П'ятнадцятирічний капітан
Шрифт:
Величезна діра на носі «Вальдека» свідчила про місце фатального зіткнення. Завдяки тому, що човен дав крен, пролам піднявся на п’ять-шість футів над водою – ось чому «Вальдек» не затонув.
На палубі – жодної живої душі.
Собака, полишивши борт, дістався палубою до відчиненого центрального люка і продовжував гавкати, то опускаючи голову в люк, то обертаючись до прибулих моряків.
– Схоже, цей пес не єдина жива істота на кораблі, – зауважив Дік Сенд.
– Я теж такої думки, – відповів капітан Халл.
Шлюпка пливла тепер вздовж борта, зануреного у воду. Найперша ж сильна хвиля неодмінно відправила б «Вальдек» на дно. На палубі бригантини начисто зметено все. Стирчали лише основи грот-щогли та фок-щогли, не вище двох футів над палубою. Очевидно, щогли зламалися під час зіткнення і впали за борт, потягнувши за собою вітрила та снасті. Проте у воді навколо човна не було видно жодних уламків, що означало єдине: катастрофа на «Вальдеку» відбулася декілька днів назад.
– Якщо люди вціліли після кораблетрощі, – сказав капітан Халл, – то, найімовірніше, вони загинули від спраги та голоду, адже камбуз заповнено водою. Напевно, на борту залишилися самі трупи.
– Ні! – вигукнув Дік Сенд. – Ні! Пес не став би так гавкати. Тут є живі.
І він покликав собаку. Розумний пес одразу зісковзнув в море і, заледве перебираючи лапами від слабкості, поплив до шлюпки. Коли собаку затягнули до неї, він жадібно накинувся, але не на сухар, що йому протяягнув Дік Сенд, а до цеберка з прісною водою.
– Бідолашний пес помирає від спраги! – викликнув Дік Сенд.
В пошуках місця для найлегшого причалювання, шлюпка відійшла від палуби напівзатонулого корабля на декілька футів. Пес, очевидно, вирішив, що його рятівники не хочуть піднятися на палубу, оскільки він схопиів Діка Сенда за край куртки і знову голосно і жалісно заскавчав.
Рухи собаки і його скавуління були зрозумілими краще за будь-які слова.
Шлюпка наблизилася до крамболу [13] лівого борту. Матроси надійно закріпили її і капітан Халл з Діком Сендом плигнули на палубу одночасно із собакою. Не без труднощів, повзком дісталися вони центрального люку, що виднівся між уламками щогли, і спустилися в трюм.
В напівзатопленому трюмі не було ніяких товарів. Вітрильник йшов виключно під балластом; тепер пісок пересипався на лівий борт і своєю вагою втримував човен на боку. Надії на цінний вантаж не справдилися. Тут не було чого рятувати.
13
Бейдевінд – курс, за якого кут між напрямом вітру і рухом судна становить менше 90.
– Тут нікого немає, – сказав капітан Халл.
– Нікого, – підтвердив Дік Сенд, заглядаючи в передню частину трюма.
Але пес на палубі заходився гавкотінням, наполегливо намагаючись привернути увагу людей.
– Повертаймося, – сказав капітан Халл.
Вони піднялися на палубу.
Собака підбіг до них і почав тягнути до юта [14] .
Вони пішли за ним.
Там, на підлозі кубрика [15] , лежало п’ять чоловік – ймовірно, трупи. При яскравому світлі, що проникав через ґрати, капітан Халл побачив, що це були негри.
14
Ют – кормова частина палуби корабля
15
Кубрик – житлове приміщення для команди.
Дік Сенд переходив від одного до іншого. Йому здалося, що безталанні ще дихають.
– На борт «Пілігрима»! Всіх на борт! – наказав капітан Халл.
Було покликано усіх матросів, що залишилися в шлюпці. Вони допомогли винести потерпілих від кораблетрощі з кубрика.
Це не було легко, проте через декілька хвилин всіх п’ятьох спустили до шлюпки. Ніхто з них не приходив до тями. Можливо, кілька краплин бальзаму и ковток води зможуть повернути їх до життя.
«Пілігрим» стояв в дрейфі всього за пів-кабельтова і шлюпка швидко підпливла до нього.
За допомогою каната, спущеного з грот-щогли, потерпілих один за одним підняли на палубу «Пілігрима». Не забули й собаку.
– Ох, бідолашні! – скрикнула місіс Уелдон, побачивши п’ять розпростягнутих непорушних тіл.
– Вони живі, місіс Уелдон! – сказав Дік Сенд. – Вони ще живі! Ми врятуємо їх!
– Що з ними трапилося? – запитав кузен Бенедикт.
– Зачекаємо, поки вони прийдуть до тями, і тоді вони самі розкажуть свою історію, – відповів капітан Халл. – Але перш за все необхідно дати їм води, в яку додаймо краплину рому. – І, повернувшись до камбузу, він голосно крикнув: – Негоро!
Почувши це ім’я, пес весь витягнувся, неначе виконуючи стійку, глухо загарчала, а її шерсть стала дибки.
Кок не з’являвся і не відповідав.
– Негоро! – ще голосніше крикнув капітан Халл.
Негоро вийшов з камбуза.
Заледве він зробив крок, пес плигнув, намагаючись вчепитися йому в горло.
Португалець відбив напад кочергою, яку прихопив, виходячи з камбуза. Два матроси схопили собаку.
– Ви знаєте цього собаку? – запитав кока капітан Халл.
– Я?!? – здивовано вигукнув Негоро. – В житті не бачив!
– Як дивно! – прошепотів Дік Сенд.
Розділ четвертий. Врятовані з «Вальдека»
Работоргівля все ще широко розповсюджена на території Екваторіальної Африки. Попри те, що узбережжя континенту патрулюють англійські та французькі військові кораблі, работорговці продовжують вивозити із Анголи та Мозамбіку чорношкірих невільників. «Чорний товар» ще доволі популярний в багатьох країнах, на жаль, навіть в країнах цивілізованого світу.
Капітан Халл знав про це.
Хоча й та частина океану, де зараз знаходився «Пілігрим», пролягала осторонь від маршрутів, якими зазвичай користуються кораблі поневолювачів, капітан Халл вирішив, що, вочевидь, негри належали до партії рабів, яку «Вальдек» віз на продаж в одну із колоній Тихого океану.
«Пілігрим» з великою увагою поставився до врятованих негрів. Місіс Уелдон за допомогою Нен та Діка Сенда напувала їх із ложки свіжою водою, якої, вочевидь, вони не бачили декілька днів.
Врешті-решт вода та трохи юшки повернули бідолах до життя. Один із них, на вигляд старий шістдесяти років, незабаром вже був спроможним відповідати на питання. Він володів англійською.