Перверзія

Андрухович Юрий Игоревич

Я вже з добру годину нипав тим помешканням, на кожному кроці полохаючи всіляких малайців, персів, ефіопів, вони все ще співали, я розрізняв тільки окремі калічені фрази, щось таке ніби «і піїдемо в сяєва брами германійської з юним синою з великим рибою пловуючою аки цар на кров наше зерно пересипнуте шляк би його трафив шляк би її трафив дай нам саду германійської брами де хліба і пива і яблука золотого повня слався Отче так посоловіємо в шахта срібла підземности ясної нашої темности масла дай нам масла і пива і духу великого риби слався Отче кушай нас і кушма кушем розкусь шляк би його трафив шляк би її трафив бо піїдемо в сяєва брами германійської з юним синою з великим рибою пловуючою аки цар на кров наше зерно пересипнуте шляк би його трафив шляк би її трафив дай нам саду германійської брами де хліба і пива і яблука золотого повня слався Отче» — так вони виводили своєю далекою від досконалості верхньонімецькою, ці ряджені Морісками і Ченцями, Кавалерами і Спудеями, Носорогами і Астрологами, Міннезінгерами і Нібелюнгами індонезійці, курди і пакистанці, чи там палестинці, а ще албанці, босняки, маври і кхмери, серед яких були, безумовно, також гаїтяни, таїтяни, крітяни і кіпріоти,

конголезці, бангладешці, кот'д'івуарці та буркіна-фасяни, і всі вони цілком незле витримували цю найскладнішу з мелодій, вимовляючи щось ніби «зільний саде германійської брами стань перед нами і будь з нами, впусти ніж наш і насити всіх нас — юним синою великим рибою, духом чару, чаром духу, залізом і пушкою залізь у вушко її, зализь рани мої та його та її та ще її, рости ж нам як злак у фляку чи фляк у злаку слався Отче кушай нас і так позолотіємо в діра сонця надземности темної нашої ясности м'яса дай нам м'яса і шнапсу і яя великого риби слався Отче і кушма кушем розкусь шляк би його трафив шляк би її трафив зільний саде германійської брами стань перед нами і будь з нами, впусти ніж наш і насити всіх нас — юним синою великим рибою, духом чару, чаром духу, залізом і пушкою залізь у вушко її, зализь рани мої та його та її та ще її, рости ж нам як злак у фляку чи фляк у злаку слався новий Ісааку» — я зневажив би себе до решти днів моїх, якби спробував звідти утікати, хоч відчуття небезпеки росло в мені, тим більше, що зі мною — гостем — ніхто й не збирався бодай порозмовляти чи там хоч якось порозумітися, чоловіки й далі співали, розсідаючись на підлозі, килимах і канапах, ще й до такту приплескуючи в долоні, а жінки й далі співали, виносячи з бічних коридорів усе нові й нові гілки папороті, кокосові горіхи, шматки тканин, брязкальця, образки, поламані грамофонні платівки… Та ви показилися, — шарпав я собою, але без ненависті чи там презирства, бо навколо діялося щось направду велике, об'єднаний ритуал усіх скривджених з усього світу, вони мусили собі вигадати іншого бога, їх мордували голодом і бомбами, пошестями, СНІДом, хімікаліями, ними наповнювали запаскуджені криниці і найдешевші борделі, на них випробовували зброю і терпіння, їм підпалювали ліси і затоплювали пустелі, їх виживали звідусюди, як тільки вони народжувалися; чим вони відповідали — джазом? маріхуаною? сотнею способів кохання?.. Я ходив поміж біженців, напівотруєний пахощами, зеленими й червоними спалахами, співами, мене отруїти легко — всім, що вигадали ці безпашпортні шукачі багатого німецького бога, Володаря Германійської Брами, до якої вони встигли протиснутися в останню мить — хто з корабельних трюмів, а хто з завошивлених тамбурів, правдами й неправдами, через хабарі, підкупи, вбивства, благання, жебрання, підставляння піхви, задниці, через гру на шкіряній флейті, через Львів, через Польщу, через горло, через легені, через вісімнадцять кордонів і тридцять митниць — як емігранти, музиканти, чорнороби, чаклуни, секс-автомати, погорільці, дисиденти, бандити, повстанці, сміттярі, гівновози, продавці троянд по ресторанах, сутенери, комуністи, маоїсти, студенти права і філософії — вони таки встигли, змогли, скрутили, видерли для себе цю землю, цю Німеччину, цей добробут, ці спальні мішки в підземних переходах, вони зробили ці міста кольоровішими, ця добра працьовита самовіддана Німеччина зігріла їх і нагодувала і напоїла тощо, але вони ще чогось від неї хочуть, ще чогось випрохують у свого спільного, проте вигаданого бога — чого ж вони ще хочуть: лісів, струмків, альпійських верхогір'їв, замків, музеїв, продовження візи, крові, тепла, чуйності, грошей, автомобілів, може, громадянства вони хочуть?..

Я ходив поміж них, ніби причмелений, ніби в усьому винний, ніби причина причин цього дебільного світу… Я трохи відпочину.

Контроль пашпортів на перевалі Бреннеро тривав не довше трьох хвилин. Навіть моя совдепівська книжиця не викликала в того італійського хлопця якихось видатних емоцій.

Потім ми шалено покотили вниз — Янус Марія розігнав свій «порше», чи що там у нього, майже до двохсот на годину, ми увірвалися в край, де не стало снігу, де були зелені трави, це така земля, «wo die Zitronen bluhn» [6] (a ти, Цитрино, квітла в цім краю? — що за прізвище ідіотське, я закохався по вуха вже в саме ваше прізвище, пані Різенбокк [7] ), сонце било нам в очі, скелі летіли обабіч автостради, а проте всюди були придорожні знаки людського перебування: міст над потоком, капличка, корови в травах, Божа Матір, зруйнована вежа, облуплений мур, кілька овець, школа за поворотом, Божа Матір, опудало в саду, розбійничий замок, мисливська ресторація, автозаправка, Божа Матір, капличка, пасіка, рибальський заїзд, водяний млин, цвинтар, Божа Матір, дівчинка з кошиком, розбійницький замок, готель з геранями (гарденіями? гортензіями?), сироварня, розбитий «опель-кадет» без пасажирів, жінка в чорному, Божа Матір…

6

«Де цитрини квітнуть» (нім.). — рядок із хрестоматійного віршика Ґьоте «МІньйона».

7

Німецьке прізвище Різенбокк можемо перекласти як Цапище.

Різенбокк занервував: надто часто виникали якісь шляхово-ремонтні італійці, котрі нікуди не квапились, і треба було скидати швидкість до сорока-п'ятдесяти, шукати об'їздів, щохвилини пригальмовувати. Італійці в дорожніх робах були спокійні як двері.

А Різенбокк — так, я про тебе, про тебе — має нервову зовнішність — у нього великі й кістляві руки, він увесь кістлявий і великий, має бороду, а на голові залисини і в очах трохи блудливості. З вигляду він наче на середині шляху: стомлений життям, але ще ласий до нього. Я люблю таких хлопців.

Між Брессаноне і Больцано ми на пару хвилин зупинялися. Далі машину повела Ада. Не озирайся. Тепер, коли ти змушена зняти слухавки, я продовжу свою історію тільки для тебе. Далі було так.

Нарешті

всі відверто звернули увагу на мене. З'явилися поруч якісь чотири дівчини — таїландка, самоанка, тринідадка і лесбійка — рухаючись у ритмі загального співу й самі не перестаючи співати, вони досить ніжно, але й владно почали знімати з мене плаща. Я вирішив не чинити опору і пережити все до кінця. Щось, може, спокутувати. Чи просто спізнати. Тим більше, кінець дійства вже наближався, з-за оспівуваної всім кагалом «германійської брами» вже проблискували його деякі ознаки, голова йшла обертасом від пахучих димів, пісня робилася все голоснішою й вищою, повтори все частішали, мене — вже без плаща і, прошу зауважити, без нагрудного панцера — запровадили до найбільшої з кімнат, куди поступово сповзалися всі, їх робилося безліч, здавалося, вони не мали жодних шансів усі тут поміститися, проте якось поміщалися в отих своїх — не своїх карнавальних строях. Середину кімнати залишали вільною.

Так, я теж гадаю, що то якась нова секта, безумовно.

Тоді ось що відбувається. Кілька типів з оленячими і бичачими рогами на головах, підтанцьовуючи, виносять на середину кімнати священний повстяний килимок (у нас об такі ноги витирають), а перед ним, разом із фінальними екстазами співу («золотої германійської брами дай нам пропливти великим рибою»), задля суцільного захвату виставляють погруддя: золочена бронза в дещо збільшених пропорціях (щодо природних, ясна річ), і я розумію так, що то їхнє божество, божище, божисько, — ліпше сказати, якийсь чи то пітекантроп, чи будда, чи німецький філософ-матеріяліст, він же Сторож Германійської Брами, або ж Еґір, Ґрунґнір і Фафнір [8] (8), вартовий заклятого саду…

8

Персонажі давньої германської міфології: Егір — морський велетень; Ґрунґнір — велетень-розбишака; Фафнір — дракон, сторож священного золота.

Усі присутні, крім мене, врочисто вклякли перед його божистою з'явою. Коли ж і я забаг опуститися на коліна, то дівчата, всі чотири мої наглядачки, просто не дали мені цього зробити, хапаючи мене звідусіль за все на світі. З останніми тактами великого псалму виник перед наші очі, як я розумію, Верховний Святий чи щось подібне — здоровезний хлопуньо незнайомої раси, певно, якийсь мішанець папуаса з лапландкою, з мішком на голові, де були тільки прорізи для очей, вух і рота. Потрясаючи всім тілом, нарешті упав обличчям до божества і розповзся перед ним по килимку. На цьому кількагодинний гімн урешті зачах. Але тут-таки вродилося загальне, схоже на бриніння мільйонів мух, мурмурандо. Гуділи, ясна річ, знову всі, крім мене, бо мені й це було заборонено, хоч як я не прагнув трохи з усіма погудіти…

Після Тренто за кермо знову взявся доктор урології. Ада, як і раніше, поринула в італійські опери, Россіні, Верді, Леонкавалльо, Доніцетті, Пінцетті. А також Моцарт, Моцарт, Моцарт, який насправді мусив бути італійцем, ну хоч би наполовину. Німкені, особливо з півдня, страшенно люблять італійців. Вони кінчають від самих тільки італійських імен, особливо подвійних або потрійних. Так відбуваються непорочні зачаття. Так народився Моцарт, великий власник мого серця.

Але я, напевно, не витримаю до Венеції. Всього забагато — цих гір, зеленої трави, не баченої ще з вересня, цих арій, цього кістлявого Януса, що час від часу незлостиво кляне когось по-німецькому, цього краєвиду з розваленими вежами, цієї швидкості, цієї Ади, напівповернутої, ось її вухо, вушко, просвічене наскрізь, воно наливається соком музики, теплою спермою музики, італійськими голосами, ось лінія шиї переходить у плече, ось волосся, здається, фарбоване, ясно-каштанове, а тепер — руки, долоні, дві птахи, возлеглі на передню панель, вони іноді зриваються в такт із не почутою більш ніким на світі музикою.

Це я загнув. Краще так: із почутою цілим світом музикою.

Тепер: ще раз увага! Вірші, від яких мушу звільнитися. Це імпровізація. Можу де-не-де схибити. Отже. За що, Італіє, я так тебе люблю? Шестистоповий ямб, круто! За що, Італіє, я так тебе люблю? За що, Італіє, я так тебе люблю? За те, що дмеш у дупу кораблю! Повна нісенітниця, до того ж не шес тистоповий. Ну добре, далі. За що, Італіє, я так тебе люблю? За те, що дмеш у дупу кораблю. За те, що ти — мов гавань кораблю! А я тебе завжди, повір, люблю: коли люблю, люблю й коли блюю! Коли складаю пісню цю свою, Мов соловей, що тішиться в гаю, То почуваюсь ніби у раю, Де гарні шльондри шепчуть «ай лав ю»! Навколо мене — гори і Тироль! У них тут — що не слово, то пароль! Я б так тєб'я, красафітса, пороль!.. А твій король надувся, ніби троль. Чому, Тиролю, ти такий чудний? Чому, королю, ти такий блудний? Чому ці скелі, лаври і дуби? Лизнути б шийку кінчиком якби… Перепрошую, мабуть, я надто голосно.

Вони чоловік і жінка. Їй, можливо, тридцять. Це не моя справа.

Ну от. Наш «феррарі», чи щось там таке, пробігає милю за милею, ми вже вискочили з Альто-Адідже, жоден гірський розбійник не напав на нас, жоден з моїх баронів не поласував нашою кров'ю, а пейзажі робляться все нестерпнішими, це Південь, Південь, Південь, це кедри і сосни, і лаври, і пінії вздовж автостради, це запах кави звідусіль, це алое, мирт і аїр, це простий перелік, що його можна розташувати на письмі у два стовпчики, кожен з них буде означати щось цілком незабутнє, але в той же час — визначати орієнтири по обидва боки дороги; я кайфую від самого тільки називання, тому я хочу просто називати, просто перелічувати, це простий перелік, від якого зводить судомою нутрощі, і я не смію порушити його чудову внутрішню послідовність:

квітник

балкон

фонтан

ліхтарня

брама

стовп

макдональд

карниз

хідник

голуб

Святий Тома

Святий Петро

дівчина у вікні

Святий Рох

Святий Дух,

церква

площа

кіоск

сходи в кущах

вітраж

вітрина

овочі

хідник

віслюк

ластів'ячі гнізда

Святий Лука

Святий Франциск

я зриваю з себе все, крім сорочки, ніби святий, і дайте ж мені нарешті ковток алкоголю, а ще краще — два ковтки, щоб я не помер завчасно від перегріву.