Перстень Борджія
Шрифт:
— Це мова чехів, мешканців Богемії, — сказав Петр.
— Твоя рідна мова?
— Так, — посвідчив Петр. — Але що це міняє?
— Вельми багато, — сказав чернець. — Бо якщо у вашій єретичній землі немає звичаю обрізати всім немовлятам чоловічої статі палець на лівій руці, узгоджувати відсутність твого лівого безіменного пальця з твоєю національністю необов’язково. Отож, сину мій, ти є ніхто інший, як перший радник і довірена особа турецького султана, П’єр Кюкан де Кюкан, котрий зараз таємно подорожує по Франції і на котрого в цій подорожі чекає неминуча смерть.
Цього разу Петр, мабуть, уперше в житті, роззявив рота від жаху.
— Це неможливо, — сказав він.
— Що неможливо? —
— Я не мусульманин, — заперечив Петр. — І мені не йдеться про небезпеку смерті, бо я не пам’ятаю, коли б вона мені не загрожувала, отож я давно звик до неї. Та як ви, з біса, пізнали, хто я такий? Цього не знав навіть капітан корабля, на якому я приплив. Моє інкогніто готувалося старанно і було як слід продумане. Моя власна жінка не знає, куди я помандрував. Про мої наміри не знає ніхто, крім султана. Крім торговця кіньми і лахмітника я на французькій землі, доки зустрівся з вами, не перемовився ні з ким жодним словом. Тому й я сказав, коли ви назвали моє ім’я, якого сам уже не вживаю довгі роки: це неможливо. Аби я не знав, отче, що ви святий муж, то сказав би, що ви диявол. Але ж дияволів немає. То хто ж ви?
— Можеш звати мене отцем Жозефом, а я зватиму тебе П’єром, — відповів капуцин. — Цього тобі мусить вистачити для встановлення моєї особи. А пояснити тобі, звідки я знаю все, що розповів про тебе, на жаль, не можу, бо якби й відкрив тобі ім’я людини, що розповіла мені про тебе, а я природно не відкрию, це лише змінило б формулювання твого запитання, на яке б я навіть не відповідав — замість питати, як ти питав досі, як це можливо, що я про тебе все знаю, ти питав би, як це можливо, що про тебе знає мій інформатор, і твоя зрозуміла цікавість усе одно не була б задоволена. Скажу одне: твоє інкогніто, яке ти так старанно готував, є вельми й вельми сумнівне, і твій приїзд до Франції, здійснений буцімто для того, щоб скрутити шию кардиналові Гамбаріні — так, так, і це я знаю — був очікуваний, про тебе відомо все, навіть те, скільки у тебе пальців на лівій руці, який ти на зріст, одним словом, ти дозволив заманити себе до пастки. А тепер я можу, як і обіцяв, дати тобі корисну пораду: розвертайся і тікай якнайшвидше назад до Стамбула, бо в цій вельми побожній країні, це я кажу без іронії, тебе, крім втрати голови, не чекає нічого.
— Цього я не зроблю, — сказав Петр. — Тим паче, що до одного мерзотника, якому я само собою повинен скрутити шию, додалися ще два негідники, з якими я хочу вчинити так само.
— Боюся, я не зрозумів твоїх лиховісних слів, — мовив патер Жозеф. — Про які ще два об’єкти своєї жадоби вбивства і помсти ти кажеш?
— Мені соромно розповідати про це, отче Жозефе, — відповів Петр. — Але якщо ваше твердження слушне, що я дозволив заманити себе до пастки, то я знаю двох хитрунів, які влаштували мені цю пастку, в яку я втрапив як тюхтій, як дурник, що, мабуть, чистісінька правда.
Щойно сказавши це, він підвівся на ноги, бо йому здалося, що в отворі відчинених дверей, якими гуляки, що святкували народження прекрасної Марі–Клер, виходили в темряву ночі, аби подихати свіжим повітрям, він побачив обличчя Маріо Паккйоне, яке на уламок секунди майнуло у слабкому світлі ліхтаря над входом і знову зникло у прегустій темряві.
Патер Жозеф схопив Петра за руку і з дивовижною силою знову затягнув його на сходинку біля коминка.
— Що ти виробляєш, — півголосом дорікнув він. — Оце так ти сприйняв моє повчання, як повинен поводитися чернець? Думаєш, ніхто тебе не помічає? Ніхто
— Я ошелешений, — сказав Петр. — Вибачте, отче Жозеф. Я так поринув у себе і у свої клопоти, що з вашого погляду є гріхом, аж на мене найшла мана.
— Ти побачив диявола? — поцікавився отець Жозеф.
— Не диявола, одного з тих двох негідників, про яких я саме згадував вам, — пояснив Петр. — Але ж він тут бути не може.
— Чому не може? — запитав патер Жозеф.
— Справді, чому не може, — повторив Петр. — Я вже втратив форму. Слабшаю, старію і дурнішаю.
Зала почала порожніти, і власник заїзду, який досі поводився з обома гостями в сутанах похмуро і стримано, підійшов до них і несподівано поштиво, мало не улесливо запитав їх, чи сміє він запропонувати їм ночівлю у своїй найкращій і найзручнішій кімнаті для гостей, аби здобути цим для свого закладу якнайбільшу пошану і визнання обох вельмишановних отців.
Патер Жозеф, перш ніж відповісти, трішки мовчки подивився на нього блідими, дуже великими очима.
— Ночівлю — так, про це ми, сину, хотіли тебе просити, — сказав він врешті. — Але не в кімнаті, не на перинах, нам достатньо, скажімо, стайні чи корівника.
— Як ваші превелебності зводять, — мовив господар. — Зараз принесу попони, аби ваші превелебності як належить відпочили.
— Цей чоловік мені не подобається, — зауважив Петр, коли хазяїн заїзду, зігнувшись від запопадливості, поквапливо вийшов.
— Не треба бездоказово підозрювати, — сказав отець
Жозеф. — Але ми добре вчинимо, П’єре, коли ти нинішньої ночі матимеш під рукою свої пістолі й меч, а я не зніматиму з пояса свого кинджала.
Петр не втримався від зауваження, що на його думку капуцини не носять смертоносної зброї.
— Достеменно так, — відповів патер Жозеф. — Але я не лише покірний слуга Бога всемогутнього, людина, чиє життя нічого не важить, але й син цієї благословенної землі, Франції, кращої за яку немає на всьому світі, і поборник її слави; і тому мене, за розпорядженням згори, звільнили від цього обмеження. Кажу це для того, щоб заспокоїти тебе, аби ти не думав, що ночуватимеш із зовсім безпорадним чоловіком. Ой, не усміхайся, юначе. Були часи, коли твій порадник, ким я намагаюся бути, мав, і не без підстав, славу кращого фехтувальника Франції.
Тим часом повернувся власник заїзду із двома кінськими попонами і провів Петра та патера Жозефа господарським подвір’ям до мурованої стодоли, де для них у кутку, за порожнім драбинним возом на глиняній долівці постелили солому.
— Мені соромно за таку гостинність, — мовив хазяїн, — але якщо превелебні отці не хочуть інакше, я мушу скоритися їхній волі. З незмірною шаною дозволю собі побажати вам, святі отці, доброї ночі.
— Цей чолов’яга подобається мені щораз менше, — зауважив Петр, скинувши навпотемки свою мокру сутану і залізши під теплу попону. — Чому, замість улещення нас покірними слівцями, він не запропонував нам хоча б іще одну грудку сиру? Я голодний як вовк. Чому так змінилася його поведінка? Мені здається: тут щось трапилось, що стосується нас і про що ми не знаємо.
— Мені теж так здається, але я не збагну, що б це могло бути, — сказав патер Жозеф. — Припущення, що когось із нас двох, наприклад, тебе, хочуть убити, не здається мені вірогідним, бо навіщо вбивати в густозаселеному місті й мати клопоти з усуненням тіла, коли за містом, десь на безлюдній дорозі серед лісу, зробити це набагато зручніше.
— Увага, — прошепотів Петр.
Бо рипнули ворота і в непроглядну темряву стодоли проникло знадвору трохи жовтавого місячного світла. Петр простяг руку до шпаги й пістоля, а з квапливого руху патера Жозефа видно було, що й він схопився за свій кинджал.