Острів Дума
Шрифт:
Я поставив малюнок на телевізор, затуливши напис ХАЗЯЇН НАГОЛОШУЄ НА ТІМ, ЩОБИ ВИ І ВАШІ ГОСТІ НЕ ПАЛИЛИ В ПРИМІЩЕННІ. Придивився уважніше й вирішив, що чогось не вистачає на передньому плані — либонь, маленького човна, може, варто просто посадити на виднокраї човник для поглиблення перспективи, — але мені вже розхотілося малювати. Крім того, вдосконалення можуть знищити ту легку чарівливість, якої вже сповнена картинка. Натомість я взявся за телефон, подумавши, якщо він іще не працює, тоді я зателефоную Ілсі по мобільному, але Джек і тут виявився суперовим хлопцем.
Я гадав, що, скоріш за все, натраплю на автовідповідач — мабуть, моя заклопотана дівчинка зараз в коледжі, — проте вона відгукнулася на перший же дзвінок.
— Тату? — Я чомусь так злякався, що спершу не міг вимовити й слова, тож вона перепитала: — Тату?
— Так, — промовив я. — А як ти впізнала?
— У мене висвітився номер округу 941. Там знаходиться твій острів Дума. Я перевіряла.
— Сучасні технології. Я не встигаю. Як ти, дитинко?
— Чудово. Наразі від мене питання — як там ти?
— Я в порядку. Краще, ніж у порядку, це правда.
— А хлопець, якого ти найняв...
— Він просто клас. Ліжко постелено, холодильник повний. Я як сюди приїхав уже поспав годин з п’ять.
Зависла пауза, а коли вона знову заговорила, голос звучав стурбованіше, ніж завжди.
— Ти ж не дуже налягаєш на болегамувальні пігулки, правда? Бо оксиконтин — це троянський кінь. Хоча я кажу тобі зараз те, що ти й сам добре знаєш.
— Та ні, я не перевищую приписаної дози. Насправді... — тут я осікся.
— Що, тату? Що! — її голос прозвучав так, ніби вона зараз кине слухавку і помчить в аеропорт.
— Я лише зараз усвідомив, що забув о п’ятій прийняти вікодин... — я поглянув на годинник, — і про оксиконтин о восьмій також забув. Чорти мене забирай.
— Тобі дуже болить?
— Та ні, вистачить пари пігулок тиленолу [55] , щоб заспокоїтися. Принаймні до півночі.
— Напевне, це подіяла переміна клімату, — сказала вона. — І сон.
Я не мав сумнівів, що мені допомогло почасти й те і інше, але вважав, що не тільки. Хай це відгонить божевіллям, але я вважав, що малювання теж відіграло свою роль. Фактично я був у цьому майже впевнений.
55
Tylenol — американська назва парацетамолу.
Ми собі балакали й балакали, і потроху я став чути, що в її голосі з’являється розпач. Здавалося, вона доходила розуміння, що все, що сталося, сталося назавжди, що її батько й матір не збираються одного ранку прокинутися і все повернути назад, як було. Поза тим вона пообіцяла мені зателефонувати Пам і надіслати мейл Мелінді, повідомити їм, що я все ще залишаюся в рядах живих.
— Татку, а електронний зв’язок там є?
— Є, але зараз ти мій електронний зв’язок, Булочко.
Вона засміялася, пирснула, розреготалася. Я хотів спитати, чи вона там, бува, не плаче, але передумав. Либонь, не варто це робити.
— Ілсо? Люба, мабуть, нам вже час прощатися. Я хочу змити під душем втому від цього дня.
— О’кей, але... — пауза, і раптом вибух. — Мені нестерпно думати про те, як ти житимеш там сам-один, у тій Флориді! А раптом підсковзнешся й гепнешся в тому душі? Так неправильно!
— Булочко, мені тут гарно. Справді. В мене є хлопець — його звуть...
«Урагани, — подумав я. — Канал "Погода"»
— Його звуть Джим Канторі. — Ой, що це я верзу. — Я хотів сказати — Джек.
— Це зовсім не те. Ти сам розумієш. Хочеш, я приїду?
— Тільки якщо ти готова до того, що твоя мати здере шкури з нас обох. Чого я дійсно хочу, люба, так це лиш, щоб ти залишалася там, де зараз, і займалася своїми справами. Я буду на зв’язку.
— О’кей. Але ж ти бережи себе. Не роби ніякої дурні, дивись мені там.
— Ніякої дурні. Слухаюсь, Х’юстон [56] .
— Що-що?
— Не звертай уваги.
— Тату, я хочу, щоб ти дав мені чесне слово.
56
В Х’юстоні, штат Техас, знаходиться центр управління космічними польотами.
На якусь примарну й надзвичайно жахливу мить я побачив Ілсу одинадцятирічною. Одягнена в герлскаутську форму вона дивилася на мене розпачливими очима Моніки Голдстайн. Я відповів раніше, ніж подумав.
— Обіцяю. Присягаюся. Ім’ям матері. Ілса захихотіла.
— Ніколи не чула таких слів від тебе.
— Ти ще багато чого про мене не знаєш. Я глибока особистість.
— Ну, якщо ти так кажеш, — пауза, й відтак. — Люблю я тебе.
— Я теж тебе люблю.
Я обережно поклав слухавку на місце і довго ще дивився на телефон.
— 7 —
Замість душу я пішов на берег, до води. І швидко з’ясував, що від мого костура на піску нема ніякої користі — насправді він тільки заважає, — але щойно я завернув за ріг будинку, як впевнився, що до берега якихось пару десятків кроків. Повільно йдучи, я легко його досягну. Прибій був легеньким, хвильки заввишки кілька дюймів. Важко було собі уявити цю воду потужною руйнівною силою під час урагану. Навіть неможливо було. Пізніше Ваєрмен пояснить мені, що Бог завжди карає нас через те, чого ми не здатні собі уявити.
Це була одна з найкращих його приповідок.
Я повернувся йти додому, але затримався. Світла було достатньо, щоб роздивитися килим з мушель — глибокі поклади мушель — під дном Флоридської кімнати. Я уявив собі, як при високому припливі добряча половина мого нового будинку виглядає носовою палубою корабля. Пригадав, що казав Джек — я матиму достатньо попереджень, якщо Мексиканська Затока вирішить з’їсти мій дім, я заздалегідь почую його стогін. Певне, він має рацію... хоча, за ідеєю, я мав б отримати достатньо попереджень і там, на будівельному майданчику, коли важкий кран здавав на мене задом.