Панi Ка
Шрифт:
Тонкі губи, ніс, насуплені брови, метушливий погляд – усе в обличчі цієї жінки свідчило про її вразливість. У поведінці клієнтки Рустем вловив схильність до психічних відхилень: неврозів, маній і навіть до шизофренії, але таке було йому лише на руку. З подібними людьми легше працювати. Катерина не стала винятком і відразу полегшила завдання. Не вимагала доказів його здібностей, як до цього часом робили хитріші клієнти, змушуючи розповідати про їхнє минуле й мету візиту. Жінка розповіла все сама. Було помітно, що вона вже впала у відчай і панічно шукала порятунку.
– Розумієте, я відчуваю, що висихаю… Але воно поки що не зачіпає мене по-справжньому, воно чогось вичікує… Мій чоловік сім років тому просто зник у підвалі… Він займався там чимось недобрим, теж був магом!
Рустем подумки відзначив, що чоловік її зник того ж року, коли вмерла його дружина. «Дивний збіг!» – подумав він. Дрібниця, але чомусь вона відклалася в думках. Якісь незрозумілі, безглузді випадковості.
– Пані Катерино, заспокойтеся! Що в домі відбувається зараз? – він спробував відволікти жінку від дивного зникнення її благовірного. Незручно було спостерігати за її переживаннями. Він ще не встиг зрозуміти цю людину, підібрати ключа до її душевного світу. Попри свою депресивну поведінку, Катерина все-таки не нагадувала психічно хворої. Хоча й виключати щось подібне було не варто.
Вона недбало витерла сльози долонями й підняла обличчя. Воно було все в дивних плямах. Тінь, що падала від Рустема в хисткому полум’ї свічки, змусила його подумати, що то в жінки потік макіяж. Але… На її обличчі не було макіяжу! Рустем придивився пильніше, й волосся знову заворушилось у нього на потилиці, так само, як і вчора, під час дощу. Обличчям Катерини була розмазана кров. Рустем вдивлявся знову й знову, намагаючись з’ясувати, чи не примарилося йому, та щоки жінки, яка розповідала далі, справді були забруднені кров’ю. Холодок пробіг його шкірою, а власна кров мовби застигла в жилах. Подих перехопило, думки неначе захиталися на хвилях. Та попри свою фобію, Рустем був таки сильним чоловіком і міг приховати своє самопочуття. Він змалечку звик це приховувати, адже чоловік, який боїться крові, може здаватися іншим слабким. Не можна виказувати власну слабкість і в його роботі, адже клієнти шукають підтримки, яку може надати лише сильна людина. Сильний у всьому – значить, сильний екстрасенс.
– Що у вас на обличчі? – насилу вичавив він із себе. – Це кров?
Катерина стрепенулася, дістала із сумочки люстерко й глянула в нього.
– Ну ось! – підтвердила вона. – Кров! Ось до чого Воно мене доводить! Так часто буває! Раптом з носа кров потече, а то ще буває запаморочення, навіть свідомість іноді втрачаю. Відчуваю, ніби з мене енергію щось забирає. – Катерина дістала носовичок і заходилася відтирати кров з обличчя. – До лікарів зверталася, діагнозу жодного поставити не можуть, кажуть, що я здорова. Та я й сама знаю, що здорова! Якби ж на голову хвора – так теж перевірялася: здорова! Хочете, довідку покажу? – гірко посміхнулася Катерина. Рустем проігнорував запитання, і вона, не замовкаючи, виклала на стіл папірець із печатками. – У мене ж раніше багато друзів було, вони всі хотіли допомогти мені, знали мою ситуацію, але всі зникали у мене в підвалі. Знають, що дім у мене великий, зупинитися є де… Приїдуть, спробують щось з’ясувати, зрозуміти, що відбувається, а сутність усіх поглинає. Тепер нікого не лишилося, допомогти нема кому, єдина надія на вас.
«Ні, все-таки хвора, – подумав Рустем. – Таку маячню меле… Звідки в неї друзі? Що значить «зникають»? У них що, родичів нема? Поліція б там уже все догори дном перевернула… – погляд його звернувся до розкладеної на столі довідки. – Якщо хвора, то це тоді що? Як таке можливе? Не розумію…».
– Я бачу, відчуваю, що вже виснажена… Воно скоро мене вб’є… – жінка знову затулила обличчя долонями й заплакала. Рустем напружився, знову очікуючи кривавих сліз, та коли Катерина підняла до нього обличчя, воно було чисте. – Допоможіть мені, Рустеме Ібрагімовичу! Ви сильний екстрасенс! Я навіть і не думала ні про кого іншого, коли зважилася просити допомоги, зрозуміла, що лише до
Катерина замовкла на мить, мовби прочитавши його думки, й почала знову:
– Ви знаєте, гроші з собою на той світ не забереш! У мене більше нікого немає. Просто хочу спокійно віка дожити. Все, що лишилося, за це віддати готова! Ось я принесла… – вона заметушилася, полізла в сумочку. – Тут п’ятнадцять тисяч доларів, – жінка виклала пачку стягнутих гумкою купюр і накрила їх долонею. Її погляд був уже цілком притомним, вона примружилась і глянула Рустемові просто у вічі. – Але… Ви тільки не ображайтеся, ми всі люди, нас усіх нечистий спокушає… Я не суддя, мені головне, щоб результат був! Я не все принесла… Ще десять тисяч віддам, коли допоможете! – голос у неї затремтів, і Рустем збагнув: якщо натиснути, вона принесе й решту, аби лишень узявся.
Але її рішучість і надмірна зацікавленість змусили його стриматися. Насправді Рустем узявся б до справи, навіть якби жінка пропонувала тільки п’ять тисяч. Але сума, названа Катериною, змусила його радісно затримати подих. Саме стільки йому потрібно! Оце-то збіг! Та Катерина не вмовкала:
– Та якщо знадобиться, я й дім продати можу, аби лишень живою зостатися!
Приплив жадібного захвату опанував Рустема. «Зупинися! Потім! Усе потім! Пізніше подумаю!» – зусиллям волі він припинив потік радості, аби не припуститися помилки. Гроші майже у нього в руках, але жінка вочевидь не сповна розуму, в неї можуть виявитися родичі, які потім напишуть заяву в поліцію, мовляв, шахрай обдурив психічно хвору людину. Тут слід діяти обачно. «Є п’ять тисяч, з цього й будемо виходити! – думав Рустем. – Доведеться їхати до неї, дивитися підвал, чистити будинок. Ще десять штук зароблю, а це все, що мені потрібно…. Ну, а щодо будинку… Побачимо».
– Добре, Катю, я тобі допоможу, – екстрасенс заговорив поблажливо-батьківським тоном. – Бачу, що людина ти серйозна. Звісно, гонорари в мене чималі, скажу відверто, за ті гроші, які ти пропонуєш, не до кожного поїхав би. Але тобі допоможу. Бачу, що ти потребуєш моєї допомоги, й ніхто, крім мене, не знайде ради на твоє лихо. Але доведеться зачекати! У мене є й інші клієнти, з якими маю скінчити роботу! Зможу виїхати до тебе тижнів за три…
– Та що ви таке кажете, Рустеме Ібрагімовичу… – стримано, ніби готуючись заплакати, перебила Катерина. – Не буде мене вже за три тижні… Помру я! Гаразд, давайте я вам ще тисячу шістсот доларів додам, щоб ви взялись якомога швидше! – вона жалібно глянула на Рустема. – Але це все, що в мене зараз є… Хотіла на життя собі залишити хоча б щось…
Рустем тяжко зітхнув.
– Та про що ти, Катрусю? Хіба ж ідеться про гроші? Не потрібні мені твої тисяча шістсот. Гаразд… Я всі зустрічі з клієнтами перенесу, продовжу з ними пізніше. Може, й справді, тебе потрібно рятувати в першу чергу! Завтра ще виїхати не зможу, а післязавтра точно виїду. Зранку. Дочекаєшся? – посміхнувся він.
Катерина посміхнулась у відповідь:
– Постараюся…
– Що значить «постараюся»? Ти вже зустрінь мене, будь ласка! Шістсот кілометрів їхати! Ти запиши мій особистий телефон, якщо виникнуть серйозні проблеми, набереш мене! Я попрацюю дистанційно, щоб хоч трохи тебе підтримати.