Перунові стріли
Шрифт:
– А-а-а… Я піду горіхів назбираю… Бо тут з моря тягне тим духом… Мені їх шкода…
Дійсно холодна моряна почала тягти в ущелину і приносити запах топленого жиру, диму соснового і солодкуватий запах тління розпатраних дельфінів.
– Іди, хлопчику… Як не забудеш, зайди селище бідні люди і хліб може дати тобі… Прості люди добрі є. Ділитись не пожадливі…
– Хліб у них не такий… Як перепічка-загреба… Поки теплий добрий…
– Хоч їхній тонкий хліб-оладок. Хоч сухар… Без хліб погано…
Малий взяв торбу на плече і ступив із схованки.
– Чекай!
– Варяг подав малому довгу, тонку і важку червону палицю і ремінець з ножем на ньому.
Півник пов’язав ремінець поверх крийки і поспішив подалі від схованки. Дуже вже повіяло духом тління від моря. Вітер не тільки запахи приносив, а й людське перегукування та крики птахів. Певно що
Схил із заростями ліщини добре прогрівся, а був ще тільки ранок.
Варяг дав малому кизиловий шист - він ним шарудів у пересохлій траві і жовтих відпалих листках. Може, п’ять змій сполохав, поки підібрався до рясних горіхових гілочок. Справді, тут, в Обезах, ліщина була удвічі більша! Півник зривав горіхи разом із сухим оцвіттям. Не дуже хотілося затримуватися на цьому схилі, де стільки зміюк вигрівалося. Він хоч і поспішав, та час від часу прислухався, зупинивши свою працю.
І раптом він відчув запах овечий. А тоді вже почув тупотіння по схилу турми і погукування пастуха. Прогрібаючи в траві кизиловим шистом, Півник вийшов із заростей і зітнувся з пастирем і його псом. Собака кинувся до малого. Та пастух у високім ковпаку й короткій рудій бурці щосили крикнув на пса. Пес слухняно відбіг до худоби. Підійшов пастух ближче і простяг руку, мов би питав: «Хто ти?». Малий на мигах, як міг пояснив, що вони прибули з моря і лагодять човна. На мигах Півник показав, що в нього живіт болить, бо хліба не їв. Пастух розвів руками - нема хліба, а тоді обернувся і показав на гори - що він із гір тільки-но спустився…
Перш, ніж йти далі вниз, пастирь витяг із заплечної торбини шмат білуватої речовини із медовим запахом і жменю великих волоських горіхів. Півник вклонився, приймаючи гостинець і, показавши на горіхи, кивнув головою: «Де?». Пастух зрозумів і показав, що треба піднятися схилом ще вгору, тоді ліворуч пройти. Там будуть кам’яні стовпи, чи може прохід між двома великими деревами. Тоді спуститися вниз праворуч. Перейти потік і там за потічком буде горіховий гай. Півник приклав руку до серця і, низько вклонившись, поспішив туди, звідкіля вівчар гнав турму.
На верху Півник озирнувся. Отара темним покривалом сповзала з жовтого схилу до вибілених каменів потоку. З лівого боку йшов вівчар у короткій бурці, а з правого пастирський пес то туди, то сюди рискав, підганяючи дурних овець. А попереду отари виступав білий прерогатий і бородатий цап. Вівчар певно відчув, що хлопчик дивиться йому в спину. Обернувся і помахав рукою, показуючи, куди треба йти.
Поки дістався до горіхового гаю, може, дюжину гадюк сполохав. Горіховий гай утисся межи двома крутими кам’яними стінами. Коли ступив у гай, наче все огорнули зелені сутінки. Десь попереду грав-видзвонював потік. Над Півником світло-сірі стовбури струнких, височенних дерев. Де-де та сіра кора повздовжно репнула. Налетів вітер і там угорі зашумів віттям. На тонких гілочках рясно зависли кулі горіхів у зелено-бурій шкаралупі. Півник задер щосили голову і вдивлявся у далеке верховіття. Та не дарма ж Півник народився у деревлянських лісах. Крайку розмотав, варязький ремінь, тільки без ножа, міцно зав’язав. Крайкою обхопив стовбур, на ноги натяг петлю з ременя. І подерся вгору, впираючись ногами з петлею та пересовуючи вгору крайку. Піднімався вгору, як би стрибками. По черзі розслаблюючи то крайку, то ремінну петлю і зносячись все вгору та вгору. Видерся на саму верхівку. Прив’язався крайкою до стовбура, ремінну петлю повісив на шию та й заходився оббирати горіхи. А вони тут на кожній гілочці та не по одному, а просто гронами по шість-сім штук! Обриває горіхи Півник, а вітер розгойдує верхівку горіха… Може, раніше б Півник і злякався такої гойдалки. Та після мандрів по двох морях та й часом на вершку щогли, йому аж забавки було. Коли набрав повну торбу, то перш, ніж злізти, сидів на гілці, обчищав зеленувату шкуру, варязьким ножем розколупував шкаралущу і виймав солодкувате зерня. Верхня соковита шкаралупа гостро пахла, трохи схоже на запах водоростей. Певно тому й не почув кислий запах сиром’ятної кожі, коли зістрибнув на землю і почав обкручувати крайкою поперек.
Його схопили зразу двоє. Один за ноги, другий за плечі. Той, що стис ноги, затягнув їх широким м’яким ременем. А той, що за плечі вхопив, одну руку відпустив. І тільки Півник рота розкрив, щоб закричати, як йому запхали в пельку повстяну кулю. І миттю зав’язали шворку, що проходила крізь повсть, на потилиці. Півник вигнувся, виламуючи собі хребет, і лівицею рвонув шворку. Розв’язав
Корзину підкинули і кудись вмостили. Лозини ще сильніше вп’ялися йому в плечі і руки. Корзина заколивалась. І Півник зрозумів, що його несуть. А що його несуть на спині, він утямив, коли носій заговорив. Слова, незвичні, мов шерхіт листя, десь випливали за спиною в малого. Низькому глухому голосові щось перечив другий голос, вищий і запальніший.
Півника нудило від запаху чужого поту, давило колінами в черево, прорізало лозами скручені руки, пекло в п’яти.
Несли його довго, бо почав він умлівати. Та проте прислухався і чув як шумить потік, як гуркотять камені під ногами людоловів. Шум води відплив назад. Не було чути кроків нападників. Певно, що йшли лугом, кроки чимось глушились. Це міг бути або пісок, або густа трава. Піску Півник тут навіть на березі моря не бачив. Тут все або каміння, або жорства.
Нараз почулося тихе іржання. «Тепер вони мене на коня повантажать! Відвезуть за гори і я пропав!» - у розпачі подумав Півник і заплакав гірко і ревно. Але сльози і соплі почали душити його дихання і він ледь не задихнувся.
Та на коня Півника не повантажили. Його тягли на спині і далі. Носій почав дихати важче - значить почали підійматися вгору. І копита зацокали по кам’янистому ґрунту. Почувся третій голос. Десь поруч із цоканням копит. Третій голос був найвищий і найголосніший. Два перших голоса певно щось заперечили, чи зауважили третьому, бо третій зробився значно тихіший. Ставало наче холодніше. А тут ще запекло по-малому. Півник почав борсатись і мукати, бо хіба закричиш з повним ротом вовни? Але ні носій корзини, ні ті двоє не звертали ніякої уваги на Півникові стогони і борсання в корзині. Півникові припікало все сильніше й сильніше. Йому вже просто ставало важко дихати. Від напруги в нього полились сльози. Він ще кілька разів шарпонувся. Мукати він вже не міг. Він ледь дихав. Більше триматись він не міг…
Спочатку носій певно нічого не відчув. Потім йому певно полилося на ноги. А коли вже сеча промочила одяг, він заволав і впустив корзину. Тут корзина та башлик врятували голову Півника від каміння. Бо інакше б каміння потрощило йому голову. Та все одно він добряче гепнувся, бо зомлів від удару об землю.
До свідомості він прийшов, стоячи перед мордою коня. Башлик з нього здерли. Але повстяну кулю з рота не витягли і руки не розв’язали. Тільки ноги. Тому він і міг стояти. За вуздечку золотавого коника тримав невисокий стрункий юнак. У нього тільки на верхній губі ледь пробивалися вуса. Якось дивно, зневажливо, і водночас зацікавлено, дивився цей юнак. Рудобородий сміявся над чорнобородим, який викручував свій бешмет. Рудобородий і юнак сміялися все сильніше. І тоді чорнобородий з розмаху вліпив Півникові в лице мокрим бешметом. Півник заточився і впав на каменя, розбив до крові щоку. Чорнобородий підскочив до хлопчика і звів на ноги і знов ударив обісцяним бешметом у лице.
Після цього Півника не мордували, а пов’язали на мотузові до кінської вуздечки і погнали разом із конем вгору по кам’янистій стежці.
За якийсь час вони спинились на невеличкій галявині. З одного боку її захищали густі кущі ліщини, а з другого боку невисокі дерева, схожі ніби на ялівець. Кора їхня, якась срібрясто-сіра, звисала смужками по стовбуру. Пахло смоляною хвоєю, чи просто живицею. Коня людолови стриножили шкіряними путами із залізною защібкою та ще вуздечкою примотали до сучка на стовбурі. Ну й Півника разом із конем припнули до пахучого смолистого стовбура. Чорнобородий кинув обісцяного бешмета на кущ, щоб він швидше підсох під сонцем. А воно вже визернуло добре по обіді. Ще якийсь час мине - і вечір. Тут тільки вечір впав - ніч почалась! Півник з першого дня спостеріг.