Острів Скарбів
Шрифт:
Побачивши нас, вони розгублено зупинились. Ми скористалися з цього й вистрелили — не тільки я та сквайр, а й Гантер і Джойс із блокгаузу. Чотири постріли гримнули, може, безладно, але своє зробили: один пірат упав, решта поспіхом чкурнули до лісу.
Знову набивши мушкети, ми прокралися вздовж частоколу, щоб глянути на підстреленого ворога. Він був мертвий: куля влучила в саме серце.
Ми не встигли навіть зрадіти нашому успіхові, коли з кущів пролунав пістольний постріл, над вухом моїм свиснула куля, і бідолашний Том Редрут поточився й упав на землю. Сквайр і я, — ми відповіли на постріл,
Капітан і Грей уже схилилися над ним. Я з півпогляду побачив, що справа безнадійна.
Мабуть, те, що ми так енергійно відбили їхній напад, налякало піратів, і вони знову відступили, бо ми без усяких перешкод змогли перетягти нещасного старого доглядача дичини через частокіл і занести до блокгаузу.
Бідолаха тільки стогнав і спливав кров'ю. Він нічому не дивувався, ні на що не скаржився, не виявляв ніякого страху і навіть ні на що не нарікав від самого початку наших пригод аж до цієї хвилини, коли ми поклали його вмирати в блокгаузі. Він, мов троянець, один стримував ворогів у проході на шхуні, прикриваючись самим матрацом. Усі накази він виконував мовчки, покірливо й сумлінно. Він був старший за кожного з нас принаймні років на двадцять. І ось тепер цей неговіркий старий і вірний служник помирав у нас на очах.
Сквайр упав перед ним навколішки, цілуючи йому руки і плачучи, мов дитина.
— Я вмираю, докторе? — спитав Том.
— Томе, друже, — сказав я, — скоро ти повернешся додому.
— Перше я хотів би розквитатися з ними за той постріл, — відказав він.
— Томе, — промовив сквайр, — скажи, чи прощаєш ти мене?
— Хіба ж мені годилося б це робити, коли йдеться про мого пана, сквайре? — відповів служник. — А втім, хай буде так. Амінь!
Кілька хвилин він лежав, не озиваючись, а тоді попросив, щоб хтось прочитав молитву.
— Такий уже звичай, сер, — додав він вибачливим тоном. І невдовзі, не мовивши більш ні слова, одійшов у вічність.
Тим часом капітан, в якого, як я давно помітив, кишені й пазуха аж дуже так віддимались, понавитягав звідти купу найрізноманітніших речей: британський прапор, Біблію, моток шворки, перо, чорнило, корабельний журнал і кілька фунтів тютюну. Він розшукав ошкурену соснову жердину й за допомогою Гантера встановив над блокгаузом у тому місці, де перехрещувалися колоди. Потім виліз на дах і власноруч прив'язав до жердини й розправив цього прапора.
Це, очевидно, дуже втішило його. Злізши вниз, він заходився перелічувати й сортувати припаси, наче не мав ніякого іншого клопоту. Але роблячи це, він іноді поглядав на Тома, а коли той помер, підійшов і шанобливо покрив його другим прапором.
— Не беріть це так дуже до серця, сер, — сказав він, потискуючи руку сквайрові. — Він загинув, виконуючи свій обов'язок, а хіба може бути краща смерть? Можливо, з погляду теології я щось і не так кажу, але це правда.
Потім він одвів мене вбік і спитав:
— Докторе Лівсі, через скільки тижнів ви і сквайр чекаєте на прибуття другого корабля?
Я відповів йому, що тут ідеться не про тижні, а про місяці. Тільки в тому разі, якщо ми не повернемося до кінця серпня, Блендлі пошле нам
— Тож і підрахуйте, коли він буде тут, — докінчив я.
— Ну, сер, — сказав капітан, чухаючи потилицю, — за таких обставин доведеться скрутнувато, навіть коли нам сприятиме доля.
— Що ви цим хочете сказати? — поцікавився я.
— Дуже шкода, сер, що ми втратили наш другий вантаж. Ось що я хочу сказати, — відповів він. — Пороху й куль у нас досить, але харчів мало, украй мало, докторе Лівсі. Так що, може, навіть і краще, що ми позбулися зайвого їдця.
І він показав на небіжчика, вкритого прапором. В цю мить високо над дахом блокгаузу з ревом і свистом пролетіло ядро, впавши десь оддалік у лісі.
— Ого! — сказав капітан. — Почали бомбардувати! Та вам же ненадовго вистачить пороху, голуб'ята!
Але вдруге вони поцілили краще. Ядро перелетіло через частокіл і впало біля блокгаузу, здійнявши хмару піску, хоч і не заподіяло ніякої шкоди.
— Капітане, — сказав сквайр, — будівлі зі шхуни зовсім не видно. Мабуть, вони ціляють у прапор. То чи не розумніше було б спустити його?
— Спустити прапор? — обурився капітан. — Ні, сер. Я цього не зроблю.
І як тільки вимовив він ці слова, ми, здається, всі погодилися з ним. Ішлося бо не тільки про честь і гордість моряка — це був і тактично влучний хід: цим прапором ми показували своїм ворогам, що не боїмося їхньої канонади.
Бомбардування тривало весь вечір. Одне ядро перелітало, інше не долітало або ж тільки збивало пісок біля огорожі. Піратам доводилося цілятись високо, а тому ядра втрачали силу й заривалися в сипкий пісок. А уламки ядер майже ніякої шкоди нам не завдавали, хоч один з них попав у дах, а другий пробив підлогу. Тому ми незабаром звикли до канонади і звертали на неї уваги не більш, ніж на тріскотню цвіркуна.
— В усій цій історії є й дещо путнє, — зауважив капітан. — Як видно, у лісі перед нами зараз нема жодної людської істоти. Відплив посилився, і наші припаси, мабуть, уже показалися з-під води. Отже, викликаю охочих піти по солонину.
Грей і Гантер найперші зохотилися. Добре озброївшись, вони перелізли через частокіл, однак із солониною їм не поталанило. Бунтівники були хоробріші, ніж ми гадали, або ж покладали більше сподіванок на канонірську вправність Ізреєла Гендса. Так чи так, але четверо чи п'ятеро з них витягували з води наші припаси і вбрід переносили до шлюпки, яка стояла поблизу. Один з матросів увесь час веслував, щоб течія не віднесла шлюпку.
Сілвер стояв на кормі й командував. І кожен з них був тепер озброєний мушкетом, що їх вони видобули з якоїсь схованки на острові.
Каштан сів на колоді й почав занотовувати в корабельному журналі: „Александер Смоллет — капітан, Девід Лівсі — корабельний лікар, Ейбрегем Грей — тесля, Джон Трелоні — власник корабля, Джон Гантер і Річард Джойс — челядники власника корабля, люди сухопутні, — оце й усі, хто не зрадив свій обов'язок. Сьогодні вони зійшли на берег, взявши з собою припасів щонайбільше на десять днів, і піднесли британський прапор над блокгаузом на Острові Скарбів. Томаса Редрута, служника кораблевласника, теж людину сухопутну, вбили бунтівники. Джім Гокінс, юнга…“