Північне сяйво
Шрифт:
Ліра зашепотіла: «Ти бачив це, Пане?»
— Звісно, бачив! А тепер швидше звідси, поки не прийшов економ!
Але коли він говорив, почувся дзвоник, що продзеленчав з іншого боку холу.
— Це дзвоник економа! — впізнала Ліра. — Я гадала, ми маємо більше часу.
Пантелеймон легко пурхнув до дверей їдальні і назад.
— Економ уже тут, — сказав він. — І ти не зможеш вибратися через інші двері…
Ті двері, через які з’явився і зник Ректор, вели до шумного коридору між бібліотекою і залою відпочинку. О цій порі він був забитий людьми, які надягали на себе мантії перед обідом чи поспішали залишити папери й портфелі в залі відпочинку. Ліра сподівалася піти тим шляхом, яким прийшла, розраховуючи на декілька хвилин, що передували дзвонику економа.
І якби вона не бачила, як Ректор підсипав той порошок у вино, вона б, мабуть, ризикнула викликати гнів економа, несподівано з’явившись із цієї кімнати, чи спробувала б непомітно вийти через шумний коридор. Але вона була спантеличена і тому завагалася.
Вона почула важкі кроки на помості. Економ ішов, щоб упевнитися, що вітальня готова для вживання вченими маку і вина після обіду. Ліра кинулася до дубової шафи, відкрила її, сховалася там і причинила дверцята саме тієї миті, коли економ зайшов. Вона не хвилювалася за Пантелеймона: кімната була дуже темна, і він завжди міг залізти під крісло.
Вона чула важке сопіння економа і крізь щілину в погано зачинених дверцятах бачила, як він приєднав люльки до кальяну і кинув погляд на карафки й бокали. Потім він обома долонями пригладив волосся над вухами і щось сказав своєму деймонові. Економ був слугою, тому деймон був собакою; але економ був начальником слуг, тому і деймон його був головним серед собак. Насправді він мав вигляд рудого сетера. Схоже, деймон щось підозрював і озирався так, ніби відчував незнайомця, але, на щастя Ліри, не звертав уваги на шафу. Ліра боялась економа, який уже двічі бив її.
Ліра почула ледве чутний шепіт: мабуть, Пантелеймон втиснувся поряд із нею.
— Тепер ми змушені залишитися тут. Чому ти мене не послухала?
Вона не відповідала, доки економ не пішов. Його робота була обслуговувати стіл на помості; вона чула, як учені заходили до їдальні, — бурмотіння голосів та човгання ніг.
— Це добре, що не послухала, — прошепотіла вона у відповідь. — Ми б тоді не побачили, що Ректор вкинув отруту у вино. Пане, то було токайське, про яке він питав дворецького! Вони збираються вбити лорда Ізраеля!
— Звідки ти знаєш, що це отрута?
— Звісно ж, вона. Невже ти не пам’ятаєш, що він змусив дворецького піти з кімнати перед тим, як зробити це? Якщо б це було щось безневинне, чому б не лишити дворецького? І я знаю, відбувається щось політичне. Слуги вже кілька днів про це говорять. Пане, ми мусимо запобігти вбивству!
— Я ще ніколи не чув більшої дурниці, — коротко сказав він. — Як ти збираєшся просидіти чотири години в цій тісній шафі? Дай я вигляну в коридор. Я скажу тобі, коли дорога буде чистою.
Він пурхнув з її плеча, і вона побачила його маленьку тінь у промінні світла.
— Я не згодна, Пане, я залишаюсь, — сказала вона. — Тут є ще одна мантія чи щось таке. Простелю її на дно, і мені буде зручно. Я починаю розуміти, чим вони займаються.
Вона обережно підвелася, намагаючись не зачепити вішалки, щоб не шуміти, і виявилося, що шафа була більшою, ніж здавалась. Там було декілька мантій із каптурами, деякі з них були оторочені хутром, а більшість оздоблені шовком.
— Цікаво, вони всі належать Ректорові? — прошепотіла вона. — Коли він здобуває ступені в інших закладах, мабуть, вони дарують йому найкращі мантії, і він зберігає їх тут, щоби вбиратися… Пане, ти справді думаєш, що в тому вині не отрута?
— Ні, — сказав він. — Я не згодний з тобою. І думаю, ця справа нас не обходить. І, як на мене, це буде найдурніша з найдурніших речей у твоєму житті — втручатися сюди. Це нас не стосується.
— Не будь дурнем, — відповіла Ліра. — Я не можу сидіти тут і дивитися, як вони отруюють його!
— Тоді ходімо ще куди-небудь.
— Ти боягуз, Пане.
— Звичайно. Можу я спитати, що ти збираєшся робити? Вискочити і вирвати бокал з його тремтячих рук? Що ти задумала?
— Нічого я не задумала, і ти це знаєш, — тихенько відгукнулася вона. — Але тепер, коли я побачила, що зробив Ректор, я не маю вибору. Сподіваюсь, ти чув щось про совість, чи не так? Як я можу просто піти й сидіти в бібліотеці чи ще десь та бити байдики, коли знаю, що має трапитися? Я не робитиму цього, обіцяю тобі.
— Це те, чого ти завжди хотіла, — сказав він згодом. — Ти хотіла сховатися тут і спостерігати. Чому я раніше цього не зрозумів?
— Так, я хотіла, — погодилася вона. — Усі знають, що вони збираються задля чогось таємного. В них є якась традиція… І я просто хотіла знати, що воно таке.
— Це не наша справа! Якщо їм подобаються їхні маленькі таємниці, ти маєш бути вище за це і дати їм спокій. А ховатися та шпигувати — це для дурненьких діточок.
— Точно, і не кажи. А тепер припини буркотіти.
Вони трохи посиділи в тиші — Ліра почувалась незручно на твердому дні шафи, а впевнений у своїй правоті Пантелеймон поводив тимчасовими вусиками на одній із мантій. Думки Ліри були суперечливими й плутались, понад усе вона хотіла поділитися ними зі своїм деймоном, але дівчина була горда. Мабуть, вона мусила впоратися з ними без його допомоги.
Її головним почуттям зараз був страх, але вона турбувалася не за себе. Вона так часто потрапляла у неприємності, що вже звикла до цього. Зараз вона хвилювалася за лорда Ізраеля і за все, що відбувалося. Він не часто відвідував коледж, і те, що саме зараз був час великого політичного напруження, означало, що він приїздить не лише для того, щоб поїсти, випити та покурити зі своїми старими друзями. Вона знала, що і лорд Ізраель, і ректор були членами Кабінету міністрів, спеціального дорадчого органу прем’єр-міністра, тому це могло бути щось пов’язане з цією діяльністю; але ж зустрічі Кабінету міністрів відбувалися в палаці, а не у вітальні коледжу Джордана.