Перунові стріли
Шрифт:
Троє сіли. Юнак зняв заплечну шкіряну торбу і витяг із неї шмати козиного сиру, якісь чи то перепічки, чи то млинці і баклагу. Всі по черзі перехиляли ту баклагу, а тоді жували сир із перепічками. Півник споглядав як вони п’ють із баклаги і його розривала спрага, дерла нутрощі. І ще, хоч їсти йому не хотілося, в животі в нього почало бурчати. І як він не стримувався, але таки випустив із шумом повітря. Ті, що їли, завмерли. В них просто посіріли обличчя. Тоді Півник, відчуваючи, що зараз йому розірве кишки, застогнав щосили, замукав. Він відчував, що ще трохи і він обкаляється.
Рудобородий зле кинув щось юнакові і той хутко підвівся і підбіг до Півника. Відв’язав линву від кінської вуздечки. І штовхнув Півника до кущів. Але Півник з останніх сил спинився і вивернувся так, щоб юнак розв’язав йому руки. В того щось не виходило і він почав злоститись. Бо в Півника раз по раз виходило повітря. Тоді юнак витяг з піхов ножа і чиконув по линві. Та й сорочку надрізав. Добре, що не руки! Змертвілими, скрюченими пальцями хлопчик намагався розкрутити очкур. Водночас він дрібними кроками підступив до куща. Бо знав, якщо зробить широкий крок - усе з нього виллється в одну мить! Він навіть не весь сховався за куща, коли йому вдалося стягти штани із сідниць. І він облегшився з такою силою і з таким шумом, що людолови підскочили зі свого місця і відступили аж до дерев. З Півника дрискотіло раз за разом. Людолови, щось голосно говорячи, певно, що лаялись, відступили ще далі, щоб не чути всієї гидоти випорожнення. А Півникові враз стало геть легше. І нічого з нього вже не виливалося. Він думав, що буде так, як тоді, коли він винограду обжерся. Але з нього тільки повітря голосно раз по раз виривалось. І враз він весь наче попікся - та ж можна так само варгами зробити! Як вони з хлопцями дуріли!… Він раз по раз пускав «пердели» губами, а сам підтяг штани, завернув очкура і запхав чіп за ремінець. І все голосніше пускаючи пердели, почав рачкувати далі й далі в кущі. Тоді кинувся вперед по схилу крізь ліщину і з розгону вилетів на відкритий клаптик трави. За травою, нижче по схилу, кущ рясний. Півник, ховаючись за траву, став навкарачки і почав спускатися до куща. Спускався, рачкуючи назад. Відчув п’ятами товсті пагони і спробував на них спертися, не випускаючи жмаків трави. Коли добре сперся, то озирнувся назад і йому заціпило - позаду куща нічого не було. Ноги зразу затерпли і руки заніміли. А вгорі чулись крики, тупотіння і тріск поламаного гілля. Він від криків чужої мови враз ожив і така лють його охопила, що дихати стало важко. Він їх обдурить, заховається в кущі. А тоді вночі вилізе і побіжить до Варяга. І Варяг, він чародій, допоможе йому помститись усим людоловам. Вони удвох із Варягом їх деревами роздеруть, як деревляни загребущого зайду князя Ігоря!
І вже нічого не боючись, він потихеньку спустився до коренів куща і вліз у середину товстих пагонів. Зіщулився, скоцюрбився, принишк. Вгорі над ним, він їх не бачив, кричали, лаялись людолови. Почали нишпорити по всіх сусідніх кущах. Зрештою стали просто над ним. Щось погомоніли. А тоді почулись кроки на схилі. Легкі кроки і важке дихання. Від страху Півник закрив очі. Але цікавість, та й страх, бо не було сили чекати, що станеться, примусили розплющити одне око.
Юнак завис просто над ним на схилі. Линва обв’язувала його поперек і напнулась кудись вгору. Певно, ті двоє його прив’язали і тримали линву. А він, схилившись над прірвою і впершись ногами в трав’яний схил, зазирав униз. У руках тримав напнутий лук. Переступаючи дрібними кроками боком, боком пішов до сусідніх кущів, що далі, по лівицю, від Півника. Потім, так само на припоні, повернувся до Півникового куща. І тричі вистрілив у кущ. По праву руку від хлопчика, по ліву руку від нього, а потім по ньому, в середину куща! Що ніхто не скрикнув, не заворушився, не полетів униз у провалля. Та й кущ не заколивався, то старші людолови почали згори кричати юнакові. Він ще напнув лука, щоб пострелити в середину куща. Малий бачив, як золоте сонце заіскрилося на всі боки на вістрі стріли. І він сказав собі подумки: «Я тебе замордую! І ти, падло, і всерешся, і всцишся!»
Юнака витягли зі схилу старші, хоч він не заспокоївся і лупонув по кущу кілька разів добрими каменюками.
Півник просидів у кущі всю ніч. Навіть під ранок трохи задрімав. Та коли піднялось сонце, він добре вигрівся в гарячих променях. В нього вистачило розуму спочатку зігрітись, а тоді повзти нагору. Він чіплявся за кожен кущик пальцями рук і навіть зубами! Він обмацував пальцями ніг схил, камінці і кущики рослинності, щоб спертися на них і хоч на вершок попнутися вгору до плаского верха…
…Він вийшов до їхньої потаємної гавані тільки через день. Бо він спустився в долину і по ручаю вийшов до моря. І щось йому підказало, що треба йти на південь. Так він і зробив. Ну а з їжою все було добре. Поки йшов до моря обмілілим ручаєм, то й ожини наївся од пуза, і яблучок-падалок, на диво не кислиць, і грушок просто медових. І горіхами розжився, так що повна пазуха була на дорогу берегом. І ніякої різачки не було більше!…
Щоб дістатися до їхнього човна, довелось і річку перепливати, бо вийшов він на неї з правого берега. Варяг лежав у човні на беседці плазом. Ліву руку підклав під щоку, права звисала на мостину. Сорочка в нього задерлася майже до лопаток, а добре вовняне червоне корзно зповзло і прикривало лише плечі і ліву руку.
Спочатку малому здалося, що Варяга забили. Та він обійшов з усіх боків. Крові не було ні на тілі, ні на голові, бо шапка-шолом валялась на мостині і всі сірі патли Варяга були відкриті. Малий принюхався - ні вином, ні медовухою не смерділо. Тільки був запах холодного поту. Поганий запах. Так тхнуло від прадіда, коли він конав. І Півник заплакав гірко і злостиво - без Варяга він не зможе помститися людоловам! Хотів утекти в селище - страшно бути поруч із мерцем. Та враз побачив наче ребра ледь порушились. Він наблизився і приклав вухо до спини Варяга. Спина була тепла і десь в глибині глибоченної грудної клітки поволі і нерівно стугоніло могутнє серце.
– Півник, добра хлопчика…, - прошелестів Варяг.
– Дери кору вербовий кущ. Дери червона кора, не дери зелена кора. Вари казанок, давай мед і вино… Я половина помер… Очі не бачити мураха… Світ бачити, тінь бачити…
Малий піднісся духом - він Варяга вилікує! А Варяг допоможе йому помститись!
Півник зробив все, як казав Варяг. А поки варилась кора, він ще Варяга понакривав корзном і свитою. Бо де було голе тіло, там так комахи Варяга покусали, що пухирі гронами звисали на його тілі!
Півник все розповів Варягові, коли той зміг сидіти і став добре бачити.
– Ти дуже радий помстити людоловам? Як ідеш із помстою, назад вертати - пропадеш! Не боїшся перестати лютим бути?
– Ні! Я всцявся! А вони нехай повсираються!
– Добре!
– Варяг протяг малому свою лапищу. І малий ударив його, ляснув по долоні.
Вони на йшли долиною головної ріки. А пішли тим шляхом, яким Півник повернувся до їхньої стоянки. Тільки вони не йшли берегом моря. Сіли в липову довбанку і прибули до гирла ручая. Там сховали довбанку. Але хитро - не в кущах. На дереві в густих гілках. Варяг затяг її туди за допомогою линв та корби, яку він за день змайстрував.
До снігу лише два дні.
Саме в перший із двох вони їх вистежили. Якби з людоловами був собака, ні Варяг, ні Півник так близько не підступилися б. Злодюг було шестеро. І вони сиділи під скелею над вогненною ямою і чогось чекали. А з великої ями з-під шматів землі то вибухали язики полум’я, то виривалися цівки синього і білого диму.
Коли настав вечір, ті чужі люди відступили від ями в той бік, з якого віяв вітерець і відносив димові смуги геть. Вороги позагорталися в бурки і полягали. Тільки юнак лишився на сторожі. Чомусь він сів спиною до розпеченої земляної жаровні, немов намагався зігріти спину і сідниці.
На мигах Варяг спитав, чи правильно він розуміє: «Перший праворуч рудобородий, другий чорнобородий? А ті троє - їх Півник не знає?…» Півник ствердно закивав головою. Вони все обговорили і на стоянці, і в дорозі. Тепер Півник сидів у прикритті із самострілом. От сьогодні самостріл і стріли до нього були заговорені і окроплені чародійським зіллям, і занурені в пекуче мастило. І руки, і очі Варяг заговорив. А щоб він не мав сумніву, дав подивитись через камінь на сонце. І сонце в камені стало мов із чотирьох сяючих кружал. «Оце і буде буря!», - пояснив Варяг, коли хлопчик сказав йому, що він побачив у камені.