Перстень Борджія
Шрифт:
Петр лише зітхнув і не сказав нічого, навіть бровою не повів, він тримався пристойно і шанобливо, бо не міг не визнати, що ця зустріч із незнайомим капуцином була не фатальною, а зовсім навпаки: тільки–но б він зайшов у найближчий заїзд і замовив собі їжу й питво, кожен би відразу розпізнав, що він лише вдає ченця.
А чернець продовжував споживати те, на його думку, вище й делікатніше блаженство повною чарою, бо куди б він не загримав, куди б не постукав, ніде не отримав приязного запрошення і привітання, отож доки вони з Петром пройшли передмістям аж до мурів, з його посмертного рахунку було списано шістдесят років перебування у чистилищі. І лише коли вони проминули браму і пішли вуличками міста, котре від римських часів,
— Гей, побожні брати, чи отці, чи хто ви там, потребуєте шматок хліба і ковток вина для підкріплення сил? Отож знайте, що в мене саме народилася донька, якій я збираюся дати просте й побожне ім’я Марі–Клер, таке ж гарне, як і вона сама, а на відзначення цієї щасливої події запрошую вас до «Ключів святого Петра» на шмат козячого сиру і жейдлик [25] доброго рожевого винця. Не пощастило вам, що в мене народилася дочка, а не син, якого я хотів, щоб він колись успадкував мою фарбарню, найвідомішу в усій околиці, бо якби в мене був народився син, якого б я назвав Маріусом, бо якби він народився, а він же не народився, я б почастував вас не сиром, а жирними ковбасами, і не жейдликом, а глеком рожевого винця. Але вдовольніться сиром, як я вдовольнився дочкою, і ходіть зі мною, доки запрошую.
25
Давня міра об’єму в Чехії (0,39—0,48 л), посудина такої місткості.
Так закінчилася їхня проща в «Ключах святого Петра», старому заїзді, котрий, можливо, як випливало з його назви, пам’ятав часи авіньйонських псевдопап. Звістка про народження Марі–Клер, найкращої з людських дочок, яку приніс у шинок їхній веселий супутник, надихнула і розвеселила завсідників заїзду, дрібних ремісників і службовців, що сиділи за довгим столом посеред зали й потягували з довгих люльок, так що залу наповнював ядучий дим. Ця звістка змусила їх до стількох тостів і жартівливо–урочистих промов, що обом ченцям–жебракам довелося зайняти скромні місця на сходинці біля розпеченого коминка, ніхто не виявив до них більшої і шанобливішої уваги, ніж та, яку виявляють до людей байдужих і просто нужденних: дух побожності й поваги до духовних осіб, яким авіньйонський край славився за давніх часів, очевидно, цілковито зник із цих околиць, відколи папи назавжди повернулись до Рима.
— Я щиро втішений, — сказав отець капуцин, — що нам не довелося зайняти місце біля столу, бо, крім ліжка, знаряддя лінощів і розпусти, стіл я поважаю за найменше з усіх людських досягнень і винаходів, бо саме за столом люди віддаються ненажерливості і грішному гурманству. Так само над столом схиляються вони, читаючи книжки, а обидві ці схильності — поблажливість до забаганок власної плоті і прагнення до марнот книжкової вченості — віддаляють людину від пошуків Правди, котру можна віднайти лише в Богові. Багато років тому мені сподобались англійці, острівний народ, сподобалась їхня тілесна мужність і загартованість, але потім я відвернувся від них з огидою і жахом, бо усвідомив, що вони всі, як один, пропащі і приречені на вічні страждання, сповідаючи хибну віру. Глянь–но, мій сину, англійці за давніх часів, коли ще були добрими й незіпсованими, взагалі не знали стола, що випливає з того, що не мали для нього визначення: слово «тейбл», якого вживають тепер, це гротесково перекручений французький іменник.
Коли вони закінчили вечерю, якою завдячували скупуватій щедрості щасливого батька прекрасної Марі–Клер, — вона була скромною, але патер капуцин, перш ніж доторкнутись до вечері, проказав над нею палко й побожно «benedicite» і перехрестив її, ніби йшлося не про шматок смердючого сиру, а про запеченого до золотавості каплуна, — Петр нагадав
На це капуцин мовив:
— Так, дам тобі корисну пораду, але не швидше, ніж ти відкриєш, чому видаєш себе за ченця.
— Ви помітили, що я несправжній чернець? — вражено скрикнув Петр.
— Помітив, — відповів капуцин. — Чи ти не зауважив, що з першої хвилини нашої мандрівки я звертаюсь до тебе «сину мій», чого, звичайно, не робив би, якби вважав тебе справжнім і непідробним слугою нашого святого ордену?
Гаразд, повторю своє питання: чому ти видаєш себе за ченця?
— Це таємниця, якої я не можу вам відкрити, — відповів Петр. — Тому прошу вас, отче, вдовольнитись моїм запевненням, що чиню я це не з нечесних і корисливих мотивів і що чернечу сутану я одягнув лише задля того, аби бути непомітним.
— Чернець, котрий виглядає як чернець і поводиться як чернець, звичайно, непомітний, — сказав капуцин. — Тільки ж ти не виглядаєш на ченця і не поводишся як чернець. Твоя хода — це не хода людини, звичної до перипатетичних медитацій у монастирському портику. Ти солдат, що не боїться фізичних зусиль, і шляхтич, звиклий ходити по лискучому паркеті; рішучість і енергійність твоїх pas du soldat не узгоджується з елегантністю твоїх pas du courtisan, якими ти попередньо перетнув цю скромну залу.
— Як ви, отче, про все це дізналися? — жахнувся Петр, якому не могло навіть спасти на думку, що цей брудний, зарослий як дикун чернець міг би щось знати про pas du courtisan.
— І я був homme du monde, шляхтичем і членом вищого товариства, доки почав прагнути Правди, — сказав чернець. — Кажу, що почав прагнути Правди, бо пізнати Правду можна лише у хвилини мимовільного екстазу, які випадають рідко й осягаються лише шляхом тяжкого самозречення, окрім того, в них є та незручність, що все, пізнане в ці високі хвилини, людина знову забуває, повернувшись до себе і до свого грішного «я», що мислить безплідно: Правду людина осягає лише ледь–ледь, а то й зовсім не осягає. Та поговорімо, сину, про тебе. Члени нашого святого ордену не носять зброї, а ти ховаєш під сутаною колючу зброю. Ти молодий, фізично здоровий, і твої рухи відповідно жваві, тому певна округлість у попереку, яку я бачу в тебе і яка виразно виявилася, коли ти сідав, не спричинена хворобою, бо ти здоровий як риба, а тим, що, крім шпаги, ти ще маєш за поясом довгий пістоль чи й два: чи ж я не маю слушність?
— Маєте, отче, — відповів Петр, витріщивши очі.
— Аз якого це часу члени нашого ордену носять персні? — вів далі чернець, поблажливо усміхаючись.
— Я не маю персня, — мовив Петр.
— Не маєш, але мав, про що свідчить світла смужка на твоєму мізинці, — сказав чернець. — 3 цього я, мовби читаючи книгу, роблю висновок, що ти, переодягаючись у сутану, скинув перстень, який носив, і кудись його сховав. Чи не так?
— Так, це правда, мій прозорливий отче, — відповів Петр.
Йшлося про алхімічний перстень із зображенням змії, що ковтає свій хвіст, який Петр носив як пам’ять про померлого батька.
— Ти неголений, — провадив капуцин, — і твоя щетина має щонайменше чотири тижні, але не набагато більше. Чи ж не правда, капуцине, твоє обличчя ще місяць тому було голе?
— Я дурень, незграбний і недалекоглядний дурень, — сказав Петр. — Чи припустився я ще якихось помилок?
— Звичайно, нещасний сину, — відповів чернець. — Про те найгірше я ще не згадав — видається, ти не знаєш про обіцянку, складену всіма членами ордену, подорожувати суходолом не інакше ніж пішки. Мої думки спрямовані на важливі питання і спасенні розміркування, проте я не вберігся від тихого внутрішнього сміху, коли побачив, як ти простуєш могутньою ходою, несучи на плечах сідло з коня, який, за твоїм же визнанням, у тебе здох. Воістину, можна було захопитись видовищем, коли ти гнав на змиленому коні, — меч при боці, сутана майорить на вітрі. A propos, якою саме мовою ти співав?