Паразити свідомості
Шрифт:
Наші гості були хоч і спантеличен, але сповнені цікавості. Безумовно, наше відкриття стане найвидатнішим за всю історію археології. Звісно, якщо тут немає ніякої химери і якщо те, що показують прилади, — правда.
Досі найдавнішою відомою людині цивілізацією вважалася цивілізація індіанців масма, які жили на плоскогір'ї Маркагуасі в Андах, — 9000 років тому. Ми свого часу визначали вік базальтових статуеток за допомогою нейтронного приладу і тоді ж таки вирішили, що наші результати були неправильні; вони вказували на те, що цивілізація, якій належали базальтові статуетки, принаймні вдвічі старша за цивілізацію Маркагуасі.
Фуад і його друзі побули в нас до обіду, а о другій відлетіли. До цього часу вони вже встигли заразити мене своїм захватом з приводу нашого відкриття, і мені було неприємно, що я дав себе заразити,
Ми вирішили чекати прибуття повітряної платформи і не пересувати зонд власними силами. Було цілком очевидно, що нам збиралися надати значно більшу допомогу, ніж та, на яку ми розраховували, і тому не варто було витрачати сил та енергії. У нас був ще другий кріт, але ризикувати ним було нерозумно. Тому о пів на третю ми сиділи в тіні нижньої брами, пили оранжад і почувалися безробітними.
Через півгодини прибув перший журналіст — анкарський кореспондент газети "Нью-Йорк таймс". Райх розлютувався. Він подумав, що це турецький уряд поширив чутки про наше відкриття (пізніше ми дізналися, що журналістів повідомили ті кіноактори).
Райх зник у своєму наметі, а мене залишив із журналістом, досить приємним чоловіком. Виявилося, що він читав мою книжку про хетів. Я показав йому фотознімок і пояснив роботу зонда. Коли він запитав мене, що сталося з кротом, я відповів, що не знаю; наскільки я можу судити, крота вивели з ладу троглодити. Це була перша моя помилка. Другої я припустився, коли він запитав мене про розміри Абхотового блока. Я зазначив, що в нас немає доказів, які б свідчили, що це суцільний блок, хоча з обох боків від нього, здається, лежать такі самі блоки. Можливо, це релігійний монумент у формі величезного блока або, може, споруда на кшталт зікурату в Урі. Якщо це суцільний блок, то ми маємо вс підстави твердити, що тут йдеться про цивілізацію велетнів.
На мій подив жуналіст сприйняв мої слова серйозно. Він запитав, чи підтримую я теорію про те, що на Землі колись жили велетні, які загинули внаслідок якоїсь грандіозної катастрофи на Місяці. Я відповів, що мій обов'язок як ученого — без упередження сприймати будь-яку інформацію, аж поки будуть знайдені надійні докази "за" або "проти". Чи являє собою наше відкриття надійний доказ існування цивілізації велетнів, питав він далі. Я відповів, що говорити про це ще рано. Тоді він запитав, чи згоден я з тим, що звичайні люди могли пересувати такі величезні будівельні блоки, як блоки піраміди в Гізі або піраміди сонцю в Теотігуакані. І далі нічого не підозрюючи, я зазначив, що найбільші блоки піраміди в Гізі важать дванадцять тонн, а блок заввишки сімдесят футів може важити тисячу тонн. І тут-таки зауважив, що ми не маємо відомостей про те, як у давнину пересували кам'яні блоки піраміди Хеопса або, наприклад, кам'яні плити і стовпи Стоунхеджу; не виключено, що люди в ті часи знали набагато більше, ніж ми звикли думати…
Не встиг я закінчити розмову з кореспондентом газети "Нью-Йорк таймс", як прибули ще три вертольоти з журналістами.
Близько четвертої Райх змушений був вийти зі свого намету і показати журналістам механізм зонда. Робив він це із ледь прихованим роздратуванням. А о шостій обоє ми вже надірвали голос, даючи пояснення, і були страшенно втомлені. Ми знову полетіли в готель у Кадірлі, щоб спокійно повечеряти. Адміністраторові сказали до телефону нас не кликати. Але о дев'ятій до нас прорвався Фуад. Він розмахував свіжим номером газети "Нью-Йорк таймс". На першій сторінці було вміщено статтю під заголовком "Найбільше відкриття в світі". Зі статті випливало, ніби я вважаю, що ми відкрили місто велетнів і навіть припускаю, що ті велетні були чарівники і могли піднімати свої будівельні блоки вагою тисячу тонн за допомогою якихось дивних знань, що не дійшли до нас. Один мій відомий колега висловлював думку про те, що єгипетські піраміди і піраміди давнього Перу не могли бути споруджені жодним із відомих способів будівництва і що наше нове відкриття буде безперечним доказом цього. На зворотній сторінці газети було вміщено науково-популярну статтю якогось автора під назвою "Велетні Атлантиди".
Я запевнив Фуада, що нічого про велетнів не казав, принаймні у тому контексті, який навела газета. Райх пообіцяв подзвонити в "Нью-Йорк таймс" і виправити повідомлення. Відтак я непомітно прохопився до Райхової кімнати на останню чарку коньяку, звелівши коридорному всім казати, що мене нема вдома, навіть якщо б це був сам турецький султан.
Я сказав, либонь, достатньо, щоб читачеві було ясно, чому ми не могли протягом наступного тижня повернутися на місце розкопок. Турецький уряд виділив солдатів для охорони нашого обладнання; але в обов'язки солдатів не входило тримати відвідувачів на відстані, і вертольоти кружляли над Каратепе, неначе оси навколо меду. Готелі в Кадірлі були напхом напхані вперше від часу їх спорудження. Щоб не попадати на очі шукачам сенсацій та цікавим дармобитам, ми з Райхом намагалися не виходити зі своїх номерів. Турецький уряд доставив нам повітряну платформу через півдоби, але користуватись нею поки-що було неможливо. На другий день фонд Карнегі оголосив, що виділяє нам два мільйони доларів для будівництва тунелю; Світовий фінансовий комітет оголосив про виділення ще двох мільйонів. Нарешті турецький уряд погодився звести сорока-футову дротяну огорожу довкола Чорної гори; Американський та Радянський фонди також узяли участь у її зведенні, і менше ніж за тиждень огорожа була готова. Нарешті ми могли повернутися до роботи.
Однак тепер усе стало інакше. Відійшли в минуле спокійні пообідні відпочинки й нічні розмови в наметах. Солдати стояли на варті по всій горі. Видатні археологи різних країн закидали нас питаннями й пропозиціями. У повітрі гули вертольоти, яких утримували від приземлення остороги, що повсякчас передавалися по радіо із поспіхом спорудженої вежі керування — знову ж таки за участю Американського та Радянського фондів.
А проте наше становище було ніби не таке вже й погане. Група інженерів та техніків прикріпила зонд до повітряно платформи, що дало нам можливість миттєво одержувати дані над найважчими ділянками рельєфу. Турецький уряд постачив нас ще двома спеціально укріпленими кротами. Гроші та обладнання видавалися на першу нашу вимогу — ситуація, про яку мріє кожен археолог.
Протягом двох днів ми зробили чимало разючих відкриттів. Насамперед, дані зонда вказували на те, що ми справді відкрили поховане місто. Мури й споруди простягалися більше ніж на милю в обох напрямках. Чорна гора була приблизно над центром цього міста. А місто справді таки належало колись велетням. Блок Абхота не був ані спорудою, ані релігійним монументом; це був суцільний будівельний блок, витесаний з найтвердішого різновиду базальту; один з укріплених кротів відрізав шматок блока і видобув його на поверхню.
І тут нас почала переслідувати лиха доля. Через дві доби ми втратили одного із зміцнених кротів так само. як і першого разу. Він перестав реагувати на сигнали на глибині двох миль. Через тиждень ми втратили другого крота — обладнання вартістю півмільйона фунтів опинилося під товстим шаром землі. Далі сталося ще гірше. Оператор через неуважність утратив контроль над повітряною платформою і зонд розтрощив будинок, у якому перебували турецькі солдати. Вісімнадцятеро з них було вбито. Зонд залишився неушкоджений, але газетярі, які ще не вгамувались після перших сенсаційних повідомлень, не забарилися провести паралель з нещастями, що випали на долю експедиції Картера в 1922 році, з сенсаційними розповідями про "прокляття Тутанхамона". Один із моїх колег, на розважливість якого я цілком покладався, виступив з доповіддю про мої погляди на історію хетів. З його доповіді випливало, ніби хети Каратепе зуміли вижити завдяки тому, що за ними утвердилася слава чародіїв. Доповідь викликала нову хвилю сенсаційних повідомлень.
Саме під цю пору на порядку денному спливло ім'я Говарда Лавкрафта. Як і більшість моїх колег, я ніколи не чув про Лавкрафта, письменника-фантаста, що помер 1937 року. Після його смерті довго ще існував "культ Лавкрафта", великою мірою завдяки зусиллям приятеля Лавкрафта — письменника Августа Дерлета. Так ось цей Дерлет і написав Райхові листа, в якому зазначив, що ім'я Абхота Нечистого зустрічається в творах Лавкрафта і що Лавкрафт змалював його як одного із "Старих".
Коли Райх показав мені листа, я подумав, що це просто жарт. Однак розкривши літературний довідник, ми виявили, що Дерлет — це широко відомий американський письменник, якому вже за вісімдесят. Про Лавкрафта в словнику не говорилося нічого, але подзвонивши в Британський музей, ми дізналися, що такий письменник справді жив і справді написав твори, про які згадував Дерлет у своєму листі.