П'яниця

Мирний Панас

Отже така робота зовсім не вдовольняла молодої жаги його розуму, збудженого шкільною наукою. Він сумував і потай усіх шкодував за школою, за своїм товариством шкільним. У йому вбачав він більше сміливості, чогось кращого, вищого, чого не було в його чиновного товариства. Там прониру якого, ябеду осміють і оглузують, часом і виб'ють гуртом, а тут бояться сміливо глянути йому у вічі, виказати йому гірку правду, а скоріше лижуться до його, потурають йому, хоча у душі і серці носять зло. Хай тільки такий уступиться як-небудь, все те зле встане... І нема тоді йому теплого кутка на всьому світі широкому, ні одна рука не поможе йому піднятися, ні одно серце не обігріє його братерським жалем... Хай скніє, пропадає в самотній тузі! Тут уперше Іван Микитович побачив життя з його лихого боку, і в душі у його похололо... Він одвернувся від того життя серцем і душею. Не знаходячи втіхи на службі, він почав шукати її поза нею - на кватирі, між сторонніми

людьми. Та, боязкий норовом, він не осмілився близько сходитися з чужим чоловіком. Зосталася одна кватиря, невеличка хатинка, з одним віконцем у двір. Хоч би вікно на вулицю було, він би з-за вікна, як невільник, виглядав на людей, що в свято, знай, снували то сюди, то туди, а в дворі йому видно було тільки курей, свиней та собак. Спершу він знаходив і в тому втіху; любувався цілими годинами виступцями півня, ненажерливістю свиней, злістю та грами собак. Потім і се йому, щодня та щодня видане, остогидло... Стало йому ще тяжче. Він почав перекидати у своїй скриньці шкільні книжки, удесяте їх перечитував, напам'ять повитверджував... Знову сумно та пусто... Ні одного живого слова, ні одної нової розумної думки, ні втіхи, ні відради! Іван Микитович кинувся у синє небо, хороше синє небо з ясним сонцем, блідим місяцем, з світючими зорями, кинувся і заплутався... Наука його денні і нічні світила зводила на здоровенні мертві гала, котрі, як коні на корді, знай, ходять, знай, крутяться кругом сонця, а людські перекази, Святе Письмо видавали їх то за праведні душі, янголячі очиці, то за красу світову, котрою оповив себе величний Світотворець. Іван Микитович не знав, чому вірити... І наука все те доводила розумно, з доказами, та серце не хотіло тому йняти віри, не хотіло ламати ту чудову оману, ту фантастичну облуду, ті Святого Письма перекази, переіначені у народній перемові, котрі він чув з самого малу, котрі стільки раз здіймали думки у його дитячій головоньці, будячи в серці то страх перед Бозею, то відраду перед янголятами... «Ох, ні, - промовляв він сам до себе, - щось тут та не так... Щось інше... Невже на тому просторому синьому небесному шатрові одні мертві гала?.. Ні, ні... Я хочу тебе зрозуміти, німа німото, я хочу розгадати твоє мовчання!» І на крилах легенької думки мчався він у синє небо, літав від зірки до зірки, шукав Божого престолу... Йому так легко було літати туди, так хороше і радісно... Іноді з такими думками він і засипав - і снилися йому чудовні сни, котрі він так ховав у своєму серці, не ділячись ні з ким, - бо ні з ким було йому ділитися.

Отже споєна такими снами душа не видержала натовпу нерозгаданої сили думок, почала нити, шукати другої душі, у котру б хоч трохи надлити того п'яного трунку... Душі не знаходилося. Іван Микитович почав сумувати, і тут його важка нудьга почала гризти-їсти.

Раз у сусідньому дворі гралось весілля. Бубон бухкотів, скрипки цигикали-вили, люди співали, гомоніли, танцювали... Серед того ґвалту та крику донеслася до його уха якось незнарошне виведена скрипачем ноточка... Струна забриніла сумно-сумно, вирвався з-під неї плакучий болізний голос. Глибоко він уразив Івана Микитовича, мов рідна мати заглянула у його сирітську душу, мов сестра-жалібниця привітала в час негоди... «Хоч по тсю, - мовив він сам собі, провівши рукою по горлянці, - а вже достану скрипку, буду вчитись грати».

Добувши скрипку, Іван Микитович потонув у хвилі голосів. Опріч скрипки, не мав він одради, не було у його втіхи. На службу бігав задля того, що служба давала йому хліб, списував там, скільки зміг, паперу, почуваючи в скрипі пера заводи струни. З служби біг якомога, звертаючи кожному з шляху, біг попідтинню, як злодій, мерщій на кватирю; там чи перехопив чого, чи ні - зараз за скрипку... Тоді все на світі мерло задля нього, він і сам не пам'ятав про себе... Хвилі голосів підхоплювали його душу, як легенький човен хвилі синього моря, і несли не знать куди, не знать нащо... Він нісся за ними, як дух, у безкраї простори тонів, він з ними плакав і сміявся, сумував і радів... То було божевільне поривання наболілої душі, нерозгадне почування повного серця, котре він не знав, як збути, і переливав у голоси плакучих мелодій.

Перше всього почав він з пісень. Тихий, журливий голос, безкрая туга, що проймає наскрізь і скаменіле серце, припали якраз до його тихого, боязливого норову. У плачу тих пісень він веселив свою душу, намагаючись виграти їх найвиразніше. Трохи-потроху, виграючи одну пісню за другою, він почав зводити їх докупи, зв'язувати їх голоси, спершу одні плакучі, а далі роздвоював їх плач веселими танцюристими перебоями; далі ввів ще й вимову повсякчасного слова, намагаючись якнайвиразніше виграти слова ляку, реготів, лютощів... І вийшло з того вигравання щось неабияке, ще ніколи не чутне, що міцно хапало за серце, глибоко проймало душу. Як той павук-ткач тче з своєї тонкої павутини дивні кола сітин, так він з голосів витикав, виливав життьове по-буття з його гореньком і радощами, з його нудьгою і веселощами. Слабий

тілом, боязкий норовом, він виявляв велику міць у грі і корив тим самі запеклі душі, закаменілі серця; вони перед ним схиляли свою горду голову і лили теплі сльози. Іван Микитович - зінське щеня, як прозвали його товариші по службі, прикмета їх жартів та глуму старших, - став потрібним чоловіком при кожному бенкеті, при кожній гулянці, які часто й густо відбували старенькі столоначальники ради своїх теж немолодих дочок, що вони бажали накинути на шию хоч першому стрічному чоловікові, аби він був чиновник. Він став дивовижею, прикметою турботні та клопіт усіх панянок. Кожній з їх бажалося то сим, то тим догодити свойому укоханому скрипачеві, котрий, водячи смичком по німих струнах, то викликав у них сльози та радощі, то лоскотав танцюристу жилочку.

– Чи Іван Микитович що їв?
– знай, літало питання по хаті.

– Ану, лишень, Ванюшка, - казав хазяїн, столоначальник, пузатенький і червоний, як рак, старенький, коли його чай з приливкою і геть-то розбирав, - ану, лишень, годі тобі все панянкам та панянкам вигравати, заграй лишень і нам, старим!.. Ти знаєш - такої, щоб аж жижки двигтіли! Щоб самі ноги носили!..

Іван Микитович рубав дудочки, або горлиці, або козачка, а батьки садили по хаті закаблуками так, що аж стеля гула! Пузаті, коротконогі, вони качалися, мов качани, то навприсядки, то з викрутасами. Вся молодіж стояла попід стінами, дивилася, сміялася, а іноді й собі, піднявши поли сертуків, пускалася навприсядки; хто не танцював, то хоч вигукував та пристукував ногами... Серед того галасу та стуку Іван Микитович заливався солов'єм, розкочував немов горох по долівці, то гув, як забій у дзвона.

– Годі! годі!
– кричав, переводячи духа, господар.
– Музико! годі, перестань! Іди пий!

Іван Микитович переставав грати.

– Іди пий!
– кричить знову господар.

– Я ж не п'ю...
– несміло гугнявив Іван Микитович.

– Погань! Ще й воно комизиться! Пий, коли велять!

– Їй-богу, я нічого не п'ю, - присягався Іван Микитович. Господар не слухав і, наливши чарку, давав пити.

– Пий, бісеня!
– гукав він на його.

– Вони ж, папо, нічого не п'ють. Навіщо ви силуєте?
– казала котра-небудь з дочок батькові.

– Не п'ють! Силуєте!
– передражнював її батько.
– Ну, не хоч пити, то ось що з'їж!
– казав батько, підсовуючи під ніс Івану Микитовичу дулю.

Вихор реготу обхоплював хату. А Іван Микитович як не плаче... «За мою працю та така дяка», - думав він, і сльози виступали на очах. Що якби сила та воля, так би і дав у пику бісовому пузаневі!.. Погляд його темнів, брови насуплювалися.

– За що ви зобиджаєте Івана Микитовича?
– знову приставала дочка до батька.
– Господи!

– Господи!
– знову передражнював дочку він.
– Ну, не хочеш, бісеня, пити, то грай же!

Іван Микитович знову грав, молоді танцювали, а старі сиділи, дивилися на танці, слухали вигравання та сопли тяжко.

– Ну та й гра ж, бісів син!
– кричав батько, коли затихали танці і розливалися одні заводи скрипки.
– Ну, всю тобі душу так і перевертає!.. І де він навчився так? Де ти навчився грати?
– грізно допитував Івана Микитовича.

– Сам, - покірно мовив той.

– Талан!., талан, Іване Мойсійовичу, - казав батько якому-небудь пузатенькому, як і сам, столоначальникові, - без талану нічого не подієш... А й то правда: що з сього талану? Пограєш, пограєш, а їсти все-таки нічого! Я сам учився замолоду грати, та спасибі батькові, як побив мені скрипку, то я й кинув. Бо що б з мене було? Чи мав би я те, що тепер маю?.. Шкода!.. Учитися грати тільки великим дукам, від нічого робити, а не нам. Нам треба на пері грати: перо - наша скрипка, наш хліб, а то все - дурниця! Наплюй, та й годі... Я добре знаю, що коли б і сей йорж покинув свою скрипку та почав краще службу пильнувати - ого! при його талані далеко б пішов, а то так і пропаде, так і зслизне, як руде мишеня. Се ще гра, поки молодий та не обридло, а там, як побаче, що багато води утекло, почне пити... Знаємо ми сих скрипачів... Що скрипач та швець - перший пиєць!

– Та-а-к!
– позіхаючи, одмовляв Іван Мойсійович.
– Отже щось спати хочеться.

– Чи не випити б нам по марусин поясок? Як ви думаєте? Батько схоплювався, і пішло чаркування. А там знову танці, крики, співи...

Не злюбив Іван Микитович сих бенкетів, не злюбив ні своїх товаришів, ні старших. Вони щодня приносили тугу та жаль до його серця, тільки кололи його гіркими глузами та посміхами - ніхто його не піддержував, ніхто не хотів пораяти нічого, хоча усі в часи гулянки й хвалили його гру. Гірко йому ставало на душі, важко на серці, він тікав ласки панянок: вони йому здавалися нещирими. Як черв'як, заритий під землею, знаходе там свою втіху, а, витягнений на світ білий, болізно в'ється і швидко пропадає, так Іван Микитович почував себе між чужими - кожного боявся, кожного соромився, і тільки дома, на кватирі, він був сам по собі.