Перунові стріли
Шрифт:
А над обома добичниками мстиво гудуть бджоли.
Густі чагарі рятують бортників од бджолиної помсти. І дядько, засипавши в дірчастий глек зілля, розводить ще більший, ще їдучіший дим.
Тоді вже розбирається. Починає струшувати, обирати спухлими пальцями із себе бджіл. Хоча він надягав личину, у нього спухле лице, шия і руки. У малого одне вухо відвисло ледь не до плеча.
Дядько із дна торби дістає ладунку з жовтим мастилом і змащує вухо небожу.
Потім береться за свою губу.
Пекучий біль спочатку перетворюється на щімливу сверблячку, а потім і геть затухає.
– Дядьку! Вони не прилетять сюди? Ви їх потравили димом?
– Що ти, Півнику! Я їм і сотів з медом лишив, щоб вони не подохли. Ось восени повернемось із Києва, і ще візьмемо… Ми цього року перші взяли борть. Глек дамо ковалеві за роботу. Решту візьмемо до Києва. Багаті люди люблять подарунки… Ну, а нашій прапрабабі понесеш шматок забоценя. А більше - ні-ні!
– Можна мені ножа полизати?
– Бери.
Кривий бортницький ніж, що ним соти підрізають, Півник довго облизував.
А дядько лише свої пальці обсмоктав, як зав’язав горщики липовим лубом.
БОЛОТНА РУДА
Челядники боярські пакували припаси з комори, начиння для роботи на будові.
А дядькові Півневі хотілося мати в Києві добру сокиру і справну рогатину.
От він і вирішив зварити крицю та й понести до їхнього сільського коваля, що славився своєю вправністю по всіх околицях.
Дядько й небіж, тільки задніло, взяли дерев’яний заступ, молоток, здоровенний кошіль на шлеях, щоб за спиною тягти, та й почимчикували до висохлого болота через піщані пагорби.
Дядько, поплювавши на долоні, заходився відкидати верхній шар землі, в якому поспліталося коріння трави, відкрив чималий шмат піщаного підґрунтя, розкопирсав пісок і дістався до важкої червоної речовини, що нагадувала водночас і глину, і перетліле рослинне коріння.
Дядько так старався, що піт з його чола аж сипався на пісок, на підсохлу світлу руду і лишався там значками темних плямок.
Малий теж не байдикував - з кожної грудки руди він старанно обтрушував пісок, занадто великі розбивав молотком. Небавом і кошик був повний до верха.
Коли дядько, крекнувши від напруги, підвівся з повним кошелем на рівні ноги, лозини аж зарипіли. Однак дядько поспішив уперто в глибину лісу до вуглярів,
Півник підтюпом пострибав за ним, тягнучи на плечі заступи, молоток і гострий кийок для подрібнення руди.
Під легким павітром над ними шелестіли молодими листочками берези.
А крізь аромат квітів на сонячних галявинах вже пробивався здаля їдучий запах дьогтю.
Небавом перед подорожніми відкрилась чи то галявина, чи то вирубка, посеред якої стояли чи то курені, чи то копиці сіна.
Одні високі гостроверхі вибудови горіли червоним полум’ям і чаділи чорним димом, другі були огорнені сивим прегустим димом, зовсім чорні копиці чаділи тонесенькими цівками диму.
Люди були біля довгої будівлі.
Люди переливали дьоготь із невеликого барила в діжку і ставили на колу.
Дядько полишив Півника з вантажем і рудою під великим деревом у мерехтливому блакитному затінку.
До дядька з риканням кинулись здоровенні пси. Та дядько схилився до них, щось їм лагідно проговорив, і вони до нього зразу ж привітливо замахали кудлатими хвостами.
Поки дядько розмовляв із старшими робітниками, інші вуглярі ставили новий конус із дзвінких дубових болонків.
Дядько з вуглярами у приязні. Йому, вправному мисливцеві, вдавалось без усяких слідів брати дичину з князівського лісу, з боярського гаю. І він здобиччю ділився з робітниками.
Приязні вуглярі насипали дядькові цілий міх дзвінкого та легкого дубового вугілля.
Дядько та небіж довго не затримувались у вуглярів, а поспішили до рудного яру.
Яр починався за сільським валом. Там люди брали глину, що тільки тут виходила серед пісків та торфовищ нагору біля їхнього села. Тут всі варили крицю для власних потреб.
Тут було чимало покинутих домниць різного розміру. Одна невеличка домниця була згори розламана, і дядько її загодя підмазав, підрихтував.
А тепер він швидко заповнив усю домницю вугіллям та рудою, пересипавши їх шарами.
Як заправив і замазав домницю, то сіли попоїсти, бо вже смоктало й різало в кишках, так їсти хотілося.
І були хліб-загреба з попелом на поді та розварені тогорічні гриби, смачніші за святкові наїдки.
По їжі дядько відійшов набік, повернувшись до болота, вклякнув на коліна. Читав таємний заговір на добру крицю. Так говорили всі люди, але малий знав, що то люди кажуть молитву богу Сварогу, старому богу. А за молитви старим богам карали і церква, і княжа влада.
По молитві Півень витяг із короба міхи і приладнав їх до глиняних трубок, що стирчали з домниці, і нав’язав до палиці камені-важелі.
Ось затис Півень лівицею гриб-трутовик і кремінь жовтий, наче восковий. Змах правиці, удар смужкою криці, червоний рій іскор. Далі диміння берестяної смуги.
Ось і вугіль зачервонився в домниці. Швидко забив отвір глиняним здоровим чіпом, примазав густою глиною і вхопився, потяг за ручки міхів.
Малому просто доводилось лягати на палицю, щоб вага йшла вгору, а за тим щоб притискувала міх, і повітря з нього щоб вийшло.
У домниці, в глибині її нутра почали народжуватись якісь непевні звуки. Щось там ніби схлипувало, булькотіло, кахикало. А з горішнього отвору виривався сніп іскор, сльозився прозорою смужкою чад.