Пісня Сюзанни. Темна вежа VI
Шрифт:
Роланд знизав плечима, а тоді підняв руку, ніби запитуючи в Едді, як той може балакати про гроші в присутності неймовірної сили, що лавою суне осереддям Променя і крізь них самих, від цієї сили в них сторч стоїть волосся на потилицях, тремтить у переніссях, а кожна лісова тінь перетворюється на задивлене лице… так, ніби тут зібралися юрми народу, щоб побачити, як вони будуть грати апофеоз їхньої драми.
— Мені зрозумілі твої відчуття, але це теж важливо, — наголосив Едді. — Повір, це дуже важливо. Ти можеш уявити
Роланд на це блимнув очима.
— Перейняти владу, — промовив він. — Спрямувати її діяльність на досягнення нашої мети, а не Багряного Короля. Так, це, либонь, можливо.
— Так воно чи ні, але ми мусимо пам’ятати, що ми граємо не тільки за 1977-й чи 1987-й рік, звідки я сам, або за 1999-й, до якого потрапила Сюзі.
Едді усвідомив, що до того року Кельвін Тауер уже може померти, а Аарон Діпно мертвим буде напевне, їхній фінальний акт у драмі «Темна вежа» — врятування Доналда Каллагена від Братів Гітлера — давно буде зіграно. А їх обох зметено зі сцени. На галявину в кінці шляху, разом з Ґешером і Гутсом, Бенні Слайтменом і Сюзен Дельгадо,
(Калья, Каллаген, Сюзен, Сюзанна)
і Цок-Цоком, ба навіть Блейном з Патрисією. Роланд і весь його ка-тет також відійдуть на ту галявину, рано чи пізно. Наприкінці — якщо їм вистачить самовбивчої відваги і фантастично поталанить — залишиться стояти лише Темна вежа. Якби їм пощастило вщипнути «Північний центр позитроніки» ще у пуп’янку, можливо, вдалося б урятувати і всі ті Промені, що вже було зруйновано. Та навіть якби й не вдалося, принаймні щоб підтримувати Вежу на її місці, вистачило б і двох Променів: троянди в Нью-Йорку і чоловіка на ім’я Стівен Кінг у штаті Мен. Едді не мав аргументованих доказів щодо цього… лише просту віру в своєму серці.
— А граємо ми, Роланде, за віки.
Роланд стиснув руку в кулак, легенько стукнув по запилюженій панелі старого «форда» Джона Каллема і кивнув.
— Будь-що може протривати на тій ділянці, ти це усвідомлюєш? Будь-що! Якась будівля, парк, пам’ятник або Національний інститут звукозапису. Поки там залишається троянда. Цей дядько, Карвер, може легалізувати корпорацію «Тет», можливо, працюючи разом із Діпно…
— Так, — погодився Роланд. — Мені сподобався Діпно. У нього правдиве обличчя.
Едді теж так думав.
— У будь-якому разі вони можуть скласти юридичний документ, яким буде захищено троянду: аби троянда залишалась там завжди, що б не трапилось. І я відчуваю, що так воно й буде. І в 2007, у 2057, у 2525, у 3700… чорт забирай, у 19000 році… я гадаю, вона буде завжди там рости. Бо хоч вона й тендітна, але все ж таки, на мою думку, безсмертна. Проте
Роланд трохи посидів замислено, а тоді показав на грунтовий шлях, що губився поміж дерев і вів у ліс задивлених облич і співочих голосів. Серед гармонії всього, що наповнює життя значенням і сенсом, що тримається правди, що визнає Білість.
— А як ти думаєш, Едді, той чоловік, котрий живе наприкінці цієї дороги, чи він насправді людина?
— Гадаю, що так, і не лише тому, що нам так розказував Джон Каллем. Я відчуваю це отут, — Едді поклав собі руку на груди, на серце.
— І я також.
— Ти так кажеш, Роланде?
— Атож, кажу. А він безсмертний, як ти гадаєш? Бо я багато всякого надивився за всі ті роки, а чуток наслухався ще більше, але ніколи не чув про чоловіка або жінку, котрі б жили вічно.
— Не думаю, щоб він потребував безсмертя. Гадаю, єдине, що йому треба робити, — це писати правильну історію. Бо деякі історії якраз і живуть вічно.
В очах Роланда зблиснуло розуміння.
«Нарешті, — подумав Едді. — Нарешті він уторопав».
Але як же довго він сам не міг до цього дійти, а потім ще й таке проковтнути?
Господи, після всіх тих інших чудес, які він бачив, мусив би й зрозуміти, проте останній крок йому довго не вдавалось зробити. Навіть після того, як йому стало зрозуміло, що людина з плоті й крові, живий отець Каллаген, вистрибнула з роману «Салемз-Лот», він не міг ще зробити той рішучий крок. Зрушило його тільки тоді, коли він довідався, що Кооп-Сіті міститься в Бронксі, а не в Брукліні. Принаймні в цьому світі. Єдиному світі, що має важливе значення.
— А може, його нема вдома, — промовив Роланд, тоді як світ навкруг них застиг в очікуванні. — Може, чоловіка, котрий створив нас, немає вдома?
— Ти ж знаєш, що він там.
Роланд кивнув. І в його очах засвітилися ті давні вогники, відблиски того вогню, що ніколи й не згасав, того, що освітлював весь його шлях вздовж Променя від самого Ґілеаду.
— Тоді їдьмо! — вигукнув він хриплим голосом. — Рушай, заради отця твого! Якщо він Бог — наш Бог, я подивлюся йому в очі і спитаю в нього дорогу до Вежі!
— А хіба ти спершу не спитаєш, як дістатися до Сюзанни?
Щойно це питання злетіло в Едді з язика, як він уже пошкодував і молився про те, щоб стрілець не відповідав йому.
І Роланд не відповів. Він лише крутнув рештками пальців на правій руці.
— Їдьмо, їдьмо.
Едді ввімкнув передню передачу і спрямував «форд» Джона Каллема на просіку. Вони поїхали у величну співочу силу, котра пронизувала їх, немов вітер, перетворювала їх на щось не менш ілюзорне, ніж думка або сновидіння в голові якогось сплячого бога.