Пісня Сюзанни. Темна вежа VI
Шрифт:
— А Беріл Еванс, твоя пам’ять відгукується на це ім’я?
— Ні.
— Хенчик? Хенчик з роду манні?
— Ні. Що таке манні?
— Довго пояснювати. А як щодо Клаудії-і-Інесс Бахман? Це ім’я для тебе щось озна…
Кінг вибухнув сміхом, здивувавши Едді. Та й сам Кінг був здивований не менше, судячи з його обличчя.
— Дружина Дікі! — вигукнув він. — Звідки ви, в біса, знаєте про неї?
— Я не знаю. А хто такий Дікі?
— Річард Бахман. Деякі з моїх найперших романів я видавав у дешевих паперових обкладинках під псевдонімом. І той псевдонім був якраз Бахман. Одного вечора, я тоді був добряче п’яним, я написав йому цілу автобіографію, включно з тим, як він переміг гостру лейкемію, шана Дікі! Ну, а Клаудія — це його дружина. Клаудія Інесс Бахман. Щодо частки «і»… цього я не знаю.
Едді відчув, ніби величезна невидима брила раптом скотилася йому з грудей, геть з його життя. Клаудія Інесс Бахман має вісімнадцять літер. Отже, щось додало сюди «і», але навіщо? Вочевидь, щоб літер стало дев’ятнадцять. Клаудія Бахман — просто ім’я. А от Клаудія-і-Інесс Бахман — це вже ка-тет.
Едді подумалось, що одне з питань, заради вирішення яких вони сюди з’явилися, вже отримало на себе відповідь. Так, їх створив Стівен Кінг. Принаймні він створив Роланда, Джейка й отця Каллагена. До решти він ще просто не дійшов. Він рухав Роландом, немов шаховою фігурою: ходи на Талл, Роланде, спи з Едді, Роланде, ганяйся за Волтером по пустелі, Роланде. Але, поки Кінг рухав свого головного героя по шахівниці, щось рухало ним самим. Та єдина літера, додана до імені дружини його псевдоніма, свідчить про це. Щось хотіло, аби Клаудія Бахман стала дев’ятнадцяткою. Отже…
— Стіве?
— Що, Едді з Нью-Йорка? — ніяково посміхнувся Кінг.
Серце в Едді так стукотіло, що ледь не вискакувало з грудей.
— Що для тебе означає число дев’ятнадцять?
Кінг замислився. Надворі вітер зітхав між дерев, човен гудів і каркала та сама, а може, й інша, ворона. Невдовзі надійде той час, коли по берегах цього озера люди починають смажити барбекю, щоб потім, можливо, поїхати до міста, на концерт якогось оркестру на площі, і все таке інше в цьому найкращому зі світів. Чи просто найреальнішому.
Нарешті Кінг похитав головою, і Едді розчаровано видихнув.
— Перепрошую. Це просте число, от і все, що спало мені на думку. Прості числа деякою мірою інтригують мене відтоді, як у Лізбонській середній школі мене навчав алгебри містер Сойчак. Ну й ще, здається, мені було дев’ятнадцять, коли я познайомився з моєю майбутньою дружиною, хоча вона може зі мною й не погодитись. У неї взагалі незговірливий характер.
— А як щодо дев’яноста дев’яти?
Кінг подумав трохи, тоді порахував, загинаючи пальці.
— Збіса поважний вік. «Дев’яносто дев’ять років у старій каменоломні». Це пісня така є — «Загибель старого дев’яносто дев’ятого». Хоча, можливо, я плутаю її з «Загибеллю „Геспера“». «Дев’яносто дев’ять пляшок пива стояли на полиці, ми взяли одну, пустили по колу, залишилося пива дев’яносто вісім пляшок». [102] А більше нічого, хіба що дуля з маком.
Настала черга Кінга поглянути на годинник.
— Якщо я скоро не виїду, Бетті Джонс телефонуватиме, щоб спитати, чи не забув я, що в мене є син. А потім мені ще треба проїхати близько ста тридцяти миль в північному напрямку, отаке. Це могло б у мене вийти набагато легше, якби я не пив пива. А не пити, в свою чергу, мені було б легше, якби в мене на кухні не сиділи двійко озброєних привидів.
102
Нетверезий Кінг плутає пісню фолк-гурту «Кінгстон-тріо» про розбійника, котрому присудили 99 років каторги; популярну баладу про аварію потяга № 97 у штаті Вірджинія 1903 p.; поему американського класика Генрі Лонгфелло (1807–1882) про загибель шхуни «Геспер» та «безкінечну» пісеньку про 99 пляшок пива.
Роланд машинально кивав. Він потягнувся до свого патронташа, витяг звідти патрон і почав крутити його між великим і вказівним пальцями лівої руки.
— Тільки ще одне питання, якщо твоя ласка, і тоді ми підемо своїм шляхом, а тобі залишимо твій.
Кінг погодився.
— Давайте, питайте. — Він подивився на третю бляшанку пива у себе в руці, а тоді випорожнив її у мийку з виразом жалю на обличчі.
— Це ти написав «Темну вежу»?
Едді оцінив це питання як безглузде, але очі Кінга спалахнули, він осяйно посміхнувся.
— Ні! — відповів він. — І якщо я колись напишу книжку про те, як писати книжки, — а я, либонь, зміг би це зробити, бо працював викладачем цього предмета, поки не звільнився, щоб самому цим займатись, — я повторю те саме. Ні цю, ані якусь іншу, жодної. Я знаю, що є письменники, котрі справді самі пишуть, але я не належу до них. Фактично, коли в мене зникає натхнення і я намагаюсь вибудовувати сюжет, історія, яку я пишу, зазвичай перетворюється на лайно.
— Я щось не второпаю, про що це ти говориш, — сказав Едді.
— Ну, це як… ух, класно!
Патрон, що перекочувався туди-сюди між великим і вказівним пальцями, ніби сам собою підстрибнув і опинився на тильному боці пальців стрільця, почав ходити його ледь тремтячими кісточками.
— Так, — погодився Роланд. — Так і є, хіба ні?
— Так і Джейка ти загіпнотизував на придорожній станції. Таким чином змусив його згадати про те, як його вбили.
«І Сюзанну, — подумав Едді. — Точнісінько таким чином він загіпнотизував Сюзанну, тільки ти про це ще не знаєш, сей Кінг. А може, й знаєш. Може, десь глибоко в душі ти про все знаєш».
— Мене теж намагалися гіпнотизувати, — сказав Кінг. — Фактично, коли я був малим, на Топшемському ярмарку [103] один дядько витяг мене на сцену і намагався змусити, щоб я кудкудакав куркою. Нічого не вийшло. Це було десь в той час, як загинув Бадді Холлі. І Біг Боппер. І Річі Веленс. [104] Тодана! О Дискордія!
Він раптом затрусив головою, ніби прочищаючи її, і перевів погляд від танцюючого патрона на Роландове обличчя.
103
Топшем — місто (9,3 тис. мешканців) в окрузі Сагадахок, штат Мен, щорічний ярмарок тут відбувається з 1854 року.
104
Зірки рок-н-ролу Бадді Холлі, Біг Боппер Річардсон та Річі Веленс загинули під час гастролей 3 лютого 1959 р. у авіакатастрофі.
— Я щойно говорив щось?
— Ні, сей, — Роланд дивився на танцюючий патрон — той рухався вперед-назад, вперед-назад, — і, природно, очі Кінга також повернулися до набою.
— Що відбувається в той час, коли ти створюєш історію? — поцікавився Роланд. — Скажімо, мою історію.
— Вона просто з’являється до мене, — відповів Кінг. Голос його ослаб. Став дрімливим. — Вона співає в мені — це гарний момент, а потім виходить назовні, коли я ворушу пальцями. Але ніколи крізь голову. Крізь пуп виходить чи ще якось. Був такий редактор… гадаю, це був Максвел Перкінс… котрий називав Томаса Вулфа… [105]
105
Томас Вулф (1900–1938) — один із найповажніших американських прозаїків першої половини XX ст.; Максвел Перкінс був редактором текстів Вулфа, а також творів сучасних йому авторів — Гемінґвея і Скотта Фіцджеральда.