Пісня Сюзанни. Темна вежа VI
Шрифт:
Знову пролунав автомобільний сигнал, їх об’їхало якесь чудернацьке таксі — Каллагенові ця машина здалася якоюсь оновленою версією старого мікроавтобуса «фольксваген» — та ще й пасажир звідти щось їм прокричав. Навряд чи привітання з днем народження.
— Отже, якщо ми не заберемося з-посеред вулиці, самої віри може не стачити, аби вберегти нас.
ЧОТИРИ
— З ним все гаразд, — сказав Джейк, опускаючи Юка на тротуар. — Мене перемкнуло, правда? Я вибачаюсь.
— Цілком зрозуміло, — заспокоїв його преподобний Гарріген. — Який цікавий собака! Я ніколи в
— Це мішана порода, — напружився Джейк. — Він не любить незнайомих.
Юк продемонстрував, як він їх не любить, як не довіряє незнайомцям, витягнувши голову назустріч руці Гаррігена й притиснувши вуха, щоб його зручніше було гладити. А ще й вишкірився до проповідника, ніби вони з ним були старі добрі друзі. Тим часом Каллаген роззирався навкруги. Це був Нью-Йорк, а в Нью-Йорку люди мають звичку займатися власними справами і не лізти до чужих, проте Джейка все ж таки бачили зі зброєю. Каллаген не міг знати, скільки людей його бачили, але знав, що й одного буде достатньо, якщо той заявить, можливо, й тому ж офіцерові Бензику, котрого згадував Гарріген, і тим самим створить їм неприємності тоді, коли вони їх найменше потребують.
Він подивився на Юка і подумав: «Зроби мені ласку, не промовляй нічого, гаразд? Джейку, може, вдасться видати тебе за якийсь новий гібрид коргі або бордер-коллі. [117] Але щойно ти почнеш балакати, все полетить коту під хвіст. Тож зроби мені ласку, помовч».
— Гарний хлопчик, — сказав Гарріген і після того, як Джейків друг якимсь чудом не відповів йому «Юк», випростався. — Я дещо маю для вас, отче Дон. Заждіть хвильку.
— Сер, нам справді треба…
117
Породи невеликих на зріст кудлатих вівчарок, які вважаються чи не найрозумнішими з собак.
— І для тебе, синку, в мене є дещо — хвалімо Ісуса, дорогого Господа нашого! Але спершу… це не займе й кількох секунд…
Гарріген побіг відчинити бокові дверцята свого незаконно припаркованого старого «доджа», зазирнув до фургона і почав ритися там.
Каллаген якийсь час чекав, але відчуття спливаючих секунд швидко стало нестерпним.
— Сер, вибачте нам, але…
— Осьо вони! — вигукнув Гарріген і позадкував від фургона, тримаючи на двох вставлених у задники пальцях правої руки пару поношених коричневих мокасинів. — Якщо в тебе розмір менший від дванадцятого, ми можемо наштовхати газет. Якщо більший, гадаю, тоді ти просто невезучий.
— Дванадцятий якраз мій, — відповів Каллаген, не забувши подякувати і заразом похвалити Бога. Найкомфортнішим для нього було взуття одинадцятого з половиною розміру, але ця пара теж годилася якнайкраще, тож він зі щирою вдячністю взув мокасини. — А тепер ми…
Гарріген обернувся до хлопця й сказав:
— Жінка, яку ви шукаєте, сіла в таксі прямо там, де в нас відбувався скандальчик, і було це більш як півгодини тому. — Він утішив себе усмішкою, дивлячись, як швидко міняється вираз обличчя у Джейка — спершу ошелешення, потім радість. — Вона сказала, що розпоряджається інша, що ви мусите знати, хто така інша і куди ця інша її веде.
— Авжеж, у Діксі-Піґ, — вигукнув Джейк. — На розі Лекс і Шістдесят першої. Отче,
— Ні, — перебив Гарріген. — Жінка, котра говорила до мене, — вона говорила всередині моєї голови, і ясно, як дзвіночок, слава Ісусові, сказала, що ви мусите спершу зайти до готелю.
— Якого готелю? — спитав Каллаген.
Гарріген махнув рукою вздовж Сорок шостої вулиці в бік «Плаза-Парк-Хаятту».
— Отого, що неподалік… вона звідти сюди й була підійшла.
— Дякуємо тобі, — сказав Каллаген. — А вона не казала, чому ми мусимо туди піти?
— Ні, — промовив безтурботно Гарріген. — Гадаю, якраз у той момент інша почула її і змусила замовкнути. А тоді вона зупинила таксі і поїхала геть!
— Якщо рушати, то… — почав Джейк.
Гарріген кивнув, але разом з тим підняв напоумливо палець.
— Беззаперечно, але пам’ятайте, що Божі бомби впадуть. Не зважайте на зливи благословення — це для занудливих методистів та засмальцьованих єпископіанців! Падатимуть справжні бомби! І ще, хлопці…
Вони обернулися до нього.
— Я бачу, що ви, друзі, такі ж Божі створіння, як я сам, бо я чую запах вашого поту, хвалити Ісуса. Але як щодо тієї леді? Щодо тих леді, бо, по правді, я таки певен, що їх було двоє? Як щодо них?
— Жінка, яку ти бачив, вона з нами, — відповів Каллаген після недовгого вагання. — 3 нею все гаразд.
— У мене сумніви, — сказав Гарріген. — Бо в Книзі сказано: славте Бога і славте Його Святе Слово… стережися чужинки, бо мед із уст її капає і ноги її ведуть до смерті, кроки її простують до пекла. Відсторони твою дорогу геть від неї і не наближайсь до дверей її дому. — Проголошуючи ці слова, він тримав вузлувату руку піднятою в благословляючому жесті. Тоді опустив її і знизав плечима. — Там не зовсім так, тепер у мене вже не та пам’ять на Святе Письмо, як було замолоду, коли я проповідував Біблію на Півдні разом із моїм батьком, але, гадаю, ви вловили суть.
— Книга Приповідок, — промовив Каллаген.
Гарріген кивнув.
— Розділ п’ятий, слава Боогові.
Він відвернувся і втупився поглядом у будівлю, що здіймалася у нічне небо поза ним. Джейк зробив крок, щоб іти геть, але Каллаген зупинив його доторком руки, хоча, коли хлопець запитально підняв брови, Каллаген лише похитав головою. Він сам не розумів навіщо. Єдине, чого він був певен, це те, що з Гаррігеном у них ще не все відбулося.
— Це місто насичене гріхом і хворе на беззаконня, — нарешті промовив проповідник. — Істинний Содом і непідробна Гоморра, готова ціль для Божої бомби, яка беззаперечно прилетить з неба, скажемо алілуя, скажемо солодкий Ісусе і промовимо амінь. Але саме це місце — воно гарне. Добре місце. А ви, хлопці, це відчуваєте?
— Так, — відповів Джейк.
— Ви це чуєте?
— Так, — відповіли в один голос Джейк і Каллаген.
— Амінь! Я боявся, воно припиниться, коли зруйнували маленьку крамницю делікатесів, що простояла тут багато-багато років. Але ж ні. Ці янгольські голоси…
— Так говорить Ґан уздовж Променя, — промовив Джейк.
Каллаген озирнувся до нього й побачив, що хлопець схилив набік голову, на його обличчі застиг вираз безжурної причарованості. Джейк проказав: