Підняти вітрила!

Тудоран Раду

— А ти часто п'єш? — випитував він його далі.

— Та де там, пане! — Ієремія глянув на нього. — Навіть у свято ні… Ось тут приключилась одна клята історія…

— Що за історія? — спитав Антон.

— О, історія! У Суліні є один пройдисвіт, мій двоюрідний брат Хараламб, він теж корабельний тесля. Вдома у нас нема власної землі, і ми ще маленькими прийшли до міста навчитися якогось ремесла… Тепер він у Суліні, як я вже казав, працює цього літа на верфі, тобто лагодить кораблі австріякам, бо він не тільки тесля, а ще й коваль, прекрасний майстер, ох, жаль, що нема в нього клепки в голові! А коли настала відлига, це десь тижнів три тому, його ніби лихоманка вхопила, закортіло йому женитися і край. Інакше, каже, піду світ за очі, брате, або повішусь, бо я так більше

не можу! Чи не ошаленів він часом? «То одружуйся в Суліні!» — кажу я йому. А він, бачте, дуже перебірливий. У Суліні жодна не припала йому до душі, отож йому треба в Галац, там є між ким вибирати! «Та хто ж за тебе піде, ти, придурку? Чи не бачиш, що ти голодранець?..» Та що там довго балакати, пане! Я наймав кімнатку в одного водовоза, людини заможної: у нього мурований будинок, комори, хліви, повітки, а найголовніше — дві водовозні бочки, в які він запрягає по парі арабських коней. А тому пройдисвітові, моєму двоюрідному братові, тільки-но він прийшов до мене, запала в очі Гіочіка, донька водовоза, дівчина з посагом, з золотими сережками і вродлива, вродлива збіса, повненька, кругловида, мов квіточка. А треба сказати, що й він, Хараламб, парубок показний, не такий довготелесий та кістлявий, як я, хоч мій батько і його батько — рідні брати. Дівчата, коли бачать його, чманіють з першого погляду, не зважають, що він голодранець. Отож і водовоз не мав що вдіяти… Вони справили йому новий одяг і нові чоботи, такі, зі скрипом, — одне слово, нарядили його, як не був наряджений ніхто в нашому роду. Переселився Хараламб у їхній будинок і жив там, як сир у маслі, три тижні… І саме на сьогодні призначили весілля… Але, бачте, десь удосвіта, годині о третій, Хараламб смикає мене за рукав і каже: «Ієреміє, я йду! Чуєш, як свистить? Згори спускається німецький корабель…» — «Ти збожеволів?» — «Ні, але з мене досить. Чуєш, віддай їм весільний одяг і чоботи, бо вони на мене малі…» А він міг би, пане, піти одягнений по-людськи, а не в своєму дранті… Удень вони спохопилися, що жених пропав, здійняли галас та крики, і водовоз викинув мене надвір з мушкетом і з торбою, а більше я нічого й не мав, не буду брехати. Нібито я винен у всьому, нібито я спокусив його дочку!.. Ось так, пане, й сталося, що я тиняюсь по базару…

— Інакше кажучи, сьогодні тобі ніде переночувати! — сказав Антон Лупан.

— То пусте, я йду з вами не тому, що мені ніде переночувати! — відповів Ієремія обурено.

За такими балачками вони непомітно дістались до порту. Антон ще здалеку побачив повіз та візника, який дрімав, але спершу подався до судна, пильно придивляючись до нього. На палубі — ні душі. Вітрила сяк-так згорнені на реях, скрізь валялися бухти канатів, що свідчило про недбальство екіпажу, з носового люка пахло смаженою бараниною.

Ієремія теж підійшов, жадібно вдихаючи пахощі.

— Але ж ви мені не сказали, як і куди ми вирушаємо, пане! — обізвався він, витягуючи шию до люка.

— Герасіме!.. Ісмаїле!.. Ви оглухли, негідники? — почувся розлючений голос, і на палубі з'явився капітан, тягнучи за собою якийсь тюк, але ніхто не вийшов йому допомогти. З кубрика чувся сміх і веселі вигуки.

— Гуляєте за мої гроші! — вигукнув капітан, безсило лютуючи. — Ну, стривайте, ось прийдемо в Пірей, я вам покажу!

Ієремія не дуже дослухався до тих криків, тим паче, що розумів не всі грецькі слова, а слухав Антона Лупана, який розповідав йому про майбутню дорогу. Потім сказав, дивлячись якось скоса:

— Я не знаю, де ця країна, але з ваших слів виходить, що туди треба йти цілий рік.

— А може, й два!

— Та що ви кажете?

Ієремія був радше цікавий, аніж переляканий, і вже дивився не скоса, а прямо, і в очах його виблискували іскорки.

Капітан, оскільки ніхто з команди не прийшов йому допомогти, сам-один посунув до трапа, тягнучи за собою тюк. Антон Лупан жваво привітав його, заступивши дорогу:

— Добрий день, капітане Яні!

Капітан виплюнув сигару з зубів.

— А ти звідки знаєш, що я капітан Яні?

Незнайомець на причалі хитрувато усміхнувся йому:

— Варто тільки глянути на вас, то одразу побачиш, що ви капітан. Та ще й який капітан! Я, правду кажучи, навіть подумав, що ви можете бути власником великого вантажного судна.

Кір Яні надувся, розправив груди, глянув орлом. Потім сплюнув, прикидаючись сердитим.

— Мені не треба великого судна, братику. Мені краще бути капітаном на власному кораблі!

— А оцей прекрасний корабель ваш?

Та одразу збагнувши, що передав куті меду, не дав йому оговтатись, бо капітан міг би й справді розсердитись. Він назвав його Яні — так звалися всі капітани з архіпелагу. Отже, швиденько постарався перемінити мову на інше й сказав:

— Ви, мабуть, ідете в Пірей, капітане Яні. Так?

— Хай і так… А що вам до того?

— Я хочу, щоб ви взяли двох подорожніх…

— А куди вам треба, братику?

— До Стамбула, а може, й далі…

Капітан витріщив очі. Дивно, що так ошатно одягнений молодик хоче мандрувати на його судні, коли за два-три тижні можна дочекатися пасажирського корабля. Якщо в нього є гроші, а це відчувається, то навіщо поспішати? І раптом йому сяйнула думка: «Він натворив біди, вчинив шахрайство або, може, навіть убив когось і хоче якомога швидше сховати кінці… Це поважна птиця, треба скористатися нагодою та обскубти її гарненько!» А вголос відповів, намагаючись бути стурбованим:

— Так, братику, брати тебе чи не брати? А якщо я вклепаюся з тобою в халепу?

Антон Лупан зрозумів хід його думок, але не вважав за потрібне щось з'ясувати перед ним, — хай думає, що хоче.

— Ну, кіре Яні, кажіть, скільки це коштуватиме?

— Харчі мої?

Ієремія знову ковтнув слинку, — з люка почулося, як зашипіла баранина, видно, її перевертали на мангалі.

— Так, харчі ваші, кіре Яні!

Капітан дістав нову «Гавану» й відкусив кінчик.

— Ти спатимеш у моїй каюті — п'ять ікосарів [3] . Він спатиме на палубі — два ікосари. Іншого місця в мене нема.

3

Ікосар — грецька монета вартістю 20 драхм.

— Де він спатиме, побачимо потім. Отже, така ваша мова: сім ікосарів — і по руках.

Капітан зачудовано закусив сигару: «Треба було сказати двадцять, а може, навіть двадцять п'ять ікосарів. Ну й віслюк же я!» Але вже пізно, капітан мусить дотримувати слова, якщо він капітан.

Візник з Ієремією перенесли скриню на палубу, і тепер два подорожні могли вирушати в дорогу.

Капітан поспіхом спустився в каюту, швиденько замкнув шафи й шухляди, показав пасажирові, де той спатиме, а сам зібрався до міста.

— Коли ми вирушаємо, кіре Яні?

— Якщо буде попутний вітер, то завтра в обід!

— Ну, Ієреміє, пора пересвідчитись, чи справді той баран такий смачний, чи тільки здається.

І вони обидва попрямували до носового люка.

— Добридень, палікари! [4] — гукнув Антон Лупан з порога. — Зичу вам смачного, бо, бачу, маєте біля чого поратись. Здається, ви роздобули чудового барана!

— Просити до столу! — сказав один чоловік із екіпажу, почервонівши, мов парубчак, бо саме він вибирав і смажив барана.

4

Палікар — хлопець-молодець (грецьк.).

Це був корабельний кок і водночас помічник стернового Ніл Жіфер Ісмаїл, людина років сорока, дрібненький, але жилуватий, як і всякий моряк, з кругленькою головою, з жовтим від природи, а не від якоїсь хвороби обличчям, з настовбурченими під носом-картоплиною вусиками, ніби він сердився на весь світ.

— Та невже! — вигукнув стерновий, не обертаючись до прибулих. — Аби я не залишив його на Червоному морі, то з голосу міг би сказати, що це Антон Лупан!

При цих словах він повернув голову і ледь не вдарився об стелю, бо був майже вдвічі вищий, ніж Ісмаїл.