Паразити свідомості
Шрифт:
Райх мав дивовижний розум: він, здавалося, вміщав у собі всі важливі статистичні дані сторіччя. Я не люблю цифр. Слухаючи його, я відчув, що зі мною щось сталося. Неначе на мене дихнуло холодом, неначе я відчув на собі погляд якоїсь зловорожої істоти. Це тривало лише коротку мить, а все ж мене пройняв дрож.
Райх запитав:
— Тобі холодно?
Я похитав головою.
Коли він замовк на хвилю і подивився з вікна вниз на освітлену вулицю, я сказав:
— А все-таки, що не кажи, ми майже нічого не знаємо про людське життя.
Райх бадьоро відмовив:
— Ми знаємо достатньо для того, щоб іти вперед, а більшого чекати годі. Я все ж ніяк не міг забути отого відчуття холоду. А Райхові сказав:
— Зрештою, цивілізація —
Я мав на увазі Карела Вайсмана, і Райх це знав.
— А як же тоді пояснити оті балачки про потвори? — запитав він.
Я змушений був визнати, що цей момент не узгоджується з моєю теорією. Однак я був неспроможний позбутися холодних обіймів депресії, яка охопила мене. Навіть більше, я був наляканий. Мені здавалося, ніби я побачив щось таке, чого не зможу забути — до чого змушений буду повернутись. А ще мені здавалося, що на мене може напасти нервовий страх. Після півпляшки випитого коньяку я був страхітливо тверезий, відсторонено усвідомлюючи, що моє тіло таки трохи сп'яніло, що я перебуваю ніби осторонь від нього і не маю сили ототожнитися з ним. Мені в голову запала жахлива думка: кількість самогубств зростає через те, що тисячі людських істот "пробуджуються" так само, як і я, підносячись до усвідомлення абсурдності людського життя, і відмовляються жити далі. Сон історії наближається до кінця. Людство починає прокидатися; одного дня воно прокинеться остаточно, і тоді станеться масове самогубство.
Ці думки були такі страхітливі, що мені хотілося піти до себе в кімнату й обміркувати їх. Однак я змусив себе, проти своєї волі, висловити їх Райхові. Навряд чи мій приятель зрозумів мене повністю, але він бачив, що я у небезпечному стані, і з притаманною йому натхненною інтуїцією сказав саме ті слова, які могли відновити мій душевний спокій.
Він почав говорити про ту дивну роль, яку відіграють в археології випадковості; випадковості, які в художній літературі здавалися б безглуздими.
Він говорив про те, як Джордж Сміт виїхав з Лондона з абсурдною надією знайти глиняні таблички, які б могли доповнити поему про Гільгамеша, і як він справді знайшов їх. Він говорив про не менш "неймовірну" історію Шліманового відкриття Трої, про Леярдове відкриття стародавнього міста Калаха — говорив так, ніби невидима нитка долі вела тих людей до їхніх відкриттів.
Я визнав, що археологія більше, ніж будь-яка інша наука змушує людину повірити в чудо.
Рай підхопив і швидко розвинув цю думку:
— Але ж якщо ти згоден з цим, то мусиш визнати й те, що цивілізація — це не сновидіння. Сон логічний доти, доки він триває; коли ж ми прокидаємось, він утрачає логіку. Ти кажеш, що наші ілюзії накидають подібну логіку життю. Річ у тім, що історії Леярда, Шлімана. Сміта, Шампольйона, Роулінсона, Боссерта цілковито суперечать цьому. Вони просто відбулися. Це реальні життєві історії з такими неймовірними збігами обставин, які не придумає ніякий романіст…
Він мав рацію, і мені не залишалось нічого іншого, як погодитись. А коли я подумав про оту дивну долю, яка вела Шлімана до Трої, а Леярда до Німруда, я згадав подібні приклади із свого власного життя, наприклад, мою першу велику "знахідку" — паралельні тексти фінікійською, протохетською і нессійською мовами в місті Кадеші. Я й досі пам'ятав непереборне відчуття фортуни; якогось "божества, що по-різному визначає наші долі" (або принаймні якогось таємничого закону випадковості) — відчуття, яке охопило мене. коли я зшкрябував землю з тих глиняних табличок. Я ж бо знав, принаймні за півгодини перед тим, як знайти ті тексти що в той день зроблю визначне відкриття; і, увігнавши навмання заступ у землю, я не боявся, що змарную час.
Отож Райх менш ніж за десять хвилин спромігся оживити в мені оптимізм і здоровий глузд.
Я тоді не знав, що виграв свій перший бій із цатогванами.
(Примітка редактора. Від цього місця й далі магнітофонний запис доповнено автобіографічними нотатками професора Остіна з люб'язного дозволу бібліотеки Техаського університету. Ці нотатки було опубліковано окремо в "Збірнику" професора Остіна. Нотатки використано з єдиною метою — розширити матеріал магнітофонних записів які далі становлять приблизно десять тисяч слів.)
Тієї весни бог археології безумовно сприяв мені. Нам з Райхом працювалося разом так добре, що я вирішив найняти помешкання в Діярбакирі й залишитися там принаймні на рік.
А в квітні, за кілька днів перед нашим від'їздом до Чорної гори (Каратепе), я одержав листа від компанії "Стандард моторз енд інджініерінг", у якій працював Карел Вайсман. Автори листа сповіщали, що компанія має намір повернути мені велику частину Вайсманових паперів, і просили повідомити їх про моє місцеперебування. Я відповів, що листи мені можна надсилати на адресу Англо-Індійської уранової компанії в Діярбакирі; що ж до Вайсманових паперів, то я був би дуже вдячний, якби Їх надіслали або мені на лондонську адресу, або Баумгартові, який і далі перебував у Гемстеді.
Коли професор Гельмут Боссерт у 1946 році вперше під'їжджав до Кадірлі, найближчого до Чорної гори хетів "міста", йому довелося непереливки, місячи багнюку тодішніх ґрунтових доріг. У ті дні Кадірлі було крихітне провінційне містечко. Сьогодні це зручне і тихе невелике місто з двома чудовими готелями. Реактивним літаком звідси за годину можна перелетіти до Лондона.
Щоб дістатися звідси до Чорної гори (Каратепе), Боссерт мусив іти ще цілий день пастушачими стежками, порослими колючим чагарником. Ми ж на своєму вертольоті долетіли від Діярбакира до Кадірлі за годину, а тоді ще за двадцять хвилин до Каратепе. Райхове електронне обладнання було вже довезене сюди транспортним літаком сорок вісім годин до того.
Отут треба сказати про мету нашої експедиції. З Чорною горою, яка є частиною Анти-Таврського гірського хребта, пов'язано чимало таємниць. Так зване Хетське царство впало близько 1200 року до нової ери під ударами чужоземних орд, найвідомішими серед яких були ассірійці. Однак хетська культура на Каратепе, так само як і на Каршеміші й Зінджірлі, проіснувала ще п'ятсот років. Що ж відбувалося впродовж тих п'ятисот років? Яким чином зуміли хети зберегти свою культуру протягом такого довгого й неспокійного часу, коли їхня північна столиця Хаттусас була в руках ассірійців. Це була та проблема, якій я присвятив десять років свого життя.
Я завжди вірив у те, що розгадка цієї таємниці криється глибоко під землею, в надрах Чорної гори, і що її можна знайти, провівши розкопки. Адже саме внаслідок розкопок могил у Богазкеї були знайдені поховання культурного народу, давнішого від хетів аж на тисячу років.
Внаслідок розкопок 1987 року, я й справді виявив багато дивних базальтових статуеток, дуже відмінних від хетських скульптурних зображень — знаменитих биків, левів та крилатих сфінксів, знайдених на поверхні. Статуетки були пласкі й кутасті; в них проступало щось первісне, але ця первісність була зовсім не така, як у африканських скульптур, з якими їх час від часу порівнювали. На цих статуетках вирізьблено хетські, а не фінікійські і не ассірійські клиноподібні письмові знаки. Якби не ці знаки, я б подумав, що ті базальтові статуетки належать до зовсім іншої культури. Клинопис сам по собі становив ще одну проблему. Хоч наші знання хетської мови були досить повні завдяки дослідженням Грозного, а проте тут було ще чимало прогалин. Особливо часто ці прогалини траплялись у текстах, де йшлося про релігійний ритуал. (Уявімо собі, наприклад, археолога майбутньої цивілізації, якого загнав у безвихідь текст католицької відправи, зображення хреста і дивні скорочення). Отже ми вирішили, що написи на базальтових статуетках стосувалися майже виключно релігійного ритуалу, оскільки сімдесят п'ять відсотків з них були для нас не відомі.