Перстень Борджія

Нефф Владимир

— Так, ваша величність, він виблискує і палає безліччю вогнів.

— Скажи ж но мені, ясновидцю, — мовив султан, — що написано на його внутрішній поверхні? Інакше тебе настромлять на палю.

— Там латинським шрифтом викарбувані літери «Ч» і «Б», — відповів Петр без вагання, — і дата: чотирнадцятого третього місяця тисяча чотириста дев’яносто п’ятого.

Запанувала хвилина тиші, а султанове обличчя набрало виразу глибокої тупості.

— Це неможливо, — озвався він за якусь мить. — Там справді це написано. Але ж він не може цього знати. Кажет_; ти потрапив у полон при падінні острова Монте К’яра?

— Я зазнав такої милості й честі, щоб перед лицем вашої величності висловитися правдиво, — відповів Петр.

— Твоя мова витіювата, а язик звивається мов ящірка, що втікає, — зауважив султан. — Отже, ти став рабом у сералі в той час, як цей перстень уже прикрашав мою руку, бо папа християн надіслав його мені в подарунок

водночас з попередженням, що на острові Монте К’яра кується лихо, спрямоване проти мого трону й імперії. З цього випливає, що ти ніяк не міг довідатися, що написано на його внутрішній поверхні, так, не міг цього довідатися, а все ж таки знаєш. Або ти не знаєш, а моя величність, трохи збита з пантелику твоєю тріскотнею про ведмедів, які не є ведмедями, про машкари й суть і… як там ти казав?

— Про суть і випадки, — відповів Петр. — Тут я дозволив собі використати вислів Філософа, істинне, оригінальне вчення якого, не перекручене християнськими коментаторами, нам відкрили ваші, я хотів сказати, мусульманські дослідники.

— Ну, годі, — султан, сказавши це, хвилю поміркував, кліпаючи очима. — Справді не виключено, що моя величність була трішки виведена з рівноваги твоїми порівняннями, а саме, твердженням, що ти зумів мислити моєю головою, дивитися моїми очима і слухати моїми вухами, й помилилася, вважаючи твоєю відповіддю те, що озивалося у мене всередині як голос свідомості. Повтори, що написано на цьому персні.

Петр повторив.

— Так, це не підлягає сумніву, — мовив султан і, скинувши перстень і ще раз подивившись, підтвердив справедливість цього голосу, як він висловився, свідомості. — Достеменно так: «Ч. Б., чотирнадцятого третього місяця тисяча чотириста дев’яносто п’ятого». Це означає, що сто двадцять років тому за християнським літочисленням, перстень належав гяурському вельможі, бо такі персні носять лише вельможі, з ініціалами Ч. Б. Тобі, який знає все, звичайно, відомо, хто такий той Ч. Б. і як звучало його повне ім’я.

— Чезаре Борджіа, син папи Олександра Шостого, — відповів Петр.

— Не знаю такого, — сказав султан глухо і з відразою. — Що ти на це, історику?

— Осмілюся зауважити, — мовив Гамді, — що первосвященик невірних, званий Олександром Шостим, справді жив у п’ятнадцятому столітті християнського літочислення, і звали його Родеріго Борджіа, а його син звався Чезаре.

Султан заплющив очі і хвилину нечутно ворушив губами, наче молився.

— Написано, — сказав він нарешті, — що лише Аллах може проглянути крізь невидиме й приховане. А оскільки Книга книг містить тільки і тільки правду, це означає, що Пан особливою милістю наслав на чоло цього молодого мужа часточку свого власного всепізнання і так вирізнив його з–поміж усіх людей.

Почувши ці слова, Петр гримнувся на коліна і, піднявши до султана обидві руки, заціпенів у позі покори й переляку.

— Милостивий, — скрикнув він. — Пане найвищий, найсправедливіший і наймудріший, дозволь своєму рабові сказати те, чого тобі досі ніколи й ніхто не казав: затримай плин своїх слів, над якими ми б могли жалкувати обоє, ти і я, бо ці слова грунтуються лише на не перевіреній наукою думці.

У султана під митроподібним тюрбаном почервоніло чоло.

— Справді, досі ніхто не зважувався сказати мені, щоб я мовчав, саме коли мені хотілося мовити, і багатьом з моїх підданих вирвали язики і не за такі сміливі висловлювання. Чи ти з глузду зсунувся, дивний юначе? А може, божевілля є неминучим доповненням ясновидіння? Чи внутпітня будова людини така слабка й не стійка, що обов’язково переплутається, коли Аллах наділить її надзвичайними здібностями?

— Я не божевільний, не ясновидець, не маю ніяких надзвичайних здібностей, та й не вдавав, що маю їх, — сказав Петр. — Пан Двох Святих Міст запитав мене, і я дав йому відповідь, бо знав її: я знав її тому, що перстень, якого стосувалось запитання Пана, єдиний серед перснів, а отже, й незамінний, колись був моєю власністю, тож я мав можливість оглянути його й запам’ятати, що на ньому викарбувано. Така правда й таке буденне й нецікаве пояснення моєї обізнаності, так само буденне й нецікаве, як коли хтось знає зміст книги, що лежить закрита перед ним, бо він уже раніше перечитав і вивчив її.

— Встань, — сказав султан.

Петр устав і прикипів поглядом до обличчя володаря, передусім для того, щоб не бачити очей недоумкуватого принца, які весело й багатозначно підморгували йому знизу.

— Ти ошукав мене, тому варто було б тебе щонайменше повісити, — мовив султан. — Кожна людина, навіть наймудріша, зостається трохи дитям, яке залишає байдужим погляд на героя, що йде шляхом істини, але яке плеще в долоні й заходиться від утіхи, побачивши комедіанта, що танцює на линві. Ти ошукав мене, Абдулло, точніше: ошукав дитя, що живе в моїх грудях усупереч усім моїм достоїнствам і яке, як відомо, не має титулів. Воно заціпеніло від солодкого жаху й подиву, коли ти слушно відповів на моє неймовірне запитання; воно засмутилося й відчуло, як у нього стисло горло

від жалю, коли ти дав мені буденне пояснення свого ефектного, так, справді ефектного результату, — хоча, принагідно зауважу, це твоє пояснення зовсім не таке вже й буденне, бо запитання, як і чому раб, якого нещодавно витягнули зі смердючого підземелля, колись був власником чудового персня Борджіа, імена яких я відмовляюся запом'ятовувати, не позбавлене цікавості. Ти ошукав y мені дитя, так що світ для мене став сіріший, ніж був досі, і триватиме досить довго, перш ніж він знову набуде попереднього блиску — ти ошукав у мені дитя, але не ошукав володаря, Пана Двох Святих Міст, Пана віруючих, Бога на землі, Завжди Звитяжного Падишаха, і це буде записано тобі в актив золотим письмом, на сторінці, оздобленій діамантами, бо для тебе не було нічого простішого, як оминути мою помилку і сказати: «Так, я справді посланець Божий, який часом (це слівце «часом» ти обов’язково мусив би вжити, щоб застрахуватися перед неминучою майбутньою осічкою своїх удаваних здібностей), отож, який часом отримує згори силу, якою ніхто зі смертних не може похвалитися». Так би сказав на твоєму місці будь–хто інший, тоді як ти впав на коліна й зважився на те, на що не зважився ніхто за весь той час, як володарі цієї великої імперії звуться султанами, — ти перервав мою мову, перш ніж вона могла скомпрометувати мою гідність. Я казав, що дитя залишається байдужим при погляді на героя, що йде шляхом істини, тимчасом як танець комедіанта на линві наповнює його втіхою: але ж у зрілого мужа, більше того, в мужа, поставленого над усіма іншими людьми, одне слово, в моєї величності, це якраз навпаки. Тому я збираюся поблажливо посміхнутися над тим, що ти мене ошукав, як посміхаються над дрібничками, які не можна сприймати поважно, а навпаки, хочу цілком і в міру своєї величезної могутності оцінити те, що ти не скористався з нагоди, яка тобі грала на руку, і не ошукав мене, як і те, що твоя дотепна і жваза мова, приправлена чужим акцентом, звучить приємно для мого слуху: не менше й те, що хоч ти й не можеш читати письмена, сховані від твого зору, проте можеш дивитися моїми очима, слухати моїми вухами й мислити моїм мозком, бо твоя гарна й молода голова на диво тямуща. Тому я доручаю тобі, мій любий Абдулло, — ти сам зрозумів, що цим ім’ям я наділив не твою брудну к огидну подобу, а твою чисту й привабливу суть, — наділяю тебе, Абдулло, саном, званим Знання Його Величності, це зовсім новий сан, створений спеціально для тебе, бо ти не лише знаєш, що я думав, але й здатний належно пояснити мені, що я, власне, замислював тією думкою. Одним словом, ти будеш моїм особистим радником і довіреною особою, так що твоє ім’я — Абдулла — буде означати обранець Божий, рабство якого було лише машкарою. До речі: ти походиш із гяурської частини Європи, але це не шкодить, бо ж праведну ісламську віру, яку пророкував Магомет, ти, звісно, прийняв як належить. Петр кивнув.

— Зовсім ні, Пане панів.

Річ у тім, що в турецьких землях киванням висловлюють заперечення, а крутінням голови згоду, і Петр уже давно засвоїв цей спосіб, протилежний нашим звичаям.

— Бак! — здивовано, але не обурено сказав султан. — А чому ні?

— Ніхто не вимагав цього від мене, — відповів Петр. Султан розреготався.

— Уявляю собі, як питанням віросповідання щуролова, раба Гейги, як тебе звали раніше, цікавляться у вищих сферах Турецької імперії. Але тепер буде інакше, любий Абдулло. Тепер, ставши моїм особистим радником і довіреною особою, ти мусиш прийняти істинну, магометанську віру.

— Цього, ваша величність, я не зроблю, — мовив Петр. Султан почервонів.

— Бак! — скрикнув він. — Ти збожеволів? Хочеш залишитися християнином?

Петр кивнув.

— Зовсім ні, мій щасливий королю, Пане панів. Я не можу залишитися християнином, бо ніколи ним не був.

— Ніколи ним не був! — закричав султан. — Хто ж ти такий? Іудей? Чи поганин?

— Мене вважали за християнина. — відповів Петр, — бо правдоподібно в перші дні мого життя хтось, хто гадав, що має на це вище право, полив мене холодною водою, мурмочучи при цьому дивні заклинання від імені Бога Отця і Сина і Духа Святого. Але ж це формальність, яка нічого не означає, ні до чого мене не зобов’язує, бо я тоді був немовлям, не свідомим того, що зі мною діється. Але бути християнином — це не формальність. Бути християнином означає не лише бути охрещеним, але й повірити і вірити в ту божественну Трійцю, від імені якої здійснювалося хрещення, і при цьому мати переконання, що цей триєдиний Бог насправді єдиний, ба навіть, що нема нічого єдинішого за нього, і не дошукуватися сенсу цього протиріччя. Повірити і вірити, що одна з трьох постав того триєдиного Бога, Ісус, якого й Коран визнає виликим пророком, порятував світ своєю смертю на хресті, й не питати, в чому, власне, полягає це спасіння, адже людство страждає й переживає пекло на землі точнісінько, як страждало й переживало пекло на землі перед Ісусовою смертю, нібито як кару за свій первородний гріх, який нам, очевидно, зовсім не забуто й не вибачено: не слід дивуватися тому, що Коран не згадує про цю спокутну смерть Ісуса.