Північне сяйво

Пулман Филип

Бібліотекар й собі промовчав. З того часу, як папа Джон Кельвін перемістив папський престол у Женеву і заснував Консисторський Суд Благочестя, влада Церкви була абсолютною у всіх сферах життя. Папство було скасоване після смерті Кельвіна, і переплетіння судів, коледжів, рад, які разом звалися магістратом, замінили його. Ці установи не завжди діяли спільно — іноді між ними спалахувала жорстока боротьба. Протягом більшої частини минулого століття наймогутнішим був коледж єпископів, але останні роки Консисторський Суд Благочестя посів його місце якнайактивніший і найповажніший серед усіх церковних органів.

Проте завжди була можливість для існування незалежних установ, які зростали під захистом іншої частини магістрату. І Рада причастя, на яку послався бібліотекар, була однією з них. Бібліотекар знав про неї небагато, але не схвалював і побоювався того, що чув, тому повністю розумів занепокоєність Ректора.

— Пальмеріанознавець згадав ім’я, — сказав він за декілька хвилин. — Бернард-Сток? Що це за справа Бернарда-Стока?

— А, це не наша галузь, Чарльзе. Як я розумію, свята Церква вчить, що існують два світи — світ усього, що ми бачимо, чуємо, торкаємося, та інший світ — духовний, світ раю і пекла. Бернард і Сток були два — як би мовити — ренегати-теологи, які припускали існування великої кількості світів таких, як цей, не як рай чи пекло, але матеріальних і гріховних. Вони тут, поряд, але невидимі та недосяжні. Свята Церква, звісно, засудила цю мерзотну єресь, а Бернарда і Стока примусили замовкнути.

— На жаль, для магістрату, здається, наводили якісь математичні докази цієї теорії інших світів. Я ніколи не був її прихильником, але кесінгтонознавець розповідав мені про них.

— І тепер лорд Ізраель зробив знімок одного з таких світів, — сказав бібліотекар. — А ми фінансували його пошуки цього світу. Зрозуміло?

— Майже. Раді причастя та її могутнім захисникам буде здаватися, що Коледж Джордана — розсадник єресі. І між Консисторським Судом і Радою причастя мені треба балансувати. Тим часом дитина виросте. Вони не повинні забувати про неї. Рано чи пізно її буде втягнуто, але її втягнуть зараз, хочу я її захистити чи ні.

— Але, заради Бога, звідки ви це знаєте? Знову алетіометр?

— Так. Ліра повинна зіграти свою роль у цьому, і до того ж одну з головних. Вся іронія в тому, що вона мас зробити це, не усвідомлюючи, що вона вчиняє. Але їй можна допомогти, і якби мої плани з токайським здійснилися, вона була б у безпеці трохи довше. Я б хотів уберегти її від подорожі на північ. Як би я хотів усе їй пояснити…

— Вона б не послухала, — озвався бібліотекар. — Я знаю її надто добре. Лише спробуй поговорити з нею серйозно — вона п’ять хвилин вдаватиме, що слухає, а потім почне крутитися. А коли запитаєш про розмову наступного разу, виявляється — вона все забула.

— Поговорити з нею про Пил? Думаєте, вона не буде слухати?

Бібліотекар видав звук, який означав, як сильно він сумнівається в успіху цієї справи.

— А навіщо їй слухати? — сказав він. — Чому б це якась теологічна загадка зацікавила здорову безтурботну дитину?

— Тому що вона має набути досвіду. Там криється зрада…

— Хто збирається її зрадити?

— Ні, ні, це найгірше: вона стане зрадницею, і цей досвід буде жахливий. Звичайно, вона не повинна про це знати, але немає жодної причини, щоб вона не знала про Пил. І ти помиляєшся, Чарльзе, — її б це дуже зацікавило, Якби пояснити їй все простими словами. І це б допомогло їй в майбутньому. А також допомогло б мені менше хвилюватися за неї.

— Це доля старих, — відповів бібліотекар, — хвилюватися за молодих. А обов’язок молодих — нехтувати їхнім страхом.

Вони ще трохи посиділи, а потім розійшлися, бо було вже пізно, а вони були старі і сповнені страхів.

3

Джордан Ліри

Коледж Джордана був найважливіший і найбагатший серед усіх коледжів Оксфорда. І, мабуть, найбільший, хоч цього ніхто не знав точно. Будівлі групувалися в три неправильні чотирикутники і датувалися початком середньовіччя — аж до середини вісімнадцятого століття. Ніколи не існувало плану забудови: Коледж зростав поступово, минуле й теперішнє перепліталося тут на кожному ярді, і кінцевий ефект створював враження убогої розкоші. Деякі споруди майже розвалилися, і вже протягом п’яти століть одна й та сама родина Парслоу працювала на Коледж мулярами і будівниками риштовання. Нинішній пан Парслоу навчав ремесла свого сина — вони вдвох та їхні три робітники дерлися, як працьовиті мурахи, по зведених риштованнях з боку бібліотеки або по даху каплиці, піднімаючи нове каміння, листи свинцевого покриття для даху чи дерев’яні бруси.

Коледж мав ферми і маєтки по всій Британії. Подейкували, що можна йти з Оксфорда до Брістоля в одному напрямку і до Лондона в іншому й не вийти за межі земель Джордана. В кожній частині королівства були фарбувальні, печі для випалювання цегли, ліси і майстерні, де досліджувався атом, які платили ренту Джордану. І на початку кожного кварталу скарбник та його помічники підраховували суму, подавали дані в Консиліум і надсилали двох лебедів на бенкет. Частина грошей відкладалася для інвестування — Консиліум щойно схвалив купівлю адміністративної будівлі в Манчестері, — а решта йшла на скромну платню вченим і слугам (Парслоу та дюжині сімей ремісників і торговців, які працювали на Коледж), на поповнення багатого запасу винних погребів, на купівлю книг й анібарографів для величезної бібліотеки, яка займала один бік чотирикутника Мелроуз і заглиблювалася, як нора, на декілька поверхів під землю, і ще, не в останню чергу, на покупку найсучаснішого філософського знаряддя для устаткування каплиці.

Було надзвичайно важливо мати сучасно впорядковану каплицю, оскільки Коледжеві Джордана не було рівних в експериментальній теології ні в Європі, ні в Новій Франції. Ліра знала це. Вона пишалася таким високим станом свого Коледжу та полюбляла хизуватися цим перед безпритульними хлопцями, з якими вона гралася біля Каналу чи Клейбедса. Вона також трохи жаліла й зневажала приїжджих учених та відомих професорів, тому що вони не належали до Джордана і, отже, знали менше, бідолашні, ніж будь-який місцевий учений-початківець.

Що ж до експериментальної теології, то Ліра знала про неї не більше, ніж ті вуличні хлопці. В неї склалося враження, що це було щось пов’язане з магією, з рухом зірок та планет, з найдрібнішими частинками матерії, але насправді це були лише здогадки. Мабуть, зірки мають своїх деймонів, як і люди, а експериментальна теологія займається розмовами з ними. Ліра уявила, як священик гордовито говорить та слухає зауваження деймонів зірок, а потім розважливо киває чи співчутливо хитає головою. Але про що вони розмовляють, вона не могла уявити.

Вона й не дуже цікавилась цим. Багато в чому Ліра була невігласом. Найбільше вона любила лазити по даху Коледжу з Роджером, хлопцем із кухні, який був її найкращим другом у киданні камінців на голови учених, які проходили поруч, у пугиканні совою під вікнами, за якими йшли заняття, в біганині вузькими вулицями, в крадіжці яблук на ринку чи в бійках. Так само, як вона не мала уявлення про таємні політичні течії у Коледжі, учені, зі свого боку, й гадки не мали про киплячу суміш союзів і ворожнеч, воєн і мирних угод, які й були життям дитини в Оксфорді. Дітки граються разом — як приємно бачити! Що може бути більш невинним і милим?