Пархімове снідання
Шрифт:
– Ось тепер, Пархіме Уласовичу, поснідаєш собі добре! їж уволю, ніхто тобі не поміша… Усе до останнього поїм, та
Та з сим словом схопив корінець, та – кусь!… Жує, сердега!… Тут жує, а тут у ніс так і шпига, і сльози з очей так і біжать… Жує, жує – і не проковтне. Далі утер сльози, став віддихати, бо дух йому захвачує, і каже:
– Бач, як за пресучою жінкою давно вже не ласував, так ось ласощі і у горло не йдуть.
Та вп'ять стане їсти, то по три, то по чотири корінця вже пхає в рот, так що ж бо? Ні жувати, ні ковтати не можна, не йде у горло. Се бо був хрін! Де ж його можна їсти? Лихо нашому Пархімові! Вже скільки він не потрощив корінців, а кучка ні трошки не позначилась. Вже аж не зміг сидіти, приліг і за живіт береться… Відпочине-від-почине та вп'ять за хрін, і чуб йому мокрий, і пику аж роздуло, губи порепались, а він силкується їсти…
– Та й до біса ж я накупив сих ласощів, – казав, стогнучи та сльози втираючи, Пархім. – Але їм, їм – і кінця не видно. А сльози так і заливають!… Аж очі рогом лізуть!… Ох, лишечко!… Бачили чортові очі, що купували, їжте ж!…
От з такого-то Пархімового снідання пішла меж людей і приговорка.