Північна зірка
Шрифт:
Безладна мова Григорія нічого не пояснила Борисові. Кожною клітинкою свого тіла він протестував проти становища, в якому вони опинилися. Хтось або щось гралося ними, гра була занадто нерівна, і невідомо, чим могла скінчитися. Борис бачив їхню безпомічність перед загадковою планетою, вони нічого не могли вдіяти. Це бісило його й ще дужче ослаблювало перед лицем незбагненного. Нарешті він запитав:
— Втрапили у пастку?
— Не знаю, Борисе. Нічого не знаю. Пробитися через темряву до ракети нам не вдасться. Слід шукати порятунок у чомусь іншому. Якщо це пастка, то
Сонце невтримно рухалося до зеніту. Доба на планеті була коротша від земної на третину: вісім годин день і вісім годин ніч. Планета оберталася в площині екватора. Час був однаковий на всіх паралелях.
— Борисе, — раптом сказав Григорій.
— Що?
— Ти помітив, що двійники не дають тіні?
Ні двійники, ні тополі, ні будівлі космопорту не відкидали й ознак тіні.
— Бісова планета, — вилаявся Борис. — Самі загадки!
— А ще, Борисе, — продовжував Григорій, — ти хочеш їсти або пити?
— Не хочу…
— А скільки часу минуло, як ми сюди прилетіли?
— Доба.
— Що ж все це означає?
— Хоч убий… — почав було Борис.
— Чуже життя, Борисе. Розумне життя! Ось він який вийшов, контакт з чужопланетним розумним життям.
Григорій виповів те, що обидва зрозуміли ледве не з першої години висадки на планету. Нелегко було признатися в цьому на повний голос, визнати, що ніхто з них цього життя не розуміє. В чому сенс безконечного кружляння двійників? Темряви і відсутності часу всередині будівель?.. Що являють собою квіти?.. За два століття пошуків розуму у Всесвіті у людей виробився такий собі уявний зразок, стандарт розумної істоти: брати по розуму чимось мають бути схожі на людей, у них повинні бути добра воля, прагнення до взаєморозуміння — склався гомоцентризм. Щоправда, дехто в середині двадцятого століття припускав, що носії розуму не обов’язково будуть подібні до людей; можливо, розум з’явиться нам у вигляді плісняви, плівки… Але такий погляд не сприймався всерйоз. Утверджувався і остаточно утвердився гомоцентризм. Тим більше, що за всі роки люди так і не зустрілися з розумом у космосі.
— Тоді подумаймо тверезо, — сказав Борис. — Навіщо цьому життю перетворювати нас на іграшку, у безпомічних слимаків?
— Можливо, воно випробовує нас на розум, як ми виплутаємося з цього становища?
— Хочеш сказати — іспит?
— Нелегкий іспит. І нам, щоб хоч у якійсь мірі бути визнаними, треба шукати достойний вихід.
— Який?
— По-перше, не уподібнюватися впійманим у пастку пацюкам.
— Гм… — відповів Борис. — А по-друге? Говори…
— Не робити нічого ворожого.
— Гришо, — зітхнув Борис, — якби у мене в руках був нейтронний пульсатор…
Не встиг Борис вимовити ці слова, як в руках у нього зблиснула зброя. Це не було примарою: пульсатор відтягував руки, на ньому була особиста монограма Бориса “БР”; спусковий гачок стояв на запобіжнику — як був поставлений у ракеті.
Борис розгублено дивився на зброю.
— Кинь… — тихо сказав Григорій.
— Кинути?..
— Кинь! — повторив Григорій.
— А що, — сказав Борис, — кину. Ніколи не пізно буде підняти.
— Не думай про це, — сказав Григорій, відводячи товариша убік. — Тут, бачиш…
Сказати на захист планети можна було чимало. Вона могла знищити пришельців одразу після їхнього виходу з ракети, могла не допустити корабель на поверхню. Могла, ознайомившись із непрошеними гостями, умертвити їх, розвіяти на атоми, задушити пітьмою. Однак нічого подібного не зробила. Моделювала їх до безконечності, втілювала їхні думки у зримі образи. Водночас планета не дала їм загинути від спраги і голоду. Чому вони ситі, неясно обом. Все неясно у цьому дивовижному світі. Чому над планетою немає хмар, а повітря не висушене, у ньому досить вологи? Можливо, це сфера, футляр — життя сховане в оболонку, як у шкаралупу?.. Квіти — що це? Елементи енергосистеми, клітини велетенського мозку?..
— Як довго ми будемо в цьому полоні?
— Не знаю, — відказав Григорій.
— Що ж нам робити?
— Ждати. І думати, як вийти з цього становища. Не осоромившись…
Борис засміявся:
— Ждати біля моря погоди…
— Візьми себе в руки! — сказав Григорій.
Вночі їм не спалося.
— Коли за нами можуть прилетіти, Гришо? — запитав Борис.
Він лежав горілиць на квітах. Було нестерпно бачити зірки, відчувати себе полоняником.
— Не раніше ніж за місяць, — відповів Григорій. Він зрозумів Бориса: в експедиції збагнуть, що з ними щось скоїлося, прилетять на виручку. Часу спливе не менше місяця.
— Не витримаю… — понуро сказав Борис. Григорій нічого не відповів.
— Не вибратись нам звідсіля! — заговорив Борис, наблизивши біліюче у темряві обличчя до Григорія. — Відчуваю, як за мною спостерігає щось величезне, мільйоннооке, вивчає, обмацує, читає думки. Може вбити, може помилувати, залишити ось так у полоні, забути про мене. Краще тисячу разів загинути у космосі, втелющитися в астероїд — там усе зрозуміло. Але бути безпомічним кроликом… не витримаю, Гришо. Ти чуєш?
— Спи! — коротко відповів Григорій.
Борис уткнувся обличчям у долоні. Чути було його важке дихання. Григорій не міг розрадити товариша. Він бачив безвихідність становища, моторошність, що оточувала їх зусебіч. У темряві так само кружляли привиди, підходили до них, лягали безгучно поруч — кожні дванадцять хвилин. Григорій пробував не роздивлятися навсебіч, проте у нього вже виробився оцей дванадцятихвилинний ритм. Григорій розплющував очі і здригався щоразу, коли черговий двійник нахилявся над ним. Справді, можна втратити розум. Зібравши волю, Григорій наказав собі: спи!
Здається, йому вдалося задрімати. Однак тої ж миті ледве чутний шерхіт розбудив його. Розплющивши очі, Григорій побачив, як Борис підвівся, постояв, а відтак рушив у темряву.
— Борисе! — погукав Григорій.
Не відповідаючи, Борис пришвидшив кроки. Григорій підхопився і кинувся навздогін. Обидва запам’ятали, де лежить нейтронний пульсатор — біля підніжжя мармурових сходів, — і тепер бігли туди, один в десяти кроках від другого. Григорій наздогнав Бориса, коли той, ставши навпочіпки, нишпорив у квітах. Зброю вони схопили одночасно.