П'ятнадцятирічний капітан
Шрифт:
– Що сталося з «Вальдеком»? – найперше запитав капітан Халл. – Він зіткнувся з іншим кораблем?
– Приблизно десять днів назад, вночі, коли всі спали, на нас наскочив якийсь корабель, – відповів старий негр.
– Що сталося з командою «Вальдека»?
– Я не знаю. Коли ми піднялися на палубу, там вже нікого не було, сер.
– Як Ви гадаєте, екіпаж «Вальдека» встиг перебратися на борт того судна, з яким ви зіштовхнулися?
– Маю надію, що так все і сталося, сер.
– Цей корабель, після зіткнення, не зупинився, аби підібрати постраждалих?
– Ні.
– Можливо, він затонув?
– О, ні! – заперечив старий негр. – Ми бачили, як він зникав у пітьмі.
Те саме підтвердили і інші врятовані з «Вальдека». Наскільки це здавалося неймовірним, проте нерідко трапляється, що капітан корабля, з провини якого відбулося зіткнення, поспішає щезнути з місця катастрофи, нехтуючи бідолахами, приреченими через нього на смерть, і яким він навіть не намагається надати допомогу!
На осуд заслуговує навіть візник, який, наїхавши на перехожого, намагається зникнути, полишаючи жертву власної неуважності на інших. Постраждалому від нещасного випадку на вулиці швидко нададуть першу допомогу, але як бути з тими, хто покидає напризволяще потерпілих у відкритому морі? Такі особи знеславлюють рід людський!
Капітан Халл міг би згадати багато випадків такої немилосердної жорстокості. Він повторив місіс Уелдон, що, якими б жахливими не були подібні випадки, на жаль, вони трапляються і доволі часто.
Потому він продовжив:
– Звідки йшов «Вальдек»?
– Із Мельбурна.
– Отже, ви не раби?
– Ні, сер, – випроставшись, жваво відповів негр. – Ми мешканці штату Пенсельванія, громадяни вільної Америки.
– Друзі, – промовив капітан, – знайте, що на борту «Пілігрима», американського корабля, ніхто не наважиться відняти у вас вашу свободу.
Дійсно, п’ятеро негрів, врятованих «Пілігримом», були із штату Пенсильванія. Найстаршого серед них продали в невільники у віці шести років. Із Африки його доставили в Сполучені Штати, де він вже давно отримав свободу. Його молодші супутники народилися вільними і ніхто з білих не мав права називати їх своєю власністю. Вони навіть не знали тієї мови, яку використовували негри до війни [16] , мови, в якій не існувало відмінювання і всі дієслова вживалися в неозначеній формі. Ці негри покинули Америку вільними громадянами і вільними громадянами поверталися назад.
16
Мова про Громадянську війну 1861–1865 років між північними та південними штатами на території сучасних Сполучених Штатів Америки. Північні штати офіційно скасували рабство чорношкірих.
Вони розповіли капітану Халлу, що влаштувалися на плантацію до якогось англійця неподалік Мельбурна, Південна Австралія. Вони пропрацювали там три роки і, назбиравши грошей, та із закінченням строку дії контракту вирішили повернутися на батьківщину.
Вони заплатили за проїзд «Вальдеком» як звичайні пасажири і 5-ого січня покинули Мельбурн. Через сімнадцять діб, вночі, «Вальдек» зіткнувся з якимось великим пароплавом.
Негри спали в цей час. Вони прокинулися від сильного поштовху. Коли через декілька секунд вони вибігли на палубу, щогли вже були за бортом, а «Вальдек» лежав на боці. Він не затонув тільки тому, що в трюм потрапили порівняно небагато води.
Капітан та команда «Вальдека» щезли: напевно, деяких скинуло в море, інші вчепилися за снасті пароплава, що після зіткнення з «Вальдеком» поспіхом зник.
П’ятеро негрів залишилося на напівзатонулому човні за двісті тисяч миль від найближчого суходолу.
Найстаршого звали Томом. Супутники визнавали його своїм керівником. Том завдячував цьому не лише завдяки віку, а й своєю енергію та багатому досвіду, накопиченому за довге трудове життя. Інші негри були молодими чоловіками років двадцяти п’яти – тридцяти. Звали їх: Бат, Остін, Актіон та Геркулес.
Всі четверо були високі на зріст, з широкими плечами – на невільничих ринках Центральної Африки за них віддали би високу ціну. Попри те, що зараз вони були зморені та виснажені, в око все ж таки впадала могутня постава цих чудових представників витривалої чорної раси, а також відчувалось певне виховання, отримане ними в одній із багатьох шкіл Північної Америки.
Отже, після катастрофи Том та його товариші залишилися самі на потрощеному судні. Вони не мали змогу ні виправити шкоду, завдану «Вальдеку», ні покинути його, оскільки обидві шлюпки було розбито. Врятувати їх могла лише зустріч з якимось кораблем. Втративши керування, «Вальдек» став іграшкою в руках вітру та течії. Цим пояснюється, чому «Пілігрим» зустрів вітрильник далеко від його маршруту, набагато південніше від звичайних шляхів кораблів, що прямують із Мельбурна до Сполучених Штатів.
Протягом десяти днів, які пройшли з моменту катастрофи до появи «Пілігрима», п’ятеро негрів харчувалися продуктами, що знайшли в буфеті кают-компанії. Діжки з питною водою, що розміщувалися на палубі, розтрощило під час зіткнення, а камбуз, в якому можна було б знайти щось їстівне, повністю залило водою.
На дев’ятий день Том та його товариші, страждаючи від нестерпної спраги, втратили свідомість, тож «Пілігрим» нагодився дуже вчасно.
Том коротко розповів все це капітану Халлу. Сумніватися в правдивості оповідання старого негра не було потреби. Факти промовляли самі за себе, та й супутники Тома підтверджували його слова.
Вочевидь інше створіння, врятоване з затонулого корабля, повторило б те саме, якби мало дар мови. Маємо на увазі собаку, який так сильно розлютився, коли побачив Негоро. Цю ворожість тварини до корабельного кока неможливо було пояснити.
Дінго – саме так звали собаку – належав до породи крупних сторожових собак, які розповсюджені в Новій Голандії [17] . Однак, капітан «Вальдека» придбав Дінго не в Австралії. Два роки тому він знайшов напівмертвого пса на західному узбережжі Африки, поблизу гирла річки Конго. Йому сподобалася прекрасна тварина і він взяв його до себе на корабель, проте Дінго не прив’язався до нового господаря. Складалося враження, що він тужить за колишнім господарем, з яким його сильцем розлучили і якого неможливо було відшукати в цій безлюдній місцині.
17
Нова Голландія – колишня назва Австралії.
Дві літери, «С» та «В», на нашийнику – все, що пов’язувало собаку з її минулим і які залишалися таємницею для нового хазяїна.
Дінго був великим, сильним собакою, значно більшим від піренейських собак і міг вважатися чудовим взірцем новоголандської породи. Коли він спирався на задні лапи та закидав голову, ставав зростом з людину. Мускулястий, сильний, жвавий, він був одним із тих собак, які, не вагаючись, нападають на ягуара або пантеру та не лякаються сутички з ведмедем. Дінго мав темно-руду густу шерсть з білими плямами на писку, довгий хвіст, пишний та гнучкий наче в лева. Розлютившись, такий пес міг виявитися небезпечним ворогом. Зрозуміло, чому зустріч з ним не викликала у Негоро ентузіазму.