Писар Східних Воріт Притулку
Шрифт:
– Літати!
– Для нього літати - все одно, що для тебе ходити. Я не це мав на увазі. Щиглик нікого не пустить до свого серця. А ти цього не вмієш - ти впускаєш.
VII
Антонова душа була збурена до краю, коли він минав будиночок Старого. Ще тільки розвиднялося. Антон навіть не знав, як йому йти: швидко чи повільно. Швидко - зігрієшся, але прийдеш зарано, повільно - змерзнеш, але прийдеш вчасно. Він рушив стежкою вздовж струмка, але вона незабаром зникла. Не було навіть слідів Джона Сміта. Вогко, холодно. Так буває на початку зими: сніг сковує, але потім
Антон почував себе цілком добре. Зрештою, його хвороба була радше хворобою духу, ніж тіла. Усе накопичувалося роками і мало колись прорватися: прибульці, сумніви, одноманітне життя, сни, які неможливо витлумачити. Він не був готовий до подорожі, бо ніколи не подорожував. Узяв із собою трохи харчів, переміну одягу. Найбільше слід остерігатися негоди, бо у Притулку є місця, де ніхто не живе, і можна впасти до ями чи заблукати, Антон оминув гору і став сходити вниз. Замість сонця з’явився туман, але поки що вгадувалася дорога, присипана снігом. А там по запаху диму, звуках людської присутності - ударах сокирою, скрипінні колодязних журавлів - він віднайде село. І поки йшов отак, в тумані, ніщо не перешкоджало йому думати: «Невже це я йду сам, у білому тумані? Може, мені сниться, що я йду виконувати доручення Старого? Хоча я мав вибір. Міг би відмовитися. Але чи бодай раз у житті я комусь відмовив? Може, Старий хотів від мене саме цього? Може, мені не слід вертатися? Рано чи пізно всі залишають Притулок. Але як я це зроблю?…» Антон важко зітхнув: думки завжди веселіші, коли бачиш сонце. Туман якийсь дивний… Іноді бувають такими вітер і дощ. Вони ніби роблять тебе слабшим.
Туман вперто ставав йому на шляху, а він так хотів би бачити увесь Притулок, вибрати серед його доріг ту, яка неодмінно приведе його до Генріха на прізвисько Кухар. Антон любив чіткість. Він не хотів блукати навмання. Безнадійний хаос, пустка доводили його до відчаю. І треба ж було вирушити саме сьогодні! Нічого, втішив він себе, ще надто рано. Усе, що починається важко, потім закінчується добре. З дороги я не зіб’юся і сьогодні ж натраплю на слід Генріха.
Про те, щоб мандрувати задля втіхи, шукаючи несподіванок і пригод, сумлінний Писар Східних Воріт навіть не думав. Його душа нагадувала рівну поверхню води, під якою вирували драматичні пристрасті, але ніколи не виринали. Мабуть, він створений був для Іншого життя, або прибульці, які увійшли до його серця, зробили Антона надто чутливим.
Замість того, щоб спадати, туман ставав усе густішим. Антон уже не мав певності, чи йде правильним шляхом. Він уявив, що коли стемніє, він опиниться в порожнечі, якої не знав досі. І як це жахливо - позбутися раптом людей і речей, які тебе досі підтримували, і не втратити при цьому голови, тіла, що прагне тепла і їжі, жодних інших відчуттів.
Присипана снігом стежка, в існуванні якої він не сумнівався, перестала здаватися стежкою. Антон почав відчувати під ногами тугі клубки сухої болотної трави, натрапляв на ями, під ногами хрупав лід. Ніщо учора не віщувало негоди, яка сховала від нього і небо, і все довкола. Врешті-решт, Антон, що не звик до довгих переходів, запанікував. Був ще один вихід: повернутися назад, ступаючи у власні сліди, але це все одно, що віддати комусь власний дім, а потім побачити, що для тебе там немає місця, що ти чужий. Жодного звуку не долинало з порожнечі, аж тут сипнув із сухим шелестом сніг, густий і колючий, наче хотів покарати Антона за бажання відступити.
– Отак мені й треба!
– вигукнув Антон, і від звуку його голосу крига, що осіла у нього в душі, тріснула і розлилося гаряче тепло. Він згадав, що в Долині немає порожнечі і вона десь поруч. Якщо він уже спустився, то це і є Долина, і він іде городами. Туман і сніг відгородили його від світу, але він має над ними перевагу, бо вийшов рано і, доки зайде сонце, обов’язково прийде куди-небудь. Антон згадав, як нещодавно уві сні перебував у такій же порожнечі, а потім створив стіну із золотими дверима, зумів відчинити їх.
– Добре, - сказав він, - я зробив це. Але тепер непотрібно щось вигадувати. Є реальні речі й люди, яких я шукаю, і кожен крок наближає мене до них. Я не буду заплющувати очей. Одного разу я вже відчинив золоті двері, навіщо знову це робити? Туман не може мені завадити виконати доручення Старого.
– Гей, чоловіче! Ти маєш рацію!
– озвався хтось збоку.
– Хто тут?
– аж підстрибнув Антон.
– Та Ян, Кравець на прізвисько. Стій там, я підійду! Цей туман і до вечора не впаде.
– Ніколи не бачив такого туману, - признався Антон.
– Це я, Антон, Писар Східних Воріт.
– Ага. Чого ж це ти вибрався в таку лиху годину? Міг би обійти наше село і заблукати.
– Та треба було.
– У справі, еге ж?
– Так, у справі. Потім розповім.
За таких дивних обставин відбулася перша розмова Антона, відколи він покинув Східні Ворота у тумані, наосліп. Щоправда, спілкуватися з тими. хто жив у Долині, було легше, ніж з прибульцями. Вони вже звикли до Притулку, хоч і не любили згадувати те, що привело їх до нього.
Антон добре знав Яна, бо той дещо пошив для нього, Ян ще не вдосконалився у своєму ремеслі. Кравцем став тільки тут і тому, що в дитинстві любив бувати вдома у сусіда. кравця, де завжди було тепло, спокійно, а підлогу вкривали різнокольорові шматочки тканини, що приємно пахли.
Через хвилю Антон уже скидав мокру куртку й тулив замерзлі руки до печі. У хатинці Яна було затишно, тепло, і кругле лице господаря з вінчиком сивих кучерів довкола лисини аж сяяло від утіхи. Він подав Антонові чай і заходився смажити яєчню з трьох яєць.
– Упав мені вранці ніж на підлогу, а це вірна прикмета, що прийде гість…
Може, подумав Антон, той, кого він шукає, теж живе десь поруч, у тумані.
– Власне, - пробурмотів він, - я не прийшов задля того, аби ти мені щось пошив…
– То й добре! Будеш мати ще нагоду.
– Мене послав наш Старий. Щоб я знайшов Генріха на прізвисько Кухар. Тільки не знаю, чи живе він тут у Долині, чи ні.
– Генріх, Генріх… Я тут років з десять живу, але такого не пригадую.
Антонові аж похололо всередині. Йому було важко усвідомити, що ця подорож може тривати довше, ніж звичайна оборудка в кравця чи шевця.
– Та ти не журися! Ми все обміркуємо…
– Що ж мені робити?
– Будемо питати. Коли він жив у Долині, то лишив по собі слід. А він жив?
– Так сказав Старий.
– Як він там? Усе ще сидить у кріслі й дрімає?
– Усе ще.
– Звісно, то не наша справа, навіщо йому Генріх на прізвисько Кухар. Мабуть, річ у тому, що послав він саме тебе. Перебирайся до нас, Антоне! Напевно, втомився відчиняти Ворота і дивитися в очі прибульцям?
Антон зітхнув:
– У мене там… Та й виріс я коло Воріт.