Писар Східних Воріт Притулку
Шрифт:
Господар потягнувся до казанка, де щось тихо булькало. Амброзій мерзлякувато повів плечима, ховаючи шию в рудий шарф.
– Я от ходжу повсюди, ставлю вистави, щоб розважити людей. Сьогодні тут, завтра там. Час минає, але для того, хто рухається, минає непомітно. Коли не бачиш дзеркала…
Обличчя його було густо помережене зморшками, наче кожна роль залишила на ньому карб.
– Звісно, не в молодості річ, а в тому, що не кожна роль мені під силу.
– Скільки разів ми зустрічалися, - втрутився господар, - а я ніколи не вгадаю, чи це твої слова, чи репліки з якоїсь
– Коли вимовляєш їх щиро, яке це має значення, Леонтію?
– Мабуть, жодного, - згодився той.
Густа юшка з городини була дуже гарячою і смачною. Антонові, який усю дорогу до міста мріяв про те, щоб зігрітися і завершити день сном, сподобалося сидіти за столом, близько від вогню. Він сам приходив тепер до людей, а не вони до нього. І щоразу помічав, як люди розгублювалися, коли дізнавалися, хто він. Не впізнавали його ніколи, хоч проходили через Східні Ворота і він вів їх до Старого і Марфи, що знали, як їм зарадити. Ніби у нього не було обличчя. Щоправда, воно не належало до тих, що запам’ятовуються: нічого не вирізнялося на ньому. Але, певно, річ була в тому, що ніхто не дивився йому в очі. Для прибульців із того світу це було все одно, що заглянути в обличчя смерти, тільки ще страшніше.
Антон міг би назватися кимось іншим і загубитись у Притулку, але ніхто не порадив йому це зробити. Коли ти хтось, тобі важко стати кимось іншим, а коли ти - Писар Східних Воріт Притулку - це майже неможливо.
Нічого не довідався Антон того вечора в готелі. Єдине запитання застрягло в його свідомості, коли він ліг спати в холодній просторій кімнаті на другому поверсі, - «чому?» Так, ніби не було нічого важливішого. Чому його бояться, чому він викликає почуття відрази? Там, у Долині, його оберігав доброзичливий Ян. І він не помітив тоді нічого особливого.
Антон довго не міг заснути від холоду й суму, нагадуючи дитину, яка уперше зіткнулася з тими, хто її не любить. Світ стає небезпечним для неї, втрачає гармонію, барви блякнуть. Дитина боїться робити те, що робила колись не замислюючись.
Не менш стривоженими були Амброзій з Леонтієм. У них теж було своє «чому», і вони не насмілювалися запитати постояльця. Лише він може відповісти, і якщо раптом зникне вранці, вони ніколи не довідаються, що їх чекає.
Ці два запитання можуть зіткнутись, як птахи на льоту, і впасти мертвими. «Містерія зими», яку Амброзій збирався поставити у Містечку, заангажувавши першим господаря готелю, отримала поштовх у зв’язку з приходом Антона і вийшла з-під контролю режисера. Роки перебування у Притулку розгладили рубці пам’яті Амброзіуса, лишивши лише один-єдиний - втіху від гри, хоч та гра колись знищила йому долю і щастя. Але дала навзаєм чисту радість творця, який, немовби ювелір, шліфує слова, ситуації, образи. Амброзіус умів перетворювати потворне на прекрасне, хоча у тому світі частіше буває навпаки. І ось цієї ночі чиста радість творчості була затьмарена страхом.
Що ж, власне, трапилося? Про це Антон дізнався наступного ранку, коли зійшов униз і ґречний господар запропонував йому поснідати яєчнею, кавою і молоком. Амброзіус при денному світлі аж наче змалів і зморшки стали ще помітнішими на його лиці. Антон збирався сьогодні шукати Генріха. Господар і режисер теж були налаштовані на бойовий лад, хоч мали тяжку ніч перед тим.
– Надовго до нас?
– спитав Леонтій. Ці прості слова далися йому нелегко. Він мусив їх вимовити наче байдуже, нічим не виказуючи тривоги.
– Не знаю, - посміхнувся Антон.
– Якщо сьогодні щось довідаюся, то одразу піду. Учора я забув спитати… Семмі з Долини, той, що без ніг, казав, що ви маєте книгу, до якої записуєте прибульців.
– Постояльців, - виправив господар.
– Так, постояльців. Чи міг би я подивитись її?
– А можна дізнатись, для чого?
– Я ще вчора казав, що шукаю одного чоловіка. Шукав у Долині, а тепер у вас. Якщо не знайду, то піду далі. Власне, то не мені він потрібен. То Старий просив мене знайти. Знаєте Старого?
Господар і Амброзіус кивнули. Останній відклав виделку:
– А… потім що? Коли знайдеш того чоловіка?
– Повернусь додому, звісно, - мовив Антон і аж зітхнув, згадавши затишну хатинку коло Воріт.
– Це неможливо!
– з болем вигукнув Леонтій.
– Або ти не є Писарем Східних Воріт, або тобі затьмарився розум…
– …або приснився сон, ти встав і пішов шукати якогось чоловіка, - закінчив Амброзіус.
– Я кажу правду.
– У Притулку задля рівноваги існують чорне і біле, брехня і правда. Доведи, що ти кажеш правду.
– Навіщо?
Але очі обох горіли так зловісно, що Антон витяг з кишені золоте кружальце, яке досі нікому не показував.
– Оце дав мені Старий! Коли я знайду того чоловіка, маю віддати цю річ в обмін на іншу.
– У Притулку немає грошей, - через хвилю заперечив господар.
– Це не гроші, - відрізав Антом і сховав золото до кишені.
– Це - знак. Нічого я вам не буду доводити. Я хочу швидше впоратися з цім ділом і повернутися додому.
Він говорив тепер впевнено, бо помітив, що золото справило на обох враження.
– Покажи йому ту книгу, Леонтію. Вибач, друже, але досі тут не спинявся жоден Писар Східних Воріт.
– Чому?
– Бо коли Писар покидає Ворота і приходить до міста, нам усім кінець. Тобто це означає, що ніхто не тільки не зайде до Притулку, але й не вийде з нього.
– Як це?
– не второпав Антон.
– Бо й Писар Західних Воріт покидає свої.
– Чому?
– Ти мусив би це знати.
– Мене попросив Старий. І він знав, що робить.
– Небезпечно вирушати в мандрівку, керуючись чужим розумом. Це може коштувати нам усім. А ти ще й прикидаєшся дурником!
– Перестань, Амброзіусе!
– втрутився господар.
– Тут щось не те. Я згадав цього хлопця. Коли я увійшов до Притулку, він повів мене через сад. Тоді була осінь і яблуко само впало мені під ноги. Він дозволив мені взяти його собі. Пам’ятаєш, Антоне, що ти сказав тоді?
– Не пригадую, але я дозволив би вам набрати яблук скільки завгодно.
– Ти так і сказав. Але мені вистачало й одного яблука. Ось твоя книга, Антоне. Навіть якщо Притулку кінець, я не порушу гостинності. Якщо ти прийшов сюди без страху, то й нам нема чого боятися. Ми допоможемо тобі. Хто цей чоловік?