Паразити свідомості
Шрифт:
У моїй кімнаті ми випили помаранчевого соку. Тут Райх зрозумів, чому я хотів, щоб наші голови були цілком тверезі Він навіть не закурив, як зробив би звичайно. Я подав йому згорток "Роздумів над історією" і показав наведений вище уривок. Сидячи поруч Райха, я перечитав цей уривок ще раз. Скінчивши читати, він підвівся і, не кажучи й слова, почав ходити по кімнаті.
Я заговорив перший:
— Ти розумієш, що коли це не божевільна маячня, то я, розповівши тобі про все, поставив під загрозу твоє життя?
Райх на те відповів:
— Це мене не хвилює. Моє життя й раніше було в небезпеці. Але мене цікавить, як близько небезпека. У мене немає твого досвіду: я не відчував так, як ти, присутності цих вампірів свідомості
— Я теж не можу. Я знаю не більше, ніж ти. В інших Вайсманових паперах повно роздумів про них, але нічого конкретного. Нам доводиться починати мало не з нуля.
Кілька секунд він уважно подивився на мене, а тоді сказав:
— Ти справді у це віриш?
Я відповів:
— Мені хотілося б не вірити.
Безглузда ситуація: ми розмовляли неначе два персонажі з роману Райдера Хаггарда. А проте все було реальне.
Ми поговорили про те, про се якихось півгодини, а тоді Райх сказав:
— Принаймні одне ми повинні зробити негайно. Ми обидва мусимо записати все це на магнітофон, а стрічку покласти сьогодні ввечері в банк. Коли щось станеться з нами вночі, це буде попередженням для інших. Адже думка про те, що ми обоє збожеволіли, буде малоймовірніша, ніж божевілля лише одного з нас.
Райх май рацію. Ми зробили запис на мій магнітофон, вголос читаючи уривки Вайсманових записів. Останнім говорив Райх. Він сказав, що не впевнений ще, чи божевілля це було, чи ні, але обидва ми схилялися до думки, що наш застережний захід цілком виправданий. Ми й досі не знали, як саме помер Вайсман, і в наших руках був його щоденник із записами, зробленими за день до самогубства, які звучали цілком нормально.
Зробивши запис, ми запечатали стрічку в пластмасову скриньку, спустилися вниз і вклали Її в нічний сейф банку Англо-Індійської уранової компанії. Тоді я подзвонив управителю додому, сказав, що ми вклали стрічку із записом важливої інформації в його нічний сейф, і попросив зберігати там стрічку доти, доки вона буде нам потрібна. З управителем ми порозумілися без труднощів: він подумав, що то була якась важлива інформація стосовно розкопок та Англо-Індійської уранової компанії, і пообіцяв особисто простежити за її надійним збереженням.
Я запропонував піти спати і пояснив Райхові, що паразити мають меншу силу над добре спочилим мозком. Ми домовилися тримати про всяк випадок лінію відеофону між нашими кімнатами ввімкнутою цілу ніч і розійшлися.
Хоч була всього десята година, я прийняв міцне снодійне і ліг спати. Мені не хотілося лежати й думати, і я відразу ж заснув. Мої думки були упорядковані й здисципліновані, я керував ними без особливих зусиль.
О дев'ятій годині наступного ранку Райх збудив мене й аж зрадів, побачивши, що зі мною все гаразд. Через десять хвилин він зайшов, щоб разом поснідати.
Саме тоді, сидячи в осяяній сонцем кімнаті й п'ючи помаранчевий сік, ми вперше ґрунтовно обговорили проблему паразитів. Наші голови були свіжі, розум — насторожі, і ми записали всю розмову на стрічку. Насамперед нас цікавило питання, скільки можна буде тримати наші знання в таємниці від них. Ми дійшли висновку, що дізнатися про це напевне у нас немає змоги. Але ж Вайсман протримався аж шість місяців — отже небезпека виникала не відразу. Навіть більше, вони знали, що Вайсман намагався розкрити їх, і чинили опір його спробам зосередитись на проблемі. Отже за ним вони стежили з самого початку.
З другого боку, я не відчував присутності чогось чужого й ворожого в той день, коли читав "Роздуми над історією", а опанувавши початкові панічні стривоженість і страх, відчув себе винятково здоровим, психічно й фізично. Я гуртував свої сили для боротьби. (Моя бабуся розповідала мені якось, що в перші дні останньої Світової війни люди почували себе щасливішими й дужчими, ніж будь-коли перед тим; тепер я зрозумів, у чому тут причина.)
Може, "вони" ще не розуміли,
Припустімо, казав Райх, що теорія Юнга правильна і що людство має один величезний "розум", безкраїй океан "підсвідомого". Припустімо далі, що паразити — істоти, які населяють глибини цього океану і остерігаються наближатися до його поверхні з остраху, що їх виявлять. У такому разі вони можуть роками не знати про те, що ми знаємо про них, якщо ми себе не викажемо, потривоживши їх так, як Вайсман.
У зв'язку з цим виникала проблема. Попереднього вечора ми вважали, що найоптимальніший шлях розширити наші знання про паразитів полягає в експериментуванні з психоделічними препаратами, які дадуть нам можливість досліджувати нашу свідомість. Тепер ми бачили, що це небезпечно.
Що ж робити? Чи існують інші шляхи вивчення свідомості? На наше щастя, Вайсман писав про це детально. Ми дізнались про все за один день, гортаючи "Роздуми над історією" сторінку за сторінкою. Феноменологія Гуссерля — ось той метод, який був нам потрібен. Гуссерль намагався картографувати "структуру свідомості" (або "географію", як казали ми) шляхом самого лиш свідомого відображення. Чим більше ми думали про це, тим більше схилялись до думки, що Гуссерль мав рацію. Якщо вам треба нанести на карту невідомий континент, скажімо джунглі Венери, то ви не витрачатимете час на тупцювання між деревами. Ви скористаєтеся відповідними приладами і своїм вертольотом. Але при цьому ви повинні вміти бачити, що внизу; наприклад, упізнавати болотисту місцевість за кольором тощо. Стосовно географії людської свідомості, то тут головна проблема полягає не в заглибленні в сфери підсвідомості, а у вмінні знаходити потрібні слова для того, щоб описати те, що знаємо. За допомогою карти я можу подорожувати з Парижа до Калькутти; без карти я можу опинитися в Одесі. Отже, якщо б у нас була подібна "карта" людської свідомості, то людина могла б досліджувати всю територію, що лежить між смертю і містичним баченням, між кататонією й геніальністю.
Спробую пояснити це інакше. Людська свідомість схожа на величезний електронний мозок, який може виконувати найскладніші дії. Але, на жаль, людина не знає, як керувати ним. Щоранку, прокинувшись, вона підходить до панелі керування цим величезним мозком й починає повертати ручки та натискувати кнопки. Абсурдність ситуації полягає в тому, що, маючи в своєму розпорядженні величезну машину, людина знає, як виконувати на ній лише найпростіші дії, як розв'язувати найочевидніші проблеми, як забезпечувати найбуденніші потреби. Щоправда, окремі люди, яких ми називаємо геніями, змушують цю машину виконувати набагато складніші й захопливіші завдання: писати симфонії, складати поеми, відкривати математичні закони. Ще інші люди, яких всього-на-всього одиниці, але які відіграють найважливішу роль у нашій історії, використовують цю машину для дослідження її власних можливостей. Вони використовують її для того, аби дізнатися, що можна з нею зробити. Вони знають, що ця машина здатна створити "Юпітера", "Фауста", "Критику чистого розуму" і багатомірну геометрію. А проте всі ці твори в певному сенсі були створені випадково або, принаймні, інстинктивно. Що ж… До багатьох наукових відкриттів люди дійшли випадково; але коли ці відкриття було зроблено, першим завданням учених було розкрити приховані закони, які лежать у їхній основі. Цей електронний мозок — найбільша з усіх таємниць; розкрити її — значить стати богом. Чи ж існує вища мета застосування свідомості, ніж дослідження законів свідомості? Оце і є значення слова "феноменологія", чи не найважливішого слова у словнику людства.