Шрифт:
Художник Ірина Кожем’якіна
Переклад з російської Станіслав Павловський
Рецензент Олександр Тесленко
До збірки ввійшли кращі науково-фантастичні оповідання російського радянського письменника Михайла Грєшнова.
В сборник вошли лучшие научно-фантастические рассказы русского советского писателя Михаила Грешнова.
Перекладено
Грешнов Михаил. Волшебный колодец. — М. Молодая гвардия, 1974; Грешнов Михаил. Сны над Байкалом. — М.: Молодая гвардия, 1983
КВІТИ АЛЬБАРОССИ
Дива розпочалися одразу, як тільки ракета опустилася на луг. Григорій приземлив її на повітряній подушці: вже сто років інструкція вимагає за достатньої щільності атмосфери користуватися компресорами. Але за будь-якого, навіть надобережного спуску повітряний стовп зриває верхній шар грунту, корабель сідає у хмарі пилюки. Тут ракета сіла, не піднявши з поверхні жодної пилинки. Під кожною з феролітових лап шасі схилялися живі квіти.
Борис і Григорій дивилися на них крізь скло ілюмінаторів.
— Тиск повітряного струменя — чотири тонни на сантиметр, — сказав Григорій, — можна було б розчавити слона…
Квіти залишались неушкодженими, ніжними, з напівпрозорими пелюстками.
Датчики показували наявність кисню, двадцять два градуси тепла за Цельсієм та відсутність у повітрі біогенних носіїв.
— Просто-таки кортить торкнутися квітів руками, — відповів Борис. — Виходимо!..
— Зачекай, — Григорій увімкнув приймач.
— Навіщо? — Борис підвів здивовані очі. — За вісім годин обльоту хоча б хто-небудь відгукнувся на наші виклики…
— А що ми втрачаємо? — сказав Григорій, спостерігаючи, як наливається зеленню індикатор. Борис невдоволено сопів у нього над вухом, йому не терпілося ступити на грунт планети — одвічно пекуче бажання відкривачів.
Верньєр повільно, не рахуючись ні з чиїм бажанням, рухався по шкалі УКХ. В діапазоні чотирьох метрів він наштовхнувся на дзвеніння.
— Чуєш? — запитав Григорій, зупиняючи планку і обертаючись до Бориса.
— Це щось нове!.. — вигукнув Борис.
— Нове, — погодився Григорій.
— Співає планета?..
З решітчастого кружальця динаміка струменіло безперервне, настирливе дзвеніння. Здавалося, що дзвенить рій збуджених ос. Або мільйон срібних дзвіночків…
Планету відкрили близько тридцяти років тому — у перерахунку на земні, звичайні роки. Світлові ракети зібгали звичайний час, зробили його ізольованим часом кожного корабля. Вони ж засвідчили повну непридатність велетенських космічних лайнерів, якими захопилося людство на початку двадцять першого століття. Краще пристосувалися до Простору невеликі ракети, з екіпажем у два-три чоловіки. Коли споряджалася комплексна експедиція, об’єднувалося близько двадцяти кораблів. Попереду ставилися керамітові ракети заслону, які розтинали хмари пилу, прокладали тунель для тих, що в шнур ішли позаду.
Навіть у двадцять другому столітті людство
Сьому комплексну експедицію направили до Рігеля Оріона у 2111 році. Там, біля невеликої білої зірки, у чотирнадцяти парсеках від Сонця, експедиція відкрила голубу планету з напрочуд сталим фоном: у атмосфері не було хмар, поверхня планети здавалася гладенькою, мов більярдна куля. Про відкриття повідомили на Землю, попросили назвати планету Зорею. Сподобався колір: планета, схоже, була вкрита водою або синім туманом. З’ясувалося, що Зоря є вже в Кассіопеї, а друга Зоря — у Павліні. У Космографічному Центрі спробували перекласти назву латиною, близькими до неї мовами і у давньому провансальському відшукали заміну: Альба — світанок. Але й тут відкривачам не пощастило: Альб виявилося шість… Вихід усе ж знайшли: планеті дали назву Альбаросса.
Це Сьому зоряну задовольнило. Проте дослідити планету тоді не вдалося — надто далеким був шлях до Рігеля. Дослідження доручили Дев’ятій комплексній, яку також послали до Оріона. Флотилія уповільнила хід, окрім ракети Григорія Ломма; йому на дослідження дали сорок годин. А потому він мав наздоганяти експедицію протягом двох тижнів. Так навігатор Ломм і механік Борис Рожков опинилися на Альбароссі.
Планета справді була синьою, як весняне небо. Але не океан і не серпанок надавали їй синяви: від екватора до полюсів планета була вкрита квітами.
— До нестями хочеться потримати їх у руках… — говорив Борис, налягаючи на важіль гідросистеми, що відкривала вихідний люк.
— Зараз, зараз… — стримував Григорій нетерпіння друга.
Підйомник опустив їх на килим із квітів. Кабіна відкривалась автоматично. Борис і Григорій вийшли, не закриваючи, проте, за собою дверей…
Ні перший, ні другий не знали, що чекає на них.
Борис відразу присів навпочіпки. Квіти були звичайні — сині дзвоники. Ні, не звичайні: їх неможливо було зірвати — не вдавалося переломити стеблину.
— Дротом прикручені?..
Борис розглядав червону смужку на пальцях. За звичкою він потягнув стеблину до себе, квітка нахилилася, Борис відчув на руці вологість її пелюсток. Але зірвати квітку не вдалося: стеблина, мов струна, різала пальці. Зараз Борис дув на смужку, що повільно блідла.
— Спробуй! — кивнув Григорію.
Той нічого не відповів, вважав, що Борис пустує: світле прозоре повітря, що п’янило надміром кисню, сонце, синя далина, схожа на спокійне море, — все породжувало хлоп’яче бажання кинутися з Борисом наввипередки, впасти у дзвоники й, задерши сорочку, підставити спину теплому сонцю.
Борис повторив:
— Спробуй!..
Вибравши з-поміж квіток найбільшу, Григорій потягнув стеблину до себе. Тонка прохолодна нитка врізалася в пальці.
— Так-так… — мовив, відпустивши стеблину і ворушачи пальцями у повітрі.
— Що ти на це скажеш? — запитав Борис.
— Те ж саме, мабуть, що й ти…
— Здоровезні хлопці, — розвинув його думку Борис, — підкорювачі космосу, не спроможні зірвати квіточку з клумби. Що скажуть дівчата?
— Без іронії, Борисе. Це особливі квіти.