Писар Східних Воріт Притулку
Шрифт:
Ця жінка, яку я супроводжував наче у сні, зробила мене іншим. Місця не змінюють людей, лише найближчі їм люди чи праця їхніх рук.
Ти певно здогадався, що саме завдяки цій жінці я навчився пекти тістечка з меду, молока, масла та різних приправ. Це сталося, коли вона остаточно зникла з мого життя, тобто я відпустив її. Я хотів створити її образ, бо ніщо так не запам’ятовується, як смак і запах. Ніхто не вмів повторити це, хоч я охоче давав рецепти бажаючим. Я пік тістечка, коли мене охоплював відчай, і роздавав дітлахам, старим жінкам, чоловікам, бо тільки вони можуть ставитися поважно до солодощів, створених
Мене спочатку дивувало, що таке скромне, непримітне служіння Писарем викликало в людей упереджене ставлення. Ти, безперечно, встиг уже це відчути, Антоне. Тільки, поживши серед різних людей, я збагнув, що на межі двох світів прибулець не може зважитися на відверту сповідь. Ти сам свідок: ніхто не вимагає від нього перепустки. Наша робота проста: відчинити двері і впустити кожного, хто бажає увійти. Кожного! Для нас нічого не важить минуле цих людей, нам байдуже, що вони вчинили у тому світі. Хай цим займаються книги в Бібліотеці, перекладені з мови слідів, голосів, запахів, бо я переконаний; цих книжок ніхто не пише. Вони самі себе створюють. Бо, якби їх писали люди, то зробили б з ними те, що роблять у тому світі з усіма істотами та речами: знищують, спалюють, віддають на поталу забуттю. А тут ми лише читаємо книги про себе і про інших. Щоправда, спершу треба зуміти знайти потрібну книжку. Вона, ніби дзеркало, зобразить тебе поруч з тими, про кого написала, і тобі вже судити, чи пасуєте ви одне одному…
Ось такою була розповідь Генріха, що прозивався колись Кухар. Він і тепер деколи пік тістечка для Дитячого Притулку, але вже не для того, щоб пригадати жінку, у слід якої давно перестав ступати, а лише аби потішити дітей солодощами.
Антонові ця розповідь видалася такою простою, ніби йшлося про його життя. Поживи, яку він дістав під час зимової подорожі, могло йому вистачити на довге життя, адже історії, вичитані з книжок, не мали ні запаху, ні смаку, викликали лише тривогу.
Настала ніч, темна і холодна, коли Генріх попрощався з ним і подарував згорточок з трьома тістечками:
– Вони не зовсім свіжі, але це їм не шкодить. Віддаси одне Старому, друге - Марфі, а третє з’їж сам, коли будеш вертатися.
– А що далі, за тим лісом?
– спитав несміливо Антон.
– Повно місць, де я ще не бував. Непізнані землі Притулку. Ти ж не хочеш іти туди зараз?
– Ні, - здригнувся Антон, - я хочу додому. Там був колись і твій дім…
– Я відійшов задалеко від нього. Ну, добраніч! Не сподівався такої зустрічі…
Антон заблукав у темному коридорі. Він все одно не знав би, куди йти, якби навіть мав свічку. Пальці намацували різні двері, але неґречно було б тривожити мешканців цього дому. Було так темно, що здавалося, ніби він осліп і вже ніколи не побачить проблиску світла. Пахло вогкою землею, воском. Невидимі потоки то теплого, то холодного повітря звивалися довкола нього. Нарешті він наштовхнувся на кота, хоч то не мусив бути кіт Якова, а чийсь інший. Той засичав, але Антон озвався до нього ласкаво і попросив вивести з цього мороку. Мабуть, котові було неважко зробити цю послугу. Він потерся об ногу Антона і пішов уперед, нявкнувши перед дверима, з-під яких пробивалася вузесенька смужечка світла.
– Дякую, друже, хоч би куди ти мене привів, - полегшено зітхнув Антон. Двері перед ним і котом широко розчинилися.
– Вибач, Якове, я заблукав. Тут темно…
– «Хто не запалить свічки, той блукатиме в темряві», - засміявся Яків.
– Я розмовляв з Генріхом.
– І не повечеряв. Підемо, вам залишили поїсти.
– То ти знаєш?
– Тут усі знають, хто ти і за чим прийшов. Коли довго живеш у Притулку, неважко читати чужі думки і вгадувати бажання. Ну, як, ти задоволений?
– Не знаю…
– То про що ж ви розмовляли з обіду до вечора?
– Генріх розповів мені історію свого життя. Певно, це і те, за чим я прийшов. Хіба не знаю, що мені з цим робити.
– На це у тебе вистачить часу.
– Я знаю.
Антон почував себе дуже втомленим. Утрьох вони пішли назад, але уже зі свічкою, й незабаром опинилися під зоряним небом, а тоді опинились у їдальні, де вже не світилось. Антонові не хотілося їсти.
– Підеш завтра?
– спитав Яків, - Я досі шкодую, що покинув Старого. Якби не відчув наближення Того, то ще б там пожив. Але нестерпно думати, що Він так близько біля Воріт і може увійти до Притулку.
— Хто?
– Диявол. Моя душа все ще йому потрібна. Мушу сховатися, зробитися непомітним, перезимувати посеред лісу, серед людей, що, як і я, все ще відчувають страх і тому схожі один на одного, як брати.
– Ти певний, що Диявол існує?
– Уночі я знову вірю в його існування. Мені здається, тут ніхто не спить уночі. Буває, приходиш сюди глупої ночі і застаєш повно людей. Хтось латає одежу, хтось сукає мотузку, хтось вирізає з дерева ложку… Ти сідаєш, і теж щось робиш. Майже завжди починається розмова. Кажуть, влітку тут інакше. Ні, Антоне, не так легко подолати ніч у собі! Найтемніше перед світанком, а воїни не звикли воювати із собою. Ми підкидаємо дров. Сиплються іскри, йде тепло… Ми дивимося у вогонь, як зачаровані. Це допомагає.
– Я знаю.
– Власне, ми чекаємо світанку.
– Ти міг би його чекати з нами…
– А що, коли я сидітиму коло вогню з кимось, хто прийшов забрати борг? Пам’ятаєш того хлопця, Ізидора? Він нагадав мені його! Здатний розвалити всі мури власною одержимістю, невтішний у тому, що втратив… Оця невтішність найбільше мене тривожила, бо це одне з його імен.
– Ти помиляєшся…
– Можливо, але страх і досі зі мною. Обережність ніколи не завадить. А пам’ятаєш ту дівчинку?
І Антон раптом згадав дівчинку, як він вів до будиночка Старого і як тоді у його свідомість увірвалася похмура реальність того світу. Як він міг забути, з ким пов’язувалося це видіння!
– О так, тоді випав перший сніг!
— Я уявив собі, як невтішність змусить колись хлопця шукати цю дівчинку, і якщо вони зустрінуться, станеться щось страшне. Цей хлопець усе ще не вірить, що приносить нещастя. Ти ж знаєш, що і в Притулку можна почувати себе нещасним?
– і не чекаючи відповіді, Яків продовжив: - Життя, що тут, що там - ніби сон, від якого прагнеш прокинутися, а не можеш. Питаєш себе: невже я той чоловік, який боїться Того, чийого обличчя ніколи не бачив? Отож я так злякався Ізидора з його розгубленою посмішкою і тихим голосом, що пішов…