Перстень Борджія

Нефф Владимир

— Гаразд, гаразд, закінчуймо, бо зрозуміло, що когось відповіднішого серед своєї елегантної і витонченої челяді я не знайду. Цей дженджик знає турецьку мову?

— Розмовляти не вміє, бо німий, — відповів управитель двору, щасливий, що султан виявив задоволення. — Але, за всіма ознаками, нашу мову розуміє.

Султан простяг руку, і гофмаршал вклав до неї сувій пергаменту.

— Ну ж бо, Гейго, — сказав султан. — Отут я за всіма правилами і звичаями поєдную тебе з такою чутливою, випещеною і перебірливою кралею, що й рівні їй немає, дочкою Гамді–ефенді, який оце лежить, геть очманівши від щастя, що несподівано впало на голову його дитяти.

— Милості, — застогнав історик. — Милості для моєї єдиної!

— Весільна угода вже написана in bianco [14] , —

вів далі султан, — залишається лише вписати твоє ім’я: оскільки ж ти його не маєш, бо Гейга це зовсім не ім’я, я мушу тобі якесь дати. З цієї нагоди в голові моєї величності промайнула думка, що я виявлю свій настрій і дотепність, назвавши тебе Маймун, що звеселило б усіх, бо, як відомо, Маймун по–арабському означає «щасливий» — а ти й справді щасливий наречений чарівної молодої — і разом з тим «мавпа», символ потворності. Але, дивлячись на тебе, я помічаю, що від тебе, крім смороду, віє ще якоюсь силою та серйозністю: тому й ім’я, яке ти отримаєш, буде сильним і серйозним. Поглянь, я міркую так: ти раб, але раб певним чином щасливий, бо це я, Пан Двох Святих Міст, моєю найвищою волею виніс тебе з підземелля, яке легко уявити собі схожим на пекло, зі смердючого багна, серед якого вмирають за півроку, тимчасом як ти, очевидно, завдяки особливій милості Аллаха, витримав там без шкоди три роки. Отже, я не помилюсь, давши тобі ім’я Абдулла, що означає «раб Божий», і сам своєю власною рукою, блаженний чоловіче, впишу його в угоду.

14

Начисто (іт.)

Султан простягнув руку, і гофмаршал подав йому приготоване очеретяне перо, вмочене в губку, просякнуту чорнилом, і Пан панів почав писати, не перестаючи розмовляти, і вже не вважав за потрібне притискати до вуст напахчену хустину, бо — о диво! — починав звикати до запаху піднятого з підземелля раба.

— Єдиним твоїм завданням, — сказав султан, — буде пестити свою молоду дружину і усіляко виявляти їй свою чоловічу міць, якщо ж баби–сповитухи, яких я найближчим часом вишлю для її перевірки, побачать, що вона залишилася недоторканою і що ти, всупереч моєму наказові, не скористався своїм чоловічим правом, ви обоє помрете в муках, ти і вона. Це все, що я хотів тобі зауважити; а що стосується баб–сповитух, про яких я згадував, то це звичайна справа, і вона відповідає всім звичаям; я навіть не маю нічого проти того, щоб блаженний Абдулла, раб Божий, запросив до себе лікаря, фахівця з прокази, щоб той дав йому необхідні мазі й ліки: як видно, моя доброта й ласкава поблажливість сьогодні не мають меж. А тепер бери перо, рабе Божий, і намалюй під угодою кружечок неписьменних.

Раб Божий послухався, а далі султан іще й власною рукою підтвердив, що цей кружечок намалював неписьменний раб Абдулла. Гофмаршал без церемоній стягнув з пальця батька нареченої перстень–печатку і притиснув до угоди — в цьому не було нічого дивного, бо в турецьких землях листи й угоди мало коли засвідчувались інакше, як печаткою — і раб Абдулла, раніше Гейга, та прекрасна Лейла поріднилися за всіма правилами: мусульманські дівчата, слід зауважити, не вибирають своїх женихів і бачать їх лише тоді, коли їм їх виберуть і покажуть.

АБДУЛЛА, РАБ БОЖИЙ

Тим часом прекрасна Лейла, чорноволоса й чорноока, сиділа у своїй кімнаті, декорованій шпалерами і заповненій розмаїтими речами, в домі Гамді, що стояв неподалік від сералю, у передмісті Бешикташ, і, не знаючи, що її чекає, але не сумніваючись, що це буде щось жахливе, у смертельній тузі плакала й молилася Аллахові, хоча добре знала, що цей Бог, хоч і наймилостивіший, ніколи не змінює своїх рішень, а її стара нянька Еміне потішала її, як могла, але марно, бо слова її були беззмістовні й пустопорожні.

Минуло дві години, як пішов Гамді, якого викликали на приватну бесіду до султана суворою, небагатослівною запискою і відвели під озброєним ескортом. Сонце вже схилилось до заходу й забарвило води Босфору вогнем і кров’ю, коли з сералю прибіг захеканий раб з дивовижним посланням: Лейла повинна розпорядитися, щоб у лазні розпалили під казаном: так, мовляв, бажає її татусь, нехай Аллах благословить його ім’я.

Лейла була господаркою і управителькою батькового господарства, бо її мати заплатила життям

за її народження, а Гамді–ефенді волів цілковито віддатися своїм історичним дослідженням, аніж шукати іншу жінку. Його вказівка про казан, під яким слід розпалити вогонь, була несподіваною і важко було осягнути розумом її сенс, але слухняна Лейла відразу віддала розпорядження і особисто доглянула, щоб слуги виконали його сумлінно. Коли ж букові поліняки під казаном спалахнули і перетворилися в палаючий жар, а вода в казані почала булькати, з сералю прибіг ще один захеканий раб з другою вказівкою Г^дмді–ефенді. не менш дивовижною і, як здалося, незрозумілою, як і перша: нехай, мовляв, Лейла накаже принести в лазню багато мила, хвощу, карбонату калію, папірусу, люпину, лотосового відвару та всіх інших, які тільки є, миючих засобів, а також пляшку лікувальної води з Мекки, званої земзем. І це бажання свого батька Лейла задовольнила, хоча й крутила при цьому головою, та коли з сералю прибіг третій захеканий раб із третьою вказівкою, аби Лейла приготувала в лазні чисту білизну, новий одяг, взуття та все, що треба одягнути дорослому чоловікові, і щоб приготувала кадило для обкурювання, і щоб послала на базар за ладаном, бензоєм, амброю, мускусом та сандалом, одне слово, всіма пахучими речовинами, які лише можна дістати, і от, вислухавши ще й цю, третю вказівку, Лейла не витримала й ревма заревіла, адже обставина, що її добрий батько не зміг висловити за один раз своє незрозуміле побажання і мусив переказувати його тричі, свідчила про те, що він вельми схвильований; напрошувалась думка, що хвилювання це не зовсім радісне.

Сонце вже заходило, й наступала ніч, і ось перед будинком, з комина якого здіймався стовп червонуватого диму, зупинилась карета, з якої вийшов довгоочікуваний татусь Лейли, а за ним високий чоловік, закутаний з голови до ніг у чорний халат. Лейла спостерігала цю сцену, сховавшись за фіранкою балконного вікна, і їй здалося, що батько п’яний, бо йдучи від карети до дверей будинку, він цілком виразно заточувався. Постукав бронзовим дверним молоточком, щоб прийшов воротар, а сам сперся чолом об стіну й почав блювати. І тут вона впевнилась у своїй підозрі: батько порушив заборону Аллаха, яку витлумачив Пророк, і вжив перебродженого напою, було зрозуміло, що вчинив він так не від радості. Але коли за якусь мить він увійшов у доччину кімнату, то хоча й був блідий і мав почервонілі очі, але не виявляв жодних ознак сп’яніння. Лейла поцілувала його руку й притиснула її до чола, а він, пригорнупши її, поцілував в одне, а потім у друге око й сказав таке:

— Лихо країні, дочки якої зазнають кари за свою гордість і честь, я ж буду проклятий за свою нерозсудливість! Адже це я запропонував тобі подружитися з кузиною, Бегідже–ікбалою, це я не схотів, щоб ти марнувала свою молодість у самоті батьківського дому, а тепер ти мусиш розплачуватися за це; чи є хто на світі нещасніший за мене, що спричинився до нещастя своєї єдиної доньки, якою глибокою має бути та пекельна прірва, до якої мене треба кинути за цей злочин!

— Не кажіть так, тату, не проклинайте себе за те, в чому ви завинили через незнання й мимоволі, краще скажіть–но мені, яке нещастя чекає на мене, щоб ми разом могли поміркувати й порадитись, чи є з нього вихід, — відповіла Лейла.

— З нього немає виходу, бо все вже засвідчене печатками і завершене, — мовив Гамді–ефенді, і сльози, мов горох, покотилися по його щоках. — Бо Він, караючи за те, що ти

не схотіла належати Йому, віддав тебе за свого раба на ім’я Абдулла.

— Який він, цей раб Абдулла? — запитала Лейла. Цієї миті до кімнати, несучи розпалене кадило, з якого клубочився пахучий дим, переривчасто дихаючи, увійшла Лейлина нянька Еміне, з виряченими очима і з обличчям, перекривленим від жаху.

— Не витримаю! — кричала вона. — Не витримаю! Не переживу!

І побігла через усю кімнату до протилежних дверей, які вели до заднього, так званого потаємного виходу з дому.

— Що не витримаєш? Чого не переживеш? — запитала Лейла.

— Бути з цим чоловіком під одним дахом! — заволала Еміне. — Я його бачила, о всемилостивий Аллах, я його бачила!

— Забирайся піт три чорти, а це кадило залиш тут, воно нам буде потрібне, — сказав Гамді–ефенді і взяв кадило з її рук. Нянька вибігла в двері, а далі вже було чути лише тупіт її ніг.

Гамді–ефенді сів на канапу, а Лейла притулилася до нього й поклала йому голову на плече.