Писар Східних Воріт Притулку
Шрифт:
Мабуть, чоловікові важко було нести ціле дерево, гілки якого дряпали лице до крови. Час від часу він перепочивав, і процесія зупинялась. Однак ніхто не намагався йому допомогти. Може, виглядало це й жорстоко, але той чоловік мав вибір: кинути ношу або тягти її далі. Кожен у Притулку має вибір, навіть Писар Східних Воріт, і Антон ще уважніше став приглядатися до того, хто ніс дерево: може, це він бачить себе збоку, чи таким стане колись, - нітрохи не дивуючись цій абсурдній думці. Але ні, очі в того чоловіка були блакитні, а не карі. І все ж він видавався йому знайомим. Можливо, проходив колись через Східні Ворота. І тут голос шепнув йому в праве
– Це - Генріх на прізвисько Кухар,
Але що з того! Їх розділяла невидима стіна: Генріх не міг бачити Антона, а той не міг бодай на крок наблизитися до нього, хоч бачив навіть колір його очей і різкі вертикальні зморшки в кутиках рота. Він навіть відчував, як Генріху хочеться пити, незважаючи на холод, і тому він змушений їсти сніг і витирати брудним рукавом чоло.
Процесія зупинилася в глибині галявини. Чоловік встромив дерево у сніг, притоптав довкола босими ногами і почав щось говорити до людей, які оточили його колом. Антон не чув слів, він бачив лише жести, якими той вказував на дерево, свої груди, руки, ноги, але ні слова, ні жести нічого не змінили в закам’янілих обличчях братів з Монастиря, бо вони справді були схожі на братів. Зрештою, вони повернулися до нього спинами і розбрелися в різні боки. Лікар Яків зняв із себе шарф у червоні та білі смужки, повісив його Генріхові на плече й поспішив за іншими.
Генріх заплакав і Антон побачив неприкаяну душу прибульця, що тільки-но переступив поріг Східних Воріт, чиє серце шалено калатало: чи не пастка це?
– Чи не пастка це?
– повторив Антон те, що ніколи не насмілювався вимовити уголос. Ні він, ні ті, що приходили. Священні слова сумніву, після яких хочеться подивитися на небо, шукаючи у ньому відповіді, бо в небі є сонце, однаково справедливе до всіх, і те сонце світить від Сходу до Заходу.
Він довго лежав у темряві, хоч ранок озивався до нього кроками, скрипінням дверей, криком півнів, але йому все це виглядало так, ніби сам він перебував під землею, з якої ще треба було вибратися. Антон майже забув свій сон, і згадка про те, що сьогодні завершиться його подорож, наповнила душу дитячою радістю. Тільки те, що у Монастирі він не знав, як себе поводити, трохи засмучувало його. Зрештою, сьогодні він покине це пристановисько мовчазних людей. Повертатися додому буде легше. Звісно ж, він повернеться. Ці зимові місцини, які він відвідав, нічим не приваблювали. Інші нехай мандрують на Захід, а йому місце біля Східних Воріт до вподоби. Усі вагання затьмарило повернення додому. Генріх сам наближався до нього.
Антон не без труднощів вибрався з постелі, що вже не зігрівала, лише сковувала тіло, й зупинився в нерішучості: чи слід йому виходити самому? Було важко дихати, У тому світі хтось інший би сказав, то так пахне свіжовикопана могила, той, хто пізнав чужу смерть і замислився, чи вона не є репетицією його власної. Але Антонові було просто важко дихати. Світ символів може пізнавати людина, що трохи піднялася над землею і навчилася розпізнавати аналогії в природі й людському побуті. Усе, що він робив протягом останніх днів, було пов’язане з Генріхом, тому й світ не розкрився перед ним. Він би більше скористав, якби просто подався у мандри. Тоді, напевно, загубився б у ньому, потрапивши в полон до людей і краєвидів. Але Старий хотів, аби він повернувся.
Час тягнувся нестерпно довго, і грубка стала холодною, бо він не закрив комин. Нарешті про Антона згадали, і все відбувалось, як і вчора, у мовчанні. Може, серед присутніх був і Генріх, але Антон не впізнав би його навіть тепер. Після сніданку він поквапився вийти і став на подвір’ї, поглядаючи на ворота. Тут хтось гукнув його на ім’я.
– Ходи до мене, - сказав Яків, колишній лікар.
– Нема чого стовбичити на холоді.
У Якова з’явились уже риси, притаманні мешканцям Монастиря, та в ньому усе ж легко було впізнати колишнього Лікаря.
Вони повернулися туди, де ночував Антон. Кімната Якова була трохи далі. На пічці спав кіт, звичайний собі кіт, який не бажає розлучатися з тим, кого обрав собі за господаря.
– Розкажи мені про Генріха, - попросив Антон майже благально, бо він втомився шукати взимку чоловіка, що не тримається певного місця.
– Я тут недавно, - знизав плечима Яків.
– Коли потепліє, мабуть, піду далі. Це місце не для таких, як я.
– А для кого ж?
– Для воїнів. Це місце для Джона Сміта, якщо він схаменеться і не стане будувати на горі те, чого навіть не може уявити.
– Хіба Джон Сміт був колись воїном?
– і Антон згадав той сум, який приніс із собою прибулець осяйного літнього ранку, запах скошеної трави, шелест листя.
– Він убивав людей. Щоправда, не всі ті, хто убиває, є воїнами. Але Джон Сміт не знав страху, доки не усвідомив ціни власного життя. Чи тому перед ним відкрився Притулок, не знаю. Зрештою, для Притулку важливіші твої нещастя, а не твої заслуги.
– Ніхто не знає, що таке Притулок. Навіть Старий!
– злякався Антон, бо кожна категорично стверджувана думка змінює майбутні. Він, певно, не зміг би пояснити це Якову. Зрештою, зараз усі його думки кружляли довкола невловимого Генріха.
Антон вишпортав з внутрішньої кишені шматинку, розгорнув і простяг на долоні золоте кружальце, тонке і стерте від тисяч рук, що тримали його.
– Гроші?
– здивувався Яків.
– О, колись я мав їх багато! Через них у мені ніяк не могло прокинутися співчуття. Звідки це в тебе?
– Я маю віддати її Генріху.
– У обмін на щось?
Антон замислився.
– Ні, просто так.
– Тоді я помилився. Це не гроші. Це, певно, знак, що ти від Старого.
– Я теж так думаю. Можна погладити кота?
– Це вже спитай у нього самого, - засміявся Яків.
– Золото розкриває уста. То що ти хочеш почути? Генріх тут уже довго. Ми майже не вживаємо імен, зрештою, мало розмовляємо. Мені це подобається. Слова - не найліпший спосіб порозумітися. Генріх - воїн, хоча, можливо, не знає, з якого боку стріляє рушниця. Усі тутешні мешканці - це колишні воїни, які стали боятися власної і чужої смерти, будь-чиєї. І за це мають таку кару - безмежність.
– Кару?
– здивувався Антон слову з того світу.
– Еге ж… Що довше живеш у Притулку, то краще помічаєш, як позначаються на тобі всі зміни. Тобі відомий закон перекинутої монади?
– Ні, не чув.
– Суть його полягає у тому, що сьогоднішня втрата завтра обернеться для тебе блаженством. І навпаки. І знаєш, яка безбожна думка опанувала мною, яке я зробив відкриття, та й інші теж, але вони не такі циніки, щоб у цьому зізнатись, - Яків перейшов на шепіт, і Антонові аж моторошно стало від блиску його очей.
– Це не Притулок міняється, а ми самі. Те, що учора було золотим словом, нині - сухий листок. Вічне лише оте золото, що ти тримаєш зараз у жмені. Бо воно не псується, не мислить. Ти думав колись над тим, що саме об’єднує мешканців Притулку? Ну, хай прибульців, бо ми у твоїх очах — завжди прибульці.