Пісня Сюзанни. Темна вежа VI
Шрифт:
— Ти її бачив? — спитав Едді.
— Авжеж, так, у Нью-Йорку. Далі по вулиці від готелю «ООН-Плаза». Зазвичай у крамничці делікатесів. Том і Джері. У підсобці. Тепер там пустище.
— Ти розповідатимеш нашу історію, допоки не відчуєш втоми. — наказав Роланд. — Коли вже будеш не в змозі розповідати, коли пісня Черепахи і плач Ведмедя слабшатимуть у твоїх вухах, тоді ти відпочиватимеш. А коли зможеш розпочинати знову, тоді розпочинатимеш. Ти…
— Роланде?
— Сей Кінг?
— Я робитиму, як ти кажеш. Буду слухати пісню Черепахи і кожного разу, як її чутиму, продовжуватиму історію. Якщо житиму.
— Чиєї?
— Сюзанни. Немовля її вб’є, якщо ти не діятимеш швидко. І слух твій мусить бути гострим.
Едді кинув погляд на Роланда, зляканий погляд. Роланд кивнув. Час було йти.
— Послухай мене, сей Кінг. Нас добре прийняли у Бриджтоні, але зараз ми вже мусимо тебе залишити.
— Так, — відповів Кінг, і промовив він це з таким непідробним полегшенням, що Едді ледь не розреготався.
— Ти стоятимеш там, де стоїш, ще десять хвилин. Розумієш мене?
— Так.
— Потім ти прокинешся. Почуватимешся дуже гарно. Ти не пам’ятатимеш, що ми були тут, хіба що десь у самісіньких глибинах мозку.
— У каналізаційних колодязях.
— У каналізаційних колодязях, хай так. На поверхні ти вважатимеш, що був задрімав. Чудово виспався, прокинувся свіжим. Забереш свого сина й поїдеш туди, куди збирався. Почуватимешся прекрасно. Життя твоє йтиме далі. Ти напишеш купу історій, але кожна з них тією чи іншою мірою буде про цю історію. Ти мене зрозумів?
— Ага, — промовив Кінг вельми схожим на Роландів похмурим голосом, яким той балакає, коли втомлений, — в Едді знову аж мурашки побігли по спині.
— Бо побачене не може бути небаченим. Як і знане не може бути незнаним. — Він помовчав. — Можливо, це не стосується смерті.
— Атож, можливо. Кожного разу, як почуєш пісню Черепахи — якщо ти так сприймаєш ці звуки, — ти знову братимешся до нашої історії. Єдиної справжньої історії, яку ти мусиш розповісти. А ми намагатимемося тебе захищати.
— Я боюсь.
— Знаю, але ми намагатимемося…
— Не в тім річ. Я боюсь, що не зможу закінчити, — він стишив голос. — Я боюсь, що Вежа завалиться і винен буду я.
— Це залежить від ка, не від тебе, — промовив Роланд. — І не від мене. Наразі я задоволений. А тепер…
Він кивнув Едді й підвівся.
— Зачекайте, — заперечив Кінг.
Роланд подивився на нього здивовано.
— Я маю право на поштове відправлення, принаймні одне.
«Говорить, ніби якийсь військовополонений», — здивувався мовчки Едді, а вголос запитав:
— Хто надав тобі такий привілей, Стіве?
Кінг наморщив лоба.
— Ґан? — запитав він. — Це був Ґан? — А тоді, немов сонце раптом освітило туманний ранок, чоло його розгладилося, він посміхнувся. — Та це ж я сам! — промовив він. — Я можу послати листа сам собі… певно, навіть невеличку бандероль… але тільки один раз. — Його усмішка розрослася до простосердого вищиру. — А це все… це немов така чарівна казка, правда ж?
— Авжеж, так і є, — погодився Едді, згадавши скляний палац, на який вони натрапили, той, що біля головної траси в Канзасі.
— Що б ти зробив? — запитав Роланд. — Кому б ти відправив пошту?
— Джейку, — вмент відповів Кінг.
— І що б ти йому повідав?
Голос
— Дад-а-чум, дад-а-ча, — проримував Кінг. — Не переймайся, ти маєш ключа!
Вони зачекали, але більше не прозвучало нічого. Едді поглянув на Роланда, і цього разу настала його черга крутнути пальцями, показуючи, що час їхати. Роланд кивнув, і вони вирушили до дверей.
— Курва, це було так жахливо, аж гидотно, — промовив Едді.
Роланд не відповів.
Едді зупинив його доторком руки.
— Ось що мені подумалося ще, Роланде. Поки він під гіпнозом, може, тобі варто напоумити його, щоб кинув пити й палити. Особливо цигарки. Він же смалить, як той чорт. Ти звернув увагу? В цьому домі, куди, в сраку, не глянь, всюди попільниці.
Роланд виглядав розвеселеним.
— Едді, якщо людина не починає палити, поки в неї цілком сформуються легені, тютюн подовжує життя, а не скорочує його. Саме через це у Ґілеаді курили всі, окрім найбідніших, та навіть і вони, швидше за все, курили якусь свою полову. Тютюн оберігає від хвороботворних випарів, це по-перше. А по-друге, захищає від багатьох небезпечних комах. Це кожен знає.
— Генеральний хірург Сполучених Штатів зрадів би, дізнавшись те, що відомо кожному в Ґілеаді, — сухо відповів Едді. — А як тоді щодо бухла? Припустімо, якогось п’яного вечора він перекинеться на своєму джипі або на трасі його занесе на зустрічну й комусь прямо в лоб?
Роланд розважував недовго, а потім похитав головою.
— Я шпортався в його розумі — по суті, у самому ка — стільки, скільки мені було потрібно. Стільки, на скільки я наважився. Ми тепер змушені будемо наглядати роками в будь-якому… Чому це ти крутиш головою, заперечуєш мені? Це ж з нього сукається наша історія!
— Може, й так, але ми не спроможні наглядати за ним двадцять два роки, хіба що знехтуємо Сюзанною, а я ніколи на це не погоджусь. Тільки-но ми перестрибнемо вперед у 1999 рік, вороття не буде. У цей світ нам вороття не буде.
Роланд якийсь час мовчав, лише дивився на чоловіка, що стояв, спершись задом на кухонний стіл, і спав із розплющеними очима, чуб упав йому на лоба. Через сім-вісім хвилин Кінг прокинеться без жодної згадки про Роланда й Едді… Безумовно, якщо вони вже на той момент зникнуть звідси. Едді не вірив усерйоз, ніби стрілець покине Сюзі напризволяще, але ж він дозволив Джейкові впасти, хіба ні? Дозволив хлопцю колись, давно, впасти в безодню.
— Отже, доведеться йому давати собі раду самотужки, — промовив Роланд, і Едді полегшено зітхнув. — Сей Кінг.
— Що, Роланде?
— Пам’ятай: щойно почуєш пісню Черепахи, ти мусиш відкласти всі свої справи й оповідати цю історію.
— Я так і робитиму. Принаймні намагатимуся.
— Добре.
А тоді письменник промовив:
— Куля мусить бути прибрана з дошки й розбита.
Роланд спохмурнів.
— Котра куля? Чорна Тринадцятка?
— Якщо воно прокинеться, воно може стати найнебезпечнішим у всесвіті. І саме зараз воно прокидається. Десь в іншому місці. Десь в іншому «де» й «коли».