Пісня Сюзанни. Темна вежа VI
Шрифт:
Едді розумів, що робить Роланд, і знав, що не варто, либонь, перебивати, але втриматися не міг.
— Троянда, — промовив він. — Троянда, камінь, незнайдені двері.
Кінгове обличчя освітилося радістю, хоча його очі так і не відривалися від патрона, що танцював уздовж пальців стрільця.
— Насправді там камінь, листок і двері, — промовив він. — Але троянда мені ще більше подобається.
Кінга пройняло цілком. Едді здалося, ніби він насправді чує, як зі смокчучими звуками спливає свідомість із цього чоловіка. Йому спало на думку, що така примітивна пригода, як телефонний дзвінок, могла б у цей критичний момент змінити напрямок усього життя. Він підвівся і, попри задубілу, болючу ногу, рухаючись тихесенько, пішов туди, де на стіні висів телефонний апарат. Зачепив пальцями дріт і потяг з силою, аж поки той не тріснув.
— Троянда, камінь, незнайдені двері, — погодився Кінг. — Це міг бути Вулф, авжеж. Максвел Перкінс називав його «божественною еоловою арфою». О, погублений і вітром оплаканий! Усі ті забуті обличчя! [106] О Дискордія!
— Як ця історія приходить до тебе, сей? — спитав Роланд тихо.
— Я не люблю нью-ейджерів… прозирання крізь кришталь… усього того спіри-туа-лізму, син-хроні-зації… але вони називають це утворення каналів, а отже… як воно відчувається… як щось усередині каналу.
106
«Камінь, листок, незнайдені двері… О, погублений і вітром оплаканий! Усі ті забуті обличчя…» — уривки цитат із тексту першого роману Томаса Вулфа «Поглянь на дім свій, янголе» (1929).
— Або у промені? — спитав Роланд.
— Усе суще служить Променю, — промовив письменник і зітхнув. Прозвучало це так жахливо сумно, що в Едді аж спина сиротами взялася.
ОДИНАДЦЯТЬ
Стівен Кінг стояв у курному пасмі надвечірнього сонячного світла. Воно освітлювало йому щоку, дугу лівого ока, ямку біля кутика рота. Кожна сива волосина на лівому боці його бороди перетворилася на промінець світла. Він стояв посеред світла, й від цього ту каламутну тінь, що оповила його, було видно ясніше. Дихання в нього уповільнилося до трьох-чотирьох подихів на хвилину.
— Стівене Кінг, ти мене бачиш? — запитав його Роланд.
— Хайл, стрільцю, я бачу тебе дуже добре.
— Коли ти побачив мене вперше?
— Тільки сьогодні.
Роланд цьому помітно здивувався і трохи знервувався. Зовсім не такої відповіді він очікував. Але Кінг продовжив:
— Я бачив не тебе, а Катберта. — Пауза. — Ви з Катбертом розламували хліб і розкидали під шибеницею. Про це йдеться у вже написаній частині.
— Атож, ми це робили. Коли на ній гойдався кухар Гекс. Ми тоді були усього лиш хлопчаки. Тобі цю історію розповів Берт?
Але Кінг не дав відповіді на це.
— Я бачив Едді. Я бачив його дуже ясно. — Пауза. — Катберт і Едді близнюки.
— Роланде, — почав Едді притихлим голосом. Роланд обірвав його, різко мотнувши головою, і поклав кулю, за допомогою якої він гіпнотизував Кінга, на стіл. А Кінг все дивився туди, де вона щойно була, так, ніби продовжував її бачити. Та, либонь, таки й бачив. Порошинки танцювали навкруг його темної кудлатої голови.
— Де ти був, коли побачив Катберта й Едді?
— У повітці, — голос Кінга впав. У нього почали тремтіти губи. — Тітонька посадила мене туди, бо ми хотіли втекти.
— Хто ви?
— Я з моїм братом Дейвом. Нас зловили і привели назад. Усі казали, що ми погані хлопці, негідники.
— І тобі довелося сидіти у повітці?
— Так, і пиляти дрова.
— Це така тобі була кара.
— Так, — у кутику Кінгового правого ока набрякла сльоза. Покотилася йому по щоці, загубившись у бороді. — Курчата мертві.
— Курчата у повітці?
— Так, вони, — за першою сльозою котилися інші.
— Від чого вони померли?
— Дядько Орен каже, курячий грип. У них розплющені очі. Вони такі… трохи лячні.
«А можливо, й зовсім не трохи, — подумав Едді. — Судячи зі сліз на його зблідлих щоках».
— Ти не міг піти з повітки?
— Поки не попиляю дрова — ні. Девід свою частину вже попиляв. Тепер моя черга. На курчатах павуки. Павуки у їхніх тельбухах, такі червоненькі. Як крапочки червоного перцю. Якщо вони перескочать на мене, я захворію на грип і помру. Але потім я повернуся.
— Чому?
— Я стану вампіром. Стану його рабом. Може, його писарем. Його хатнім письменником.
— Чиїм?
— Господаря Павуків. Багряного Короля, в’язня Вежі.
— Боже мій, Роланде, — прошепотів Едді. Його трусило. Що це вони тут таке надибали? Що за гніздо розворушили? — Сей Кінг, Стіве, а скільки було… скільки тобі зараз років?
— Сім, — пауза. — Я упісявся, прямо в штанці. Не хочу, щоб мене кусали павуки. Ці червоні павуки. Але тоді прийшов ти, Едді, і я став вільним.
Він радісно посміхнувся, щоки блищали від сліз.
— Ти сонний, Стівене? — спитав Роланд.
— Атож.
— Засинай глибше.
— Добре.
— Я рахую до трьох. На рахунок три ти западеш у найглибший із можливих сон.
— Добре.
— Раз… два… три…
На слові три голова Кінга похилилася йому на груди. Срібляста нитка слини повисла з його рота, погойдуючись, немов якийсь маятник.
— Отже, дещо ми тепер знаємо, — подивився Роланд на Едді. — Можливо, це щось важливе. Багряний Король торкнувся його, коли він був ще малим, але, мені здається, ми перетягли його на свій бік. Тобто, це ти його перетягнув, Едді. Ти і мій старовинний друг Берт. У будь-якому разі, через це він став доволі особливим.
— Мені було б приємніше почути про власний героїзм, аби я сам про нього хоч щось пам’ятав, — зауважив Едді. — Ти ж розумієш, що, коли цьому Кінгові було сім років, я тоді ще навіть не народився?
Роланд усміхнувся.
— Ка — колесо. Тебе крутить на ньому під різними іменами віддавна. Одне з тих твоїх імен, я гадаю, — Катберт.
— А як розуміти його слова про те, що Багряний Король — в’язень Вежі?
— Не маю ані найменшого уявлення.
Роланд знову повернувся до Стівена Кінга.