Паразити свідомості
Шрифт:
У всякому разі лише в двадцятому сторіччі ми чуємо нарікання великих митців на те, що "світ проти них" (Гайдна і Моцарта добре розуміли й належно цінували за їхнього життя). Як тільки митець помирає, зневага до його творчості розвіюється — вампіри втрачають свою владу над свідомістю людей, вони звертають свою увагу на важливіші для них речі.
В історії мистецтва й літератури після 1780 року ми бачимо наслідки боротьби з вампірами свідомості. Митці, що відмовлялися проповідувати доктрину песимізму і девальвацію життя, були знищені. Натомість очорнителі життя часто доживали до похилого віку. Цікаво, наприклад, порівняти долю життєненависника Шопенгауера з долею оптиміста Ніцше,
Окрім цих очевидних фактів, я не дуже багато дізнався про вампірів свідомості. Мені здається, що в невеликих кількостях вони завжди були на Землі. Можливо, християнське поняття диявола виникло внаслідок того, що люди інтуїтивно відчували, яку роль відігравали вампіри в історії людства: як вони намагалися оволодіти людською свідомістю і перетворити її на ворога життя і людства.
Проте було б помилкою звинувачувати вампірів у всіх нещастях людства. Людина — це тварина, яка намагається шляхом еволюції перетворитися на бога. Багато з її труднощів — "наслідок" цих зусиль.
У мене є своя теорія, яку я наводжу тут для повноти викладу. Мені здається, що у Всесвіті багато таких самих розумних генерацій, як наша, і всі вони намагаються еволюціонувати. На ранніх етапах еволюції будь-яка генерація зайнята головне тим, щоб підкорити собі навколишнє середовище, перемогти ворогів, забезпечити себе їжею. Але рано чи пізно генерація минає цей етап, і тоді вона спрямовує свою увагу всередину, на свою свідомість. "Свідомість моя — царство моє", — сказав Едвард Даєр. І коли людина розуміє, що її свідомість — це царство в найбуквальнішому значенні слова, що це величезний недосліджений край, тоді вона перетинає межу, яка відокремлює тварину від бога.
Я підозрюю, що вампіри свідомості час від часу знаходять породу розумних істот, яка вже майже досягла цієї точки еволюції і яка ось-ось відкриє в собі нову силу. Вони живляться її коштом, аж поки зведуть її зі світу. Наміри вампірів полягають не в тому, щоб знищити цих істот — бо ж, знищивши її, вони змушені були б шукати інших. Їхні наміри полягають у тому, аби якомога довше живитися величезною енергією, що вивільнюється внаслідок еволюційних зусиль. Отож вони будь-що намагаються перешкодити людині відкрити світи всередині себе і для цього спрямовують всю її увагу назовні. Я переконаний у тому, що війни двадцятого сторіччя — це сплановані акції вампірів. Гітлер, так само як і де Сад, був ще одним їхнім "зомбі". Руйнівна війна у всесвітньому масштабі для них невигідна, зате повсякчасні місцеві сутички та війни цілком відповідають їхній меті.
Якою була б людина, що знищила б або прогнала вампірів? По-перше, вона відчула б величезну психічну полегкість, подавивши пригніченість, високе піднесення енергії та оптимізму. Під час цього першого припливу енергії шедеври мистецтва створюватимуться десятками. Поведінку людства можна було б порівняти хіба що з поведінкою дітей, у яких завтра починаються канікули.
Енергія людини звернеться вглиб її свідомості. Отоді людина прийме спадок Гуссерля. (Показово, що саме Гітлер несе відповідальність за смерть Гуссерля, яка настала тоді, коли вчений був на порозі нових досягнень.) Вона усвідомить, що в неї є внутрішні сили, проти яких воднева бомба однаково що свічка. За допомогою можливо таких препаратів як мескалін вона вперше освоїть світ свідомості так само, як тепер вона освоює Землю. Вона досліджуватиме країни свідомості так само, як Лівінгстон і Стенлі досліджували Африку. Вона відкриє в собі багато "особистостей", і найвищі з них будуть такі, що її пращури назвали б їх богами.
У мене є ще й інша теорія, настільки безглузда, що я насилу зважуюсь про неї згадати. Я припускаю, що вампіри свідомості, самі не бажаючи того, являють собою знаряддя якоїсь вищої сили. Вони можуть, звичайно, знищити будь-яку породу, на якій паразитують. Але якщо порода усвідомить небезпеку, то наслідки будуть протилежні очікуваним. Однією з головних перешкод на шляху еволюції людства є людська нудьга, невігластво, звичка пливти за течією і полишати завтрашньому дню турботи про самого себе. В певному розумінні це становить більшу небезпеку (або, принаймні, перешкоду) для еволюції, ніж самі вампіри. Як тільки розумні істоти дізнаються про вампірів, битва вже наполовину виграна. Як тільки в людини з'являється мета і віра, вона стає майже непереможною. Тому вампіри являють собою ніби профілактичне прищеплення людини проти її власної байдужості та ледарства.
Однак усе це лише випадкові міркування… Набагато важливіше інше: як позбутися вампірів свідомості? Опублікування фактів нічого не дасть. Історичні факти нікого не переконають: їх просто знехтують. І все ж людям треба розкрити очі на те, яка небезпека їх чекає. Якщо піти найлегшим шляхом і виступити на телебаченні чи опублікувати серію газетних статей, то люди спочатку, можливо, й прислухаються до мене, але пізніше відвернуться, як від божевільного. Як у такій ситуації я можу їх переконати? Хіба що порекомендувати прийняти дозу мескаліну — інших шляхів я не бачу. Але ж хто дасть гарантію, що навіть мескалін дасть бажані наслідки? Бо якби це було так, то я б зважився вкинути велику кількість мескаліну в міську водогінну систему. Ні, це немислимо. З вампірами свідомості, готовими до нападу, не можна протиставити здоровий глузд, для цього він надто крихкий. Тепер я розумію, чому мої досліди у фірмі "Трансворлд косметікс" закінчилися так трагічно. Вампіри навмисне знищили тих людей, попереджаючи тим самим мене. Пересічній людині бракує розумової дисципліни, щоб протистояти їм. Ось чому така велика кількість самогубств…
Я мушу дізнатися більше про цих істот. Поки я нічого про них не знаю, вони можуть знищити мене. Коли ж у мене будуть знання, тоді я знайду й шляхи, як донести ці знання до людей.
Уривок, який я щойно навів, це, звичайно, не початок записів Вайсмана, я вибрав середню їх частину. "Роздуми над історією" це, по суті, розтягнені міркування про природу паразитів свідомості і про їхню роль в історії людства. Ці записи викладено у формі щоденника, щоденника думок, які безперервно повторюються. Враження таке, ніби автор намагається триматися якоїсь центральної лінії викладу матеріалу, але повсякчас збочує від неї.
Мене вразило те, що він міг так довго зосереджуватись. На його місці мені було б дуже важко приборкати свою знервованість. І я вирішив, що він просто відчув себе у відносній безпеці перед ними. Він переміг їх у першій битві і нетямився від радощів перемоги. Його головне завдання, як він казав, полягало в тому, щоб змусити людей повірити йому. Він не поспішав, вважаючи, що в нього ще є час. Карел знав, що коли він опублікує свої матеріали такими, як вони є, його вважатимуть за божевільного. В усякому разі він, як науковець, мав звичку вивіряти факти і поповнювати їх якомога перед публікацією. Спантеличило мене тоді й спантеличує тепер те, що він нікому не намагався звіритися, навіть своїй дружині. Само по собі це вже свідчить про своєрідний стан свідомості. Чи був він настільки певний своєї безпеки, що вважав за недоцільне поспішати? Чи, може, ця ейфорія являла собою ще одну вихватку паразитів?
Хоч би що там було, а він і далі працював над своїми записами, впевнений в остаточній перемозі… аж до того дня, коли вони довели його до самогубства.
Неважко здогадатися, що я відчував, читаючи записи Карела. Спочатку виникла недовіра, яка то зникала, то знову поверталася протягом цілого дня, а далі стурбованість і страх. Я, мабуть, відкинув би все це як божевільну маячню, якби не мій власний досвід, якби не відчуття, яких я зазнав на мурі Каратепе. Отож я був готовий повірити в існування вампірів свідомості. Але що далі?