Панi Ка

Цыбульский Арман

6

– Нічого собі! Рустам Корай! Так незвичайно бачити вас не по телевізору!

– Рустем…

– Перепрошую?

– Мене звуть не Рустамом, а Рустемом!

– Ой, вибачте. Ім’я незвичне для українського вуха. – Доглянутий чолов’яга скинув посмішку з обличчя, на мить скривджений тим, що його виправили. Це був начальник місцевого відділку поліції, до якого Рустема привів черговий зі словами: «Глянь, Петровичу, хто

зі мною!» – Що ж привело вас у наші краї? Справу якусь розслідуєте?

Рустем посміхнувся, намагаючись допомогти чоловікові зрозуміти, що скривдити його не хотів, тому відповів приязно:

– У справі… Цього разу як приватна особа, без телебачення, але справа дуже серйозна. До вас по допомогу прийшов. Ви тут, напевне, все знаєте?..

Містечко, в якому опинився Рустем, було тихе та спокійне. Люди тут мешкали теж тихі й спокійні. Здебільшого. Звісно, траплялися інциденти, що вимагали втручання поліції, але, як правило, то були бійки між п’яними сусідами, молодіжне хуліганство, крадіжки. Кілька років тому сталося вбивство – чоловік застав дружину з коханцем, застрелив обох із рушниці. Але прибуття в містечко такого відомого екстрасенса, як Рустем Корай, викликало у Павла Петровича неабияке зацікавлення. Він відразу вирішив, що справа, якою займається Рустем, можливо, виявиться резонансною, і це надасть йому шанс засвітитися десь у столиці. Чи хоча б у Львові. А якщо навіть і ні, то й саме спілкування з Рустемом, передачі з участю якого так любить дивитися по телевізору його дружина, викликало у Павла Петровича відчуття, подібні до захвату. Допомогти він не відмовився, та коли Рустем запитав про дім Катерини, ентузіазм начальника згас, натомість його опанувала тривога. Екстрасенс це відразу помітив. Уже дорогою до дільниці він обмірковував варіанти розвитку подій, аби мати можливість вчасно зреагувати, тому й зреагував цілком правильно:

– Пане начальнику, Павле Петровичу… Як я вже сказав, прибув сюди за викликом приватної особи. Розумію, що, напевне, в будинку пані Катерини сталися певні події, які ви не змогли пояснити. Я вам обіцяю, що не привертатиму уваги вашого керівництва до цієї справи, не звертатимуся до нього, але якщо з’ясується щось, варте заохочення, не приховуватиму вашої неоціненної допомоги!

Начальник поліції за вдачею був людиною відкритою і привітною. Якщо його трохи розворушити, показати, що думки його відомі, він залюбки викладе карти на стіл. Та якщо виявиться, що Павло Петрович думає про інше, він викладе свої карти ще швидше. Рустем цього не передбачив, але йому пощастило.

– А якщо… Від вас, Рустеме, нічого не залежатиме? –

запитав Павло Петрович і, не дочекавшись відповіді, продовжив: – Від цієї пані Катерини можна очікувати чого завгодно! Я шість років тому сів у це крісло, а попередній начальник написав рапорт за власним бажанням, але без власного бажання! Тому, що просто не зміг знайти труп. А далі ще один. І знову люди зникли у неї , а не знайшли нічого! Я заступив на посаду, і ще п’ять років за це відповідав. На нервах постійно. А раптом і мене витурять? Мені до пенсії три роки лишилося! Нібито вже рік усе спокійно, аж тут ви! Як приватна особа! Добре, що хоч як приватна. Ви, Рустеме, знаєте що? Сьогодні ж із її будинку виїжджайте! Негайно! Я навіть місце в себе вам виділю, – ця думка дуже сподобалася начальникові. – От зрадіє моя жінка! Так! Я зараз машину вам організую, поїхали по речі, – Павло Петрович скочив зі стільця й рушив до виходу, вже готовий разом із Рустемом їхати до будинку пані Катерини.

– Павле Петровичу, та що ви! Я так не можу!

– Як це «не можу»? – розгубився начальник поліції.

– Не зможу виконувати свою роботу, якщо переїду з її будинку! Я маю перебувати там!

Павло Петрович обурено підвищив голос:

– Та ви хоч розумієте… – він затнувся, але таки продовжив. – Ну, а якщо й ви зникнете? Ви! Та з мене ж тоді справді три шкіри спустять! Де ж мені потім ще й вас шукати? Що робити? Ні, не буде цього! Поїхали! Через три роки приїздіть, я вийду на пенсію, й тоді робіть собі, що хочете!

– Стривайте! Павле Петровичу! Сядьте, будь ласка! – Рустем м’яко, але впевнено всадовив начальника назад за його робочий стіл, і той послухався, розуміючи, що силоміць нічого з ним не вдіє, доведеться домовлятися. – Послухайте мене, – вів він далі, – я вже тут і маю виконати свою роботу. Якщо ви мені розповісте всю історію, нічого для вас не зміниться. І якщо я… – Рустем скептично посміхнувся, хоча тривога поліцейського збудила в ньому приглушений страх, – якщо я маю зникнути, то це станеться в будь-якому випадку. Але! Якщо допоможете мені, то виявите себе як значно кращий начальник, ніж ваш попередник! Може, й на посаді вас підвищать, а там, гляди, й на пенсію не потрібно буде поспішати, адже путі Господні невідомі! Попрацюєте ще на гарній посаді. Та й пенсія буде вища. – Рустем заговорив упевненіше, відчуваючи, що спіймав начальника поліції на гачок. – Врешті-решт, і я не абихто! І не такі справи розплутував! Невже ви вважаєте цю справу складнішою за ті, що показують по телевізору?

Конец ознакомительного фрагмента.