знак того, що вона готова служити їм.
Ривка встала, але Сара хоч i пiдвелася насилу, не могла рушити з мiсця. Ривка з жебрачкою змушенi були взяти її попiд руки й повести, а правдивiше — майже понести з гори вниз.
— Чого це вона в вас така хвора? — поцiкавилась жебрачка.
— У дорозi захворiла… Лежала все… ну, ноги й попухли, — ухильно вiдповiла Ривка.
— Зо? Буває, буває… Ось у нашому мiстечку моя знайома теж довго лежала: так у неї ноги, як ось i в панночки, аж посинiли!